Чи зобов’язана фізична особа зареєструватися як суб’єкт підприємництва?

МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ Статус фізичної особи — підприємця: проблеми застосування законодавства
Відповідно до статті 2 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) учасниками цивільних відносин визнаються фізичні та юридичні особи.

Як бачимо, вказана стаття Закону залишає поза увагою таку численну групу учасників цивільних відносин як фізичні особи — підприємці, які у сукупності теж охоплюються поняттям «фізичні особи», але в силу свого статусу мають певні відмінності у правовому регулюванні їх відносин.

При цьому, правовий статус фізичної особи є набагато ширшим, ніж правовий статус фізичної особи — підприємця.

У зв'язку з цим, постає питання: яке місце у сфері правовідносин займає фізична особа — підприємець та які норми законодавства слід до них застосовувати: норми, що регулюють відносини фізичних осіб, чи норми, які регулюють відносини юридичних осіб?
Насамперед, слід зазначити, що підпунктом 3.8.1 пункту 3.8 розділу III Класифікації організаційно-правових форм господарювання ДК 002:2004, затвердженої наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої

політики від 28 травня 2004 р. N 97 ( v0097609-04 ), визначено, що

підприємцем є фізична особа, яка є громадянином України, іноземним громадянином, особою без громадянства, що здійснює підприємницьку діяльність. Тобто, підприємцем є фізична особа — громадянин.
Разом з тим, кожний громадянин має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції

України) ( 254к/96-ВР ). Це право закріплено і в статті 50

Цивільного кодексу України ( 435-15 ). При цьому зазначається, що фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Тобто, громадянин, який бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого він набув з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки — «підприємець».

Статус фізичної особи — підприємця — це юридичний статус, який засвідчує право особи на заняття підприємницькою діяльністю, а саме: самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
При цьому, юридичний статус «фізична особа — підприємець» сам по собі не впливає і ніяким чином не обмежує будь-які правомочності особи, які випливають з її цивільної право-, та дієздатності.
Водночас, згідно з частиною першою статті 128 Господарського кодексу України ( 436-15 ) громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу

юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу ( 436-15 ).

Саме у господарських відносинах фізичні особи — підприємці приймають участь перш за все як підприємці, а не як фізичні особи, та лише на підставі їх реєстрації і внесення відомостей про них до Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб — підприємців.

Статтею 51 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) передбачено, що до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно — правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

Неоднозначне тлумачення вказаної норми в науково-юридичній літературі і на практиці обумовлює появу суперечливих висновків, що безумовно впливає на її правозастосування, оскільки певним чином відбувається злиття правового статусу фізичної особи з правовим статусом юридичної особи, які за своєю правовою природою є різними.

Як показує системний аналіз, на практиці дане положення тлумачиться, виходячи з наступного.
По-перше, правоздатність індивідуального підприємця практично прирівнюється до правоздатності юридичних осіб — комерційних організацій.

Він може мати права і обов'язки, необхідні для здійснення будь-яких видів діяльності, не заборонених законом, та щодо яких законом не передбачено обмежень (стаття 50 ЦК)

( 435-15 ). Зазначене прослідковується, зокрема, виходячи з

положень статті 91 ЦК ( 435-15 ).
По-друге, до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються норми як загального цивільного (Цивільний кодекс

України) ( 435-15 ), так і спеціального законодавства

(Господарський кодекс України ( 436-15 ), Закони України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців»

( 755-15 ), «Про державну підтримку малого підприємництва»

( 2063-14 ), «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» ( 1775-14 ) тощо).
Водночас, слід зауважити, що в господарському законодавстві «юридична особа» та «фізична особа — підприємець» охоплюються спільним поняттям «суб'єкт господарювання».
Зважаючи на всі вищезазначені чинники, в судовій практиці наявні випадки неоднозначного підходу до застосування статті 51 ЦК

( 435-15 ), виходячи з різного трактування її змісту.

Як приклад, можна навести постанову Вищого господарського суду від 14 вересня 2006 року у справі N 41/102 про визнання недійсним договору оренди транспортного засобу між фізичною особою — підприємцем (орендодавець) та товариством (орендар) у зв'язку з відсутністю його нотаріального посвідчення.
Договір найму (оренди) транспортного засобу регулюється параграфом 5 Цивільного кодексу України ( 435-15 ). Зокрема, частиною другою статті 799 зазначеного Кодексу ( 435-15 ) передбачено, що договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.
На відміну від частини другої статті 799 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) норми параграфа 5 глави 30 Господарського кодексу України ( 436-15 ) не встановлюють вимог щодо нотаріального посвідчення договорів оренди транспортних засобів у сфері господарювання.
У цьому зв'язку слід зауважити, що Правилами державної реєстрації та обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів та мотоколясок, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 7 вересня

1998 року N 1388 ( 1388-98-п ), встановлено, що ці Правила є

обов'язковими для всіх юридичних та фізичних осіб, які є власниками транспортних засобів, виробляють чи експлуатують їх.

Згідно із зазначеними Правилами ( 1388-98-п ) транспортні засоби

реєструються за юридичними та фізичними особами (тобто, за суб'єктами права власності).

Однак, Вищим господарським судом прийнято рішення, що «положення частини другої статті 799 не можуть бути застосовані у відношенні договору оренди, оскільки правове регулювання підприємницької діяльності юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців в даному випадку є тотожними. У відношенні договорів оренди транспортних засобів, укладених юридичними особами,

Цивільний кодекс України ( 435-15 ) та Господарський кодекс

України ( 436-15 ) не вимагають обов'язкового нотаріального посвідчення».
Обґрунтування такої позиції пояснювалось наступним.

«Під час здійснення господарської діяльності фізичні особи — підприємці реалізують свою господарську компетенцію, тобто сукупність господарських прав та обов'язків.

При цьому решта прав та обов'язків фізичної особи, що становлять її правоздатність як людини, набуваються та виконуються нею поза межами здійснення господарської діяльності, в порядку реалізації нею її цивільної

дієздатності, передбаченої Цивільним кодексом України ( 435-15 ),

та регулюються ним. Останнє випливає зі змісту частини третьої

статті 45 Господарського кодексу України ( 436-15 ), відповідно до

якої щодо громадян положення цього кодексу поширюються на ту частину їх діяльності, яка за своїм характером є підприємницькою.

За загальним правилом (стаття 209 ЦК) ( 435-15 ), правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.

На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений».
Відтак, на думку Вищого господарського суду, договір оренди не потребував нотаріального посвідчення.

Суперечлива судова практика має місце і при вирішенні земельних питань.
Так, надання державними органами земельних ресурсів послуг на платній основі врегульовано постановою Кабінету Міністрів України

від 1 листопада 2000 року N 1619 ( 1619-2000-п ) «Про затвердження

Порядку виконання земельно-кадастрових робіт та надання послуг на платній основі державними органами земельних ресурсів» та спільним наказом Держкомзему, Міністерства фінансів України, Міністерства

економіки від 15 червня 2001 року N 97/298/124 ( z0579-01 ) «Про

затвердження розмірів оплати земельно-кадастрових робіт та послуг», зареєстрованим Міністерством юстиції України 10 липня 2001 року за N 579/5770 (далі — Наказ).
Відповідно до пунктів 1, 3, 8, 9 таблиці 6.

1 Наказу ( z0579-01 ) послуги за реєстрацію державних актів на право власності на землю, на право постійного користування землею та договорів оренди в державному реєстрі земель і надання витягів з нього для фізичних осіб становить 5 грн., для юридичних осіб — 25 грн.

; за підготовку та видачу довідок про правовий статус, кількісні та якісні характеристики земельної ділянки, розподілення земель серед власників і користувачів для фізичних осіб становить 5 грн., для юридичних осіб — 15 грн.; за надання інформації про грошову оцінку земельної ділянки для фізичних осіб становить 5 грн.

Читайте также:  Закон України № 2548-viii (8490)

, для юридичних осіб — 25 грн.; за підготовку висновків з надання земельних ділянок у користування для фізичних осіб становить 30 грн., для юридичних осіб — 80 грн.

Проведені Державною інспекцією з контролю за цінами в Київській області перевірки встановили, що в більшості випадків до фізичних осіб — підприємців застосовувались тарифи, встановлені для юридичних осіб. При цьому, мотивацією застосування зазначених тарифів було застосування норм статті 51 Цивільного кодексу

України ( 435-15 ).

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 27 травня 2010 року N 2-а-4476/10/1070 вищезазначені дії визнано неправомірними, мотивуючи тим, що згідно із пунктом 3.8.1 пункту 3.8 наказу Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28 травня 2004 року N 97

( v0097609-04 ) підприємець — фізична особа, яка є громадянином

України, іноземним громадянином, особою без громадянства, що здійснює підприємницьку діяльність.
До зазначеного слід додати, що суб'єктами права власності на землю є громадяни та юридичні особи — на землі приватної власності

(пункт «а» статті 80 Земельного кодексу України) ( 2768-14 ).

Цікавим з точки зору практичного застосування є питання, пов'язане з реєстрацією права власності фізичних осіб — підприємців на нерухоме майно.
В цьому сенсі слід зауважити, що суб'єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені

статтею 2 Цивільного кодексу ( 435-15 ), тобто фізичні та юридичні

особи, держава Україна, автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права

(статті 2 та 318 ЦК) ( 435-15 ).

Згідно зі статтею 325 цього Кодексу ( 435-15 ) суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати.
При цьому, власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 320 Цивільного кодексу України)

( 435-15 ).

Відповідно до статті 42 Господарського кодексу України ( 436-15 ) підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями).
Між тим, суб'єктами господарювання визнаються, зокрема, громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які зареєстровані відповідно до закону як підприємці, та здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством (стаття 55

Господарського кодексу України) ( 436-15 ).

Враховуючи наведене, слід відмітити, що чинне законодавство не виділяє такого суб'єкт права власності як фізична особа — підприємець та не містить норм щодо права власності фізичної особи — підприємця. Законодавство лише встановлює, що фізична особа — підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.
Отже, суб'єктом права власності визнається саме фізична особа, яка може бути власником будь — якого майна, крім майна, що не може перебувати у власності фізичної особи. При цьому, правовий статус фізичної особи — підприємця не впливає на правовий режим майна, що перебуває у його власності.
Таким чином, нерухоме майно має реєструватися за фізичною особою.
Предметом судового розгляду є також питання, пов'язані з наданням пільг зі сплати державного мита громадянами, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і які є інвалідами I та II груп та виступають учасниками судового процесу в господарському суді.
У зв'язку з цим Вищий господарський суд України звернувся з відповідним запитом до Державної податкової адміністрації України, яка повідомила таке:
«Відповідно до Закону України від 25 червня 1991 року N 1251-XII ( 1251-12 ) «Про систему оподаткування» (із змінами та доповненнями) державне мито належить до загальнодержавних податків і зборів (обов'язкових платежів).
Справляння державного мита в Україні регулюється Декретом Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року N 7-93 ( 7-93 ) «Про державне мито» з відповідними змінами і доповненнями (далі — Декрет).
Перелік найменувань документів і дій, за які сплачується державне мито, наведено у статті 2, а розмір ставок державного

мита — у статті 3 Декрету ( 7-93 ).

Перелік фізичних осіб, які звільняються від сплати державного мита, а також дій, за які не сплачується державне мито, наведено у

статті 4 Декрету ( 7-93 ). Зокрема, відповідно до пункту 18

статті 4 Декрету ( 7-93 ) від сплати державного мита звільняються інваліди I та II групи.

При цьому, статтею 1 Закону України від 21 березня 1991 року N 875-XII ( 875-12 ) «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» визначено, що інваліди в Україні володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і

свобод, закріплених Конституцією України ( 254к/96-ВР ) та іншими

законодавчими актами.

Відповідно до статті 17 вказаного Закону ( 875-12 ) з метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.
Враховуючи вищевикладене, фізична особа — підприємець, як учасник судового процесу, при цьому цей громадянин є інвалідом I або II групи, має право користуватися пільгою, визначеною в

абзаці п'ятому пункту 18 статті 4 Декрету» ( 7-93 ).

Отже, беручи до уваги наведені матеріали можна зазначити, що фізична особа — підприємець в цивільно-господарських відносинах є різностороннім учасником. Принципи здійснення ним підприємницької діяльності роблять його подібним до юридичних осіб, тоді як в приватних відносинах, незважаючи на будь-які зміни в його статусі, він залишається бути громадянином — фізичною особою. А тому, слід чітко розмежовувати ці різні сфери відносин. Вбачається, що на підставі правила, встановленого у статті 51 Цивільного кодексу

України ( 435-15 ), до фізичних осіб — підприємців слід

застосовувати норми спеціального (господарського) законодавства, якщо предметом регулювання безпосередньо є їх підприємницька діяльність.

Натомість, слід брати до уваги норми цивільного законодавства, якщо предмет регулювання виходить за межі підприємницької діяльності, зачіпаючи приватні інтереси суб'єкта, та в повній мірі врегульовується нормами Цивільного кодексу

України ( 435-15 ).

Провідний спеціаліст департаменту цивільного законодавства та підприємництва О.В.Дем'яненко

Реєстрація ФОП — що необхідно знати? Консультує Міністр юстиції України Павло Петренко

Доброго дня, шановний Міністре! Звертаюсь до Вас з проханням роз’яснити процедуру державної реєстрації  фізичних осіб-підприємців. Які документи необхідно підготувати і чи можу я зробити це онлайн?

Сергій Никоненко

З чого почати?  

Перш за все, необхідно обрати код  запланованої діяльності за Класифікатором видів економічної діяльності (КВЕД). Перелік КВЕДів можна знайти на сайті Державної служби статистики України http://kved.ukrstat.gov.ua.

  • Далі, необхідно підготувати заяву та інші документи для реєстрації себе, як фізичної-особи підприємця.
  • Одночасно, заявник може обрати спрощену систему оподаткування та/або реєстраційну заяву про добровільну реєстрацію як платника податку на додану вартість (ПДВ).
  • Куди звернутися?
  • Реєстрацію фізичних осіб — підприємців  уповноважені здійснювати суб’єкти державної реєстрації:
  • виконавчі органи сільських, селищних та міських рад (у разі прийняття відповідною радою рішення про набуття таких повноваженнь), Київська та Севастопольська міські, районні, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації;
  • нотаріуси;
  • акредитовані суб'єкти (підприємства, які мають акредитацію Міністерства юстиції України).
  1. Державна реєстрація проводиться незалежно від місця знаходження фізичної особи в межах Автономної Республіки Крим, області, міст Києва та Севастополя.
  2. Тобто, якщо особа, яка бажає зареєструватися як фізична особа-підприємець мешкає на території Київської області, вона  може звернутися до будь-якого суб’єкта державної реєстрації в межах Київської області.
  3. Якщо документи для державної реєстрації подані в електронній формі, то державна реєстрація на підставі таких документів проводиться незалежно від місця знаходження фізичної особи в межах України.
  4. Як подати документи?
  5. Існують дві форми подання документів для державної реєстрації:
  6. Як проводиться  державна реєстрація ФОП онлайн?
  7. Зареєструвати ФОП онлайн можна дуже швидко і без зайвої бюрократії. Для цього  потрібно зробити наступне:
  • зареєструватися на сайті;
  • увійти в персональний кабінет;
  • сформувати заяву;
  • підписати заяву шляхом накладення власного кваліфікованого електронного  підпису (КЕП);
  • відправити заяву;
  • отримати документ.
Читайте также:  Что нужно для развода

До заяви додаються оригінали електронних документів для державної реєстрації., опис поданих заявником документів для державної реєстрації, сформований за допомогою програмних засобів ведення Єдиного державного реєстру (ЄДР).

Зауважу, що сформовані заяви з додатками за допомогою програмних засобів ведення Єдиного державного реєстру блокуються для можливості редагування. Моментом прийняття заяви та документів вважається дата і час реєстрації заяви у ЄДР.

  • Також, звертаю увагу, що у разі якщо відповідно до законодавства для проведення реєстрації ФОП необхідно подати документи, що підлягають нотаріальному посвідченню (наприклад нотаріально засвідчена письмова згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника чи органу опіки та піклування для фізичної особи, яка досягла шістнадцяти років і має бажання займатися підприємницькою діяльністю, або нотаріально посвідчений договір про створення сімейного фермерського господарства), реєстрація здійснюється на підставі документів, поданих в паперовій формі.
  • Це пояснюється тим, що державний реєстратор  за заявою в електронній формі проводить державну реєстрацію виключно на підставі оригіналів електронних документів для державної реєстрації,
  • Який строк розгляду документів, поданих для державної реєстрації?
  • Розгляд документів здійснюється протягом 24 годин після їх надходження, крім вихідних та святкових днів.
  • Які вимоги до оформлення документів?
  • Документи, які подаються для державної реєстрації ФОП, повинні відповідати таким вимогам:
  • документи мають бути викладені українською мовою та додатково, за бажанням заявника, — іншою мовою (крім заяви про державну реєстрацію). Документ, викладений іноземною мовою, повинен бути перекладений на українську мову із засвідченням вірності перекладу.
  • текст документів має бути написаний розбірливо (машинодруком або від руки друкованими літерами);
  • документи не повинні містити підчищення або дописки, закреслені слова та інші виправлення, не обумовлені в них, орфографічні та арифметичні помилки, заповнюватися олівцем, а також містити пошкодження, які не дають змоги однозначно тлумачити їх зміст;
  • документи в електронній формі мають бути оформлені згідно з вимогами, визначеними законодавством;
  • заява про державну реєстрацію підписується заявником. У разі подання заяви про державну реєстрацію поштовим відправленням справжність підпису заявника повинна бути нотаріально засвідчена
  1. Скільки це коштує?
  2. Реєстрація фізичної особи — підприємця  здійснюється безкоштовно.
  3. Чи може бути відмовлено в державній реєстрації ФОП?
  4. Так,  існують підстави за якими може бути відмовлено у реєстрації ФОП, зокрема:
  • документи подано особою, яка не має на це повноважень;
  • у Єдиному державному реєстрі містяться відомості про судове рішення щодо заборони у проведенні реєстраційної дії;
  • не усунуто підстави для зупинення розгляду документів протягом встановленого строку;
  • наявні обмеження на зайняття підприємницькою діяльністю, встановлені законом;
  • наявність в Єдиному державному реєстрі запису, що фізична особа вже зареєстрована як ФОП;
  • подані документи суперечать вимогам законів.

Повідомлення про відмову у проведенні державної реєстрації повинно містити посилання на конкретну норму законодавства із зазначенням, що саме порушено під час оформлення та подання документів.

Відмова у державній реєстрації здійснюється протягом 24 годин після надходження документів, поданих для державної реєстрації, крім вихідних та святкових днів. Після усунення причин, що були підставою для відмови у державній реєстрації, заявник може повторно подати документи для державної реєстрації.

  • Чи можна оскаржити рішення про відмову у проведенні державної реєстрації ФОП?
  • Так, до Міністерства юстиції України та до його територіальних органів можуть бути оскаржені рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єкта державної реєстрації, протягом 60 календарних днів з дня прийняття рішення, що оскаржується, або з дня, коли особа дізналася чи могла дізнатися про порушення її прав відповідною дією чи бездіяльністю.
  • Територіальний орган Міністерства юстиції України розглядає скарги стосовно державного реєстратора, суб’єктів державної реєстрації, які здійснюють свою діяльність у межах території, на якій діє відповідний територіальний орган.
  • Також, звичайно, рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб’єкта державної реєстрації можуть бути оскаржені до суду.
  • Що потрібно робити далі після реєстрації?
  • Після того, як фізична особа зареєструвалася підприємцем їй потрібно звернутися до органів Державної фіскальної служби для подальшої реєстрації як платника податку.
  • Куди звертатися за більш детальними консультаціями та роз’ясненнями?

Якщо у вас залишились питання з данного приводу, будь ласка, телефонуйте до контакт-центру системи безоплатної правової допомоги за номером 0 (800) 213 103, цілодобово та безкоштовно в межах України. В центрах та бюро надання безоплатної правової допомоги по всій Україні ви можете отримати юридичну консультацію та правовий захист.

Оподаткування суб’єктів малого підприємництва, що перебувають на спрощеній системі оподаткування, обліку та звітності: вирішення у судах спорівРозділ: Новини

Приклад 1. Щодо правомірності використання суб’єктами малого підприємництва, що перебувають на спрощеній системі оподаткування, обліку та звітності, вексельної форми розрахунків.

Позиція платника податків: перебуваючи на спрощеній системі оподаткування, Позивач мав право використовувати вексельну форму розрахунків за надані роботи та послуги, дотримувався вимог Указу Президента України від 3 липня 1998 року № 727/98 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» (далі — Указ № 727/98), підстав для переходу на загальну систему оподаткування у нього не було, а тому оспорювані податкові повідомлення-рішення вважає безпідставними.

Позиція ОДПС: Позивач, надаючи послуги та отримуючи в рахунок за це векселі, був зобов'язаний зареєструватися платником податку на додану вартість, перейти на загальну систему обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва, а також сплачувати податки на загальних підставах, починаючи з наступного звітного податкового періоду (підпункт 2.3.1 пункту 2.3 статті 2, пункт 9.4 статті 9 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість», статті 1, 2, 5 Указу № 727/98). Оскільки цього зроблено не було, Позивачу донараховано податок на додану вартість, застосовано штрафні санкції та визначено зобов'язання з податку на доходи фізичних осіб.

Рішення суду: Верховний Суд України, підтримуючи позицію органів ДПС, зазначив наступне.

Судами встановлено, що Позивач займався підприємницькою діяльністю, перебуваючи на спрощеній системі оподаткування відповідно до Указу Президента України № 727/98, зі змінами, внесеними Указом Президента України від 28 червня 1999 року № 746/99, після отримання Свідоцтва про сплату єдиного податку.

Указом № 727/98 запроваджено спрощену систему оподаткування, обліку та звітності для суб'єктів малого підприємництва, пункт перший статті 1 якого надає фізичним особам право перебувати на такій системі оподаткування за умови, якщо вони здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і у трудових відносинах з якими, включаючи членів їх сімей, протягом року перебуває не більше 10 осіб та обсяг виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік не перевищує 500 тис. грн. Окрім зазначеного Указу, положення про умови та порядок набуття права здійснення підприємницької діяльності за такою системою оподаткування містяться в Законі України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (далі – Закон).

Згідно з підпунктом 2.3.1 пункту 2.3.

статті 2 цього Закону, особа підлягає обов'язковій реєстрації як платник податку (зокрема, ПДВ), коли загальна сума від здійснення операцій з поставки товарів (послуг), у тому числі з використанням локальної або глобальної комп'ютерної мережі, що підлягають оподаткуванню згідно з цим Законом, нарахована (сплачена, надана) такій особі або в рахунок зобов'язань третім особам, протягом останніх дванадцяти календарних місяців сукупно перевищує 300 000 грн. (без урахування податку на додану вартість). А положення пункту 9.4 статті 9 вказаного Закону вказує, якщо обсяг оподатковуваних операцій суб'єкта господарювання протягом звітного податкового періоду перевищує суму, визначену підпунктом 2.3.1 пункту 2.3 статті 2 цього Закону не більше ніж у два рази, то така особа зобов'язана надіслати податковому органу заяву про реєстрацію протягом двадцяти календарних днів, наступних за звітним податковим періодом.

Якщо особа укладає одну чи більше цивільно-правових угод (договорів), відповідно до яких здійснення оподатковуваних операцій з обсягом, що перевищуватиме протягом звітного податкового періоду у два чи більше разів суму, визначену підпунктом 2.3.

1 Закону, то ця особа зобов'язана зареєструватися платником ПДВ до кінця передбаченого законом періоду.

Особа, котра не надсилає таку заяву у визначених випадках і строки, несе відповідальність за ненарахування або несплату ПДВ на рівні зареєстрованого платника податку без права нарахування податкового кредиту та отримання бюджетного відшкодування.

  • З огляду на викладене вбачається, що Позивач, уклавши угоди, за якими розмір прогнозованого прибутку був значно більшим суми, передбаченої зазначеними вище положеннями Закону, повинен був зареєструватися платником податків.
  • Водночас підставою для перереєстрації платника єдиного податку платником податків є також обсяг його виручки від реалізації продукції (виконання робіт, послуг).
  • Згідно з положеннями частини 4 статті 1 Указу № 727/98 під поняттям „виручка” розуміють суму, фактично отриману суб'єктом підприємницької діяльності на розрахунковий рахунок або (та) в касу за здійснення операцій з продажу продукції (товарів, робіт, послуг).
  • Таким чином, змінюючи систему податкового обліку та звітності, слід ураховувати розмір коштів, що фактично отримані платником податків або надійшли на його рахунок.
Читайте также:  Інструкції з організації примусового виконання рішень МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ Наказ 02.04.2012 № 512/5

Указом № 727/97 запроваджено обмеження щодо форми розрахунку, що має здійснюватися виключно грошовими коштами, готівкою чи безготівково. До такого висновку суд дійшов, виходячи з визначення терміну „виручка”, під якою вбачають суму, а отже іншої форми розрахунку (крім грошової) у спірній ситуації бути не може.

Відповідно до частини першої статті 4 Закону України від 5 квітня 2001 року № 2374-ІІІ «Про обіг векселів в Україні» прості векселі, які були передані в порядку розрахунку за надані позивачем послуги, видаються лише для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги.

Водночас Указ № 727/98 не визначає використання платником єдиного податку у своїй діяльності вексельного обороту, перелік встановлених у ньому форм розрахунку є вичерпним.

Тому, розраховуючись у інший, аніж це встановлено зазначеним Указом спосіб, Позивач зобов’язаний був подати заяву про свою реєстрацію платником податків на загальних засадах.

Наявність хоча б однієї з таких підстав як: загальна сума від здійснення операцій з поставки товарів (послуг), що перевищує допустимий розмір для платників єдиного податку; здійснення операцій або укладання угод на суму, що перевищує допустимий розмір для підприємців — платників єдиного податку; перевищення обсягу виручки, максимально встановленого для платників єдиного податку; недотримання форми розрахунку — передбачають перереєстрацію платника єдиного податку платником ПДВ у загальному порядку. Недотримання строків такої перереєстрації тягне за собою встановлену законом відповідальність.

Приклад 2. Щодо правомірності перебування на спрощеній системі оподаткування суб’єктів малого підприємництва у разі перевищення ними встановленої Указом №727/98 суми виручки, отриманої на розрахункові рахунки на виконання договорів комісії.

Позиція платника податків: пiдприємець перебував на спрощенiй системi оподаткування i, здiйснюючи господарську дiяльнiсть згiдно договорiв комісії, отримав виручку, що складається з сум комiсiйної винагороди, яка не перевищувала суми у розмірі 500 000 грн., установленої Указом №727/98 “Про спрощену систему оподаткування, облiку та звiтностi суб’єктiв малого пiдприємництва”.

Позиція ОДПС: Позивач, виконавши умови договорів комiсiї i отримавши за реалiзований товар кошти у сумі, що перевищувала встановлений Указом 727/98 розмір, був зобов’язаний зареєструватися платником податку на додану вартість, перейти на загальну систему обліку та звiтностi суб’єктів малого підприємництва, а також сплачувати податки на загальних підставах, починаючи з наступного звітного податкового періоду (підпункт 2.3.1 пункту 2.3 статті 2, пункт 9.4 статті 9 Закону; статтi 1, 2, 5 Указу № 727/98). Оскiльки цього зроблено не було, Позивачу донараховано ПДВ, застосовано штрафні санкцiї та визначено зобов’язання з податку на доходи фiзичних осiб.

Рішення суду: Верховний Суд України, підтримуючи позицію органів ДПС, зазначає наступне.

Судами встановлено, що Позивач займався підприємницькою діяльністю, перебуваючи на спрощеній системі оподаткування вiдповiдно до Указу 727/98.

Згідно договорів комiсiї Позивач (комісіонер) за дорученням комітента реалізував товар. На виконання умов договорів комісії кошти, отримані позивачем вiд реалiзацiї товару, перераховувалися на рахунок комiтента.

Указом № 727/98 запроваджено спрощену систему оподаткування, обліку та звiтностi для суб’єктів малого пiдприємництва.

Пункт перший статтi 1 якого надає фiзичним особам право перебувати на такiй системi оподаткування за умови, якщо вони здiйснюють підприємницьку дiяльнiсть без створення юридичної особи i у трудових вiдносинах з якими, включаючи членiв їх сiмей протягом року перебуває не бiльше 10 осiб та обсяг виручки вiд реалiзації продукції (товарiв, робiт, послуг) за рiк не перевищує 500 тис. грн.

Згідно з положеннями частини 4 статті 1 Указу № 727/98 під виручкою розуміють суму, фактично отриману суб'єктом підприємницької діяльності на розрахунковий рахунок або (та) в касу за здійснення операцій з продажу продукції (товарів, робіт, послуг).

У разi порушення вимог, установлених пунктом 1 Указу № 727/98, платник єдиного податку повинен перейти на загальну систему оподаткування, облiку та звiтностi, починаючи з наступного звiтного перiоду (стаття 5).

З огляду на викладене вбачається, що Позивач (комісіонер), отримавши на власний розрахунковий рахунок за договором комісії суму, яка перевищує дозволений Указом № 727/98 розмiр виручки, а саме 500 000 грн., повинен був перейти на загальну систему оподаткування.

Приклад 3. Щодо деяких питань виплати дивідендів суб’єктами господарювання, що перебувають на спрощеній системі оподаткування обліку та звітності.

  1. Позиція платника податків : протягом 2003 року ТОВ „К” перебувало на спрощеній системі оподаткування обліку та звітності, не було платником податку на прибуток підприємств, а відтак і не повинно було при виплаті дивідендів сплачувати авансовий внесок з цього податку.
  2. Позиція ОДПС: чинним законодавством України передбачено обов’язок суб’єктів господарювання по нарахуванню та утриманню авансового внеску незалежно від того, чи є емітент платником податку на прибуток, чи ні.
  3. Рішення суду: Вищий адміністративний суд України, підтримуючи позицію органів ДПС, зазначає наступне.
  4. Судами попередніх інстанцій встановлено, що ТОВ „К” платіжним дорученням перерахувало до місцевого бюджету суму коштів, вказавши при цьому призначення платежу: перерахування внесків платника єдиного податку у зв’язку з виплатою дивідендів.
  5. У подальшому ТОВ „К” звернулося до органу ДПС про повернення зайво сплачених коштів внесених до місцевого бюджету посилаючись на те, що кошти ним перераховані помилково.

За результатами розгляду листа, орган ДПС повідомив ТОВ „К” про відсутність законодавчих підстав для повернення перерахованої суми, враховуючи те, що згідно абзаців першого, третього та п'ятого пп. 7.8.2 пункту 7.8 ст.7 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” від 28.12.94 №334/94 – ВР (надалі – Закон №334), крім випадків, передбачених підпунктом 7.

8.5 цього пункту, емітент корпоративних прав, який приймає рішення про виплату дивідендів своїм акціонерам (власникам), нараховує та вносить до бюджету авансовий внесок з податку на прибуток у розмірі ставки, встановленої пунктом 10.1 статті 10 цього Закону, нарахованої на суму дивідендів, призначених для виплати, без зменшення суми такої виплати на суму такого податку.

Зазначений авансовий внесок вноситься до бюджету до/або одночасно із виплатою дивідендів. Обов’язок із нарахування та сплати авансового внеску за визначеною пунктом 10.

1 статті 10 Закону №334 ставкою покладається на будь – якого емітента корпоративних прав, що є резидентом, незалежно від того, чи такий емітент або отримувач дивідендів є платником податку на прибуток або має пільги зі сплати податку на прибуток надані цим Законом або іншими законодавчими актами, чи у вигляді застосування ставки податку іншої, ніж встановлена пунктом 10.1 ст. 10 Закону №334 крім платників цього податку, які підпадають, під дію пункту 7.2 статті 7 чи підпункту 10.2.3 пункту 10.2 статті 10 цього Закону.

Якщо згідно із законодавством цей податок є складовою частиною єдиного податку (спеціального торгового патенту), то особа – платник такого єдиного податку (спеціального торгового патенту) зобов’язана при виплаті дивідендів нараховувати та сплачувати до бюджету до якого зараховується такий єдиний податок (вартість спеціального торгового патенту) внесок за правилами, встановленими цим підпунктом для сплати авансового внеску з податку на прибуток, без права застосування норм підпункту 7.8.3 пункту 7.8 статті 7 Закону №334.

Встановлений абзацом п’ятим обов’язок платника єдиного податку (спеціального торгового патенту) при виплаті дивідендів нараховувати та сплачувати до бюджету відповідний внесок нічим не обумовлений, крім як власне, виплатою дивідендів.

При цьому, законодавець відрізняє внесок, що підлягає нарахуванню на суму виплачених дивідендів платником єдиного податку (спеціального торгового патенту) від авансового внеску з податку на прибуток підприємства, сплаченого у зв’язку з нарахуванням (сплатою) дивідендів, як частини цього податку (підпункт 7.8.8 пункту 7.8 ст. 7 Закону №334).

Ссылка на основную публикацию