Договір дорожчий за гроші

Договір дорожчий за гроші

«Каравай, каравай…», хочеш право — вибирай

  • Оскільки контрагентами договору на надання послуг у ЗЕД є представники різних країн, виникає резонне запитання: вимогам законодавства чиєї держави вони будуть підпорядковуватися?
  • Це «єпархія» Закону про МПП, оскільки він поширюється на правовідносини, в яких присутнійіноземний елемент.
  • Хто ж або що ж таке цей іноземний елемент і «з чим його їдять»?

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону про МПП він повинен мати хоча б одну з таких ознак:

  1. — хоча б один учасник є громадянином України, який проживає за кордоном, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юрособою;
  2. — об’єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави;
  3. — юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави.
  4. Є іноземний елемент — є можливість самостійно обрати право, якому підпорядковуватимуться контрагенти

Простіше кажучи, сторони ЗЕД-договору про надання послуг у самому тексті можуть визначити: застосовувати їм право України чи будь-якої іншої держави.

При цьому тут можна не обмежуватися законодавством «батьківщини» контрагента.

Звертаємо вашу увагу, що укладення контракту, внесення до нього змін, вирішення спорів у такому разі необхідно здійснювати, керуючись нормами законодавства, передбаченого ЗЕД-договором.

У цей же час Закон про МПП визначає правила, якими слід керуватися при виборі права тієї чи іншої країни в певних випадках. Вони є обов’язковими. Так, наприклад, вимоги, на які не поширюється позовна давність, визначаються правом України, якщо хоча б один з учасників відповідних відносин є громадянином України або юрособою України ( ст35 Закону про МПП).

  • Не забувають законодавці і про випадки, коли в договорі питання про вибір права не зазначили, а норми інших нормативно-правових актів та міжнародних договорів жодних особливих правил не передбачають.
  • Тут використовуватиметься право, яке має найбільш тісний зв’язок з договором. Тісний зв’язок визначається за місцезнаходженням (місцем проживання):
  • 1) підрядника (за договорами підряду);
  • 2) виконавця (за договорами про надання послуг);
  • 3) орендодавця (за договорами найму (оренди));
  • 4) ліцензіара (за ліцензійними договорами);
  • 5) перевізника (за договорами перевезення);
  • 6) страховика (за договорами страхування);
  • 7) управителя (за договором управління майном);

8) правоволодільця (за договором комерційної концесії) тощо ( ст. 44 Закону про МПП).

Як правило, українські госпсуб’єкти вважають за краще вибирати право України для регулювання правовідносин зі своїм «іноземним другом».

З правом визначилися. Тепер поговоримо про зміст і форму.

У ЗЕД-договорі все має бути прекрасне: і зміст, і форма

Зміст. Припустимо, ми обрали право України.

У такому разі зміст контракту в ЗЕД не особливо відрізняється від змісту договорів з місцевими контрагентами. І послуги тут не виняток. Але все ж є на що звернути свою увагу.

Зрозуміло, почати слід з істотних умов договору.

Згідно з ч. 3 ст. 180 ГКУ істотними умовами є предмет, ціна і строк дії договору

При цьому предмет договору повинен містити найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до якості.

Для новачків у складанні контракту цілком допустимо орієнтуватися на Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затверджене наказом Мінекономіки від 06.09.2001 р. № 201. Та й досвідчені бізнесмени можуть ним скористатися. Але зверніть увагу: Положеннястареньке і вже припало пилом часів.

Останні зміни вносилися до нього ще далекого 2013 року. Отже, деякі визначення не повною мірою відповідають Закону про ЗЕД та Закону про МПП у нинішній їх редакції. Наприклад, поняття зовнішньоекономічного договору, в якому використовується формулювання «матеріально оформлена угода», не охоплює електронну форму контракту.

При укладенні ЗЕД-договору важливо також пам’ятати про обмеження, які можуть встановлювати відповідно до своїх повноважень Верховна Рада, Кабінет Міністрів та інші органи державної влади.

У наш неспокійний час до цього слід поставитися особливо уважно. Якими можуть бути обмеження? Це, наприклад, заборона зовнішньоекономічних операцій або встановлення обмежень на їх здійснення.

Будьте уважні!

Крім того, нещодавно набрав чинності Закон № 1724, яким було внесено зміни до деяких нормативно-правових актів. Торкнулися вони і Закону про ЗЕД, і Закону про МПП.

Незначні за обсягом такі зміни примушують нас звернути увагу на відмінність між поняттями «послуги» та «роботи». Це особливо важливо у світлі ст. 1 Закону № 185 та частини другої ст. 6 Закону про ЗЕД у редакції, яка діятиме з 03.01.2017 р.

Зверніть увагу: ЦКУ і ПКУ послуги розуміють по-різному. Про погляд податкового законодавства на це поняття читайте в номері на с. 13.

А тут ми обговоримо з вами цивільно-правовий бік послуг і робіт.

Скажемо прямо: ця проблема — улюблена тема для суперечок серед юристів, бухгалтерів, державних органів та інших осіб, які стикаються з договорами в принципі. Грань дуже тонка.

У деяких випадках сказати напевно, де робота, а де послуга, надзвичайно складно. А все тому, що насправді законодавець чіткого розмежування не зробив. Та все ж деякі моменти виділити можна.

Для наочності відобразимо ці відмінності в таблиці.

Послуги та роботи: відмінності

Послуги ( гл. 63 ЦКУ) Роботи ( гл. 61 ЦКУ)
не мають матеріально вираженого результату або цей результат невід’ємний від самої дії або діяльності мають матеріально виражений результат
споживаються в процесі виконання певної дії або виконання певної діяльності результат передається замовнику
інтерес замовника: процес виконання дії інтерес замовника: матеріальний результат дій виконавця

У кожному конкретному випадку потрібно спиратися на предмет ЗЕД-договору. У граничних ситуаціях від того, як його буде сформульовано, можна визначити вид контракту. Тож щоб уникнути проблем, позначати предмет потрібно чітко і ясно.

А тепер на прикладі. Візьмемо один з найпопулярніших видів діяльності «на експорт» — ІТ. Припустимо, українська компанія уклала контракт про техпідтримку зарубіжного інтернет-магазину. Що це? Робота чи послуга? Відповідь: послуга.

Чому? Тому, що (1) матеріально вираженим результатом тут і «не пахне»; (2) при укладенні відповідного договору мета сторін — дія; (3) техпідтримка «споживається» у процесі її виконання.

Інша історія, якщо та сама компанія укладає контракт, де його предметом виступає доопрацювання сайту (наприклад, додавання функціонала сайту, де розташований інтернет-магазин). Робота чи послуга? Тут уже буде робота. Щоб це довести, «пробіжимося» нашими ознаками.

Матеріально виражений результат є? Можливо, не в класичному розумінні, але таки є. Це ті модулі (додаткові кнопочки або розділи меню), які вбудовуватимуться в початкову структуру сайту.

Читайте также:  Популизм мешает очищению судебной системы Украины?

Результат споживається в процесі виконання доопрацювання? Ні.

Інтерес замовника становить не процес виконання доопрацювання, а самі модулі сайту.

Як відомо, «чим голіший, тим мудріший»… ☺. Для своєї вигоди обов’язково хтось спробує «прикрити» роботи послугами. Тим більше, якщо це може обіцяти якісь послаблення або пільги. Так от, для тих, хто полюбляє такі «фокуси»: будьте з цим обережні, бо

оцінюється не назва, не «зовнішня оболонка» договору, а його суть

І як же непросто буде доводити потім, що роботи — насправді послуги.

Форма. Закон про МПП закріплює такі правила. Згідно з ч. 1 ст. 31 форма правочину повинна відповідати вимогам права, яке обрали контрагенти.

Зрозуміло, якщо інше не передбачено законом. Це загальне правило. Проте допускається дотримання вимог права місця укладення контракту або місця проживання (місцезнаходження) сторони, яка зробила пропозицію.

Втім, договір може закріплювати щось інше.

Сторони іноді користувалися таким правилом. Особливо коли право місцезнаходження сторони, яка запропонувала вчинити правочин, передбачає спрощені вимоги до форми.

Наприклад, таким чином можна було уникнути нотаріального посвідчення договору за українським законодавством.

Проте з кожного правила бувають винятки. Та ж ст. 31 Закону про МПП одразу підкидає нам варіанти. Якщо це правочин з нерухомим майном — застосовується право держави, в якій знаходиться це майно, якщо право на нерухомість зареєстровано на території України — право України.

Крім того, далі за текстом ми знову стикаємося зі змінами, внесеними Законом № 1724. Теж, здавалося б, щось незначне… І знову «але».

Раніше ч. 3 ст. 31 Закону про МПП встановлювала правило такого змісту: якщо стороною зовнішньоекономічного договору є громадянин України або юрособа України, договір укладається у письмовій формі незалежно від місця його укладення, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.

Далі «включалися» норми ст. 207 ЦКУ, де правочин визнається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо сторони обмінялися одним або кількома документами (у тому числі електронними), листами, телеграмами. На них також повинні стояти підписи сторін. А до 2014 року для юросіб обов’язковою була ще й печатка.

Нагадаємо: на сьогодні обов’язковість використання печатки сторонами з ч. 2 ст. 207 ЦКУвиключено. Додано норму про те, що таку умову може бути закріплено за письмовою згодою сторін.

Що ж буде дозволено з 03.01.2017 р.?

Тепер формулювання дещо хитріше. За ситуації, про яку ми говорили вище, договір укладаєтьсяу формі, передбаченій законом, незалежно від місця його укладення, якщо інше не передбачено міжнародним договором України.

І тут послугам поспішають «на допомогу» зміни в Законі про ЗЕД.

А що в Законі про ЗЕД?

У разі експорту послуг (крім транспортних) контракт може укладатися шляхом прийняття публічної пропозиції про угоду (оферти), або шляхом обміну електронними повідомленнями, або в інший спосіб. Зокрема, шляхом виставлення рахунка (інвойсу), у тому числі в електронному виглядіза надані послуги.

Що стосується останнього, то тут вивели договори про послуги у ЗЕД з-під дії ст207 ЦКУта ст. 181 ГКУ. Адже інвойс містить усього лише підпис і печатку (у разі її фізичної наявності) контрагента, який його видав. Зверніть увагу: тут мова йде про рахунок, який контрагент виставив за вже надані послуги.

Тепер розберемося з офертою.

Пропозиція укласти договір (оферта) має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов’язаною у разі її прийняття

Реклама, до речі, теж може бути публічною офертою. Щоправда, якщо така умова прямо в ній зазначається, оскільки інакше це всього лише запрошення до її направлення ( ч. і 2 ст. 641 ЦКУ).

Прийняття ж оферти (акцепт) — це відповідь особи на отриману пропозицію. Акцепт повинен бути повним і безумовним. Якщо ви у відповідь на оферту надали послугу згідно з пропозицією — така дія теж вважається її прийняттям. Зрозуміло, за винятком випадків, коли інше зазначено в оферті або встановлено законом.

Окремої уваги вимагає новинка Закону про ЗЕД щодо можливості укладення контрактів в електронній формі. Знову й знову намагаються прищепити як простим громадянам і госпсуб’єктам, так і державним структурам, банкам та іншим суб’єктам довіру до електронних документів.

Нагадаємо: до останніх в Україні застосовуються вимоги Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг»

«Договір дорожче за гроші», або Зміна орендної плати у зв’язку з новою незалежною оцінкою

Здача в оренду майна бюджетних установ — це досить поширена практика в сучасних реаліях.

Оренда є тимчасовим платним користуванням певним майном, яке потрібне орендареві для своєї підприємницької або іншої діяльності. При цьому орендні правовідносини — це договірні правовідносини. На цьому й будуватимемо свої подальші міркування.

Умови надання оренди в цьому випадку регламентує Закон України «Про оренду державного та комунального майна» від 10.04.92 р. № 2269-XII (далі — Закон № 2269).

Проте укладення договору оренди є досить трудомісткою процедурою, в якій слід ураховувати безліч нюансів. Тут же ми зупинимося на питаннях, пов’язаних саме з оцінкою об’єкта оренди.

Якщо суб’єкт підприємницької діяльності, підприємство або організація мають намір орендувати об’єкт нерухомості державної або комунальної форми власності, то в цьому випадку відповідно до законодавства оцінка об’єкта оренди є обов’язковою. Ця вимога прямо передбачена ч. 2 ст. 11 Закону № 2269.

Порядок її проведення регламентований постановою КМУ «Про затвердження Методики оцінки об’єктів оренди, Порядку викупу орендарем оборотних матеріальних засобів та Порядку надання в кредит орендареві коштів та цінних паперів» від 10.08.95 р. № 629 (далі — постанова № 629, Методика оцінки).

Навіщо ж потрібна ця оцінка? Відповідь проста: для визначення вартості об’єктів оренди для відображення її в договорі оренди і для використання при розрахунку орендної плати.

Оцінка обов’язково проводиться перед укладенням договору оренди і перед продовженням (поновленням) договору оренди у разі, якщо на момент продовження дії такого договору остання оцінка об’єкта оренди була проведена більше трьох років тому.

Згідно з п. 19 Методики оцінки у разі оренди нерухомого та іншого окремого індивідуально визначеного майна здійснюється його незалежна оцінка.

У свою чергу, Законом України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12.07.2001 р.

№ 2658-III (далі – Закон № 2658) встановлено 2 групи суб’єктів оціночної діяльності, а саме:

Читайте также:  Восстановление свидетельства о браке

— суб’єкти господарювання — зареєстровані у встановленому законодавством порядку фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності, а також юридичні особи незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності, які здійснюють господарську діяльність, у складі яких працює хоча б один оцінювач, і які отримали сертифікат суб’єкта оціночної діяльності відповідно до вищезгаданого Закону;

— органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які отримали повноваження на здійснення оціночної діяльності в процесі виконання функцій з управління та розпорядження державним майном та (або) майном, що перебуває в комунальній власності, і у складі яких працюють оцінювачі.

У нашій ситуації постанова № 629 передбачає необхідність проведення саме незалежної оцінки. А згідно із Законом № 2658 незалежною оцінкою майна вважається оцінка майна, проведена суб’єктом господарювання.

Такі послуги з проведення незалежної оцінки об’єкта оренди оплачує орендар.

Отже, орендну плату розрахували, договір уклали, що ж далі? Чи можливо надалі змінити розмір цієї орендної плати? Чи встановлена така можливість і від чого вона залежить?

Законом № 2269 не передбачено, що розмір орендної плати є раз і назавжди встановленою незмінною величиною. Навпаки, він може бути змінений за погодженням сторін, а також на вимогу однієї із сторін, якщо з незалежних від них обставин істотно змінився стан об’єкта оренди, а також в інших випадках, установлених законодавством (ст. 21).

Повернемося ж до нашої ситуації. У 2016 році була проведена незалежна оцінка цього майна, на підставі чого була розрахована орендна плата. Чи можна її змінити? У принципі, можна, але для цього потрібне волевиявлення двох сторін або ж вимога однієї з них, але у випадку, чітко передбаченому ст. 21 Закону № 2269.

Тобто якщо згодом була проведена незалежна оцінка і виходячи з неї розмір орендної плати має бути більший, ніж раніше встановлений, орендодавець може звернутися до орендаря для узгодження відповідних змін. Тобто в цій ситуації розмір орендної плати можна змінити за погодженням сторін.

А що робити, якщо орендар не погоджується платити більше? Чи є нова оцінка в такому разі обов’язковою для нього?

За загальним правилом, умови, погоджені сторонами в договорі, — це завжди умови, щодо яких досягнута згода за взаємною домовленістю сторін, і які знайшли своє відображення у вигляді їх закріплення сторонами в договорі.

Такі умови зберігають свою силу протягом усього строку дії договору, якщо тільки не будуть змінені за взаємною згодою сторін (однією стороною — у випадках, передбачених самим договором, або чинним законодавством) або ж не стануть такими, що суперечать чинному законодавству.

Господарським судом Харківської області ще у 2008 році була розглянута схожа ситуація (постанова від 20.11.2008 р. у справі № 33/43-08). Так, позивач (він же орендодавець) хотів збільшити орендну плату, ґрунтуючись на зміні ринкової вартості орендованого приміщення. Для цього він провів незалежну оцінку, яка підтвердила збільшення вартості об’єкта оренди.

У свою чергу, відповідач (він же орендар) вважав, що стан об’єкта оренди не змінився, а перегляд орендної плати у зв’язку з новою незалежною оцінкою законодавством не передбачений. Навпаки, згідно зі ст. 11 Закону № 2269 оцінка об’єкта оренди передує укладенню договору, а в інших випадках її проведення не є обов’язковим.

Суд підтримав позицію орендаря і дійшов висновку про те, що запропоновані орендодавцем зміни є безпідставними, оскільки законодавством України не передбачена необхідність зміни орендної плати у разі збільшення вартості об’єкта оренди. Аналогічна норма встановлена ч. 2 ст. 284 Господарського кодексу України і ст. 10 Закону № 2269.

Наведена читачем ситуація дещо інша. Проте все вищевикладене до неї так само застосовується.

Так, нагадаємо, що вище ми дійшли висновку про те, що договір оренди — це передусім договір. Цивільний кодекс України від 16.01.

2003 № 435-IV (далі — ЦКУ) одним з принципів цивільного законодавства визнає свободу договору, яку трактує як свободу в укладенні договору, виборі контрагента і визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Це означає, що сторони, дотримуючись законодавства, можуть самі встановлювати умови свого договору.

Тому, на нашу думку, засновану на нормах чинного законодавства, якщо у 2016 році сторони домовилися встановити орендну плату в певному розмірі, то укладення ще одного договору оренди на той же об’єкт у 2018 році, але вже з іншим контрагентом і з новим розміром орендної плати, не повинно відобразитися на першому договорі, крім випадків, коли це передбачено в самому договорі. Як мовиться: «Договір дорожчий за гроші».

Звернемо увагу на ще один нюанс. У зазначеній читачем ситуації йдеться не про договір суборенди, коли орендар передає частину орендованої нерухомості (майна) в оренду третій особі або групі осіб.

Читач повідомив про укладення двох різних договорів оренди одного об’єкта.

Чи можна так? Можна, але в таких договорах повинно бути чітко прописано умови про предмет договору і про правила його використання.

У такому разі користуємося загальними положеннями про договір оренди, а саме ст. 759 ЦКУ, де зазначено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов’язується передати наймачеві майно в користування за плату на певний строк. При цьому обмежень щодо кількості осіб як орендарів за договором оренди законодавчими нормами не передбачено.

Крім цього, Держпідприємництво України в листі від 13.05.2013 р. № 3967 зазначало, що немає підстав для заборони орендувати одне приміщення в різний час доби двома різними фізичними особами — підприємцями та/або юридичними особами.

Таким чином, сторони мають право укласти на вибір: як два договори оренди, якими кожному орендареві буде надана в користування окрема частина об’єкта, так і один договір оренди, в якому з боку орендаря будуть дві особи.

При цьому слід пам’ятати, що договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди за усіма істотними умовами договору. Однією з істотних умов договору оренди є умова про предмет (об’єкт) оренди.

Тому в такому договорі має бути зазначена інформація, що дозволяє чітко встановити майно, яке підлягає оренді.

Тобто в цій ситуації в договорі оренди має бути індивідуалізована та частина об’єкта, яку передають в оренду кожному орендареві та/або встановлений порядок користування таким майном.

Договір дорожче грошей — Юридична Газета

Кожен із нас у повсякденному житті майже щодня укладає договори (правочини), не звертаючи на це особливої уваги. Заходячи до магазину або віддаючи речі на зберігання, ми стаємо учасниками договору схову; купуючи різні речі, харчові продукти – договору купівлі-продажу; користуючись громадським транспортом – договору перевезення. Так чи інакше, ми всі є учасниками цивільних відносин.

Читайте также:  Child abduction by one of the parents - how to return a child from abroad?
Маєте Телеграм? Два кліки — і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!

Договір – це основна юридична форма вираження господарської ініціативи суб’єкта господарювання, що спрямовується на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Іншими словами, договір є найбільш популярним регулятором умов взаємовідносин сторін.

Одразу хочу зазначити, що говорячи про країни-вихідці з Радянського союзу, найбільш популярною формою договору можна вважати звичайну письмову форму. Зокрема, законодавством України, а саме ст.205 ЦК, передбачена така форма як усний договір.

Враховуючи ментальність нашого народу та відсутність вікових (як-то в англосаксонській системі) традицій укладання усних договорів, така форма договору не користується популярністю. Незважаючи на те, що весь світ сторіччями укладав і укладає договори «потисканням рук», ця форма у нас все ж таки не прижилася.

Здебільшого, вона використовується лише для вирішення повсякденних задач, які не пов’язані з веденням господарської діяльності або є мало важливими.

Постає питання: у чому ж різниця між письмовою формою укладання договору та усною? По-перше, прямим приписом ЦК України передбачено низку договорів, для яких обов’язкова письмова форма.

Наприклад, якщо договір купівлі-продажу житлового будинку не буде укладено у письмовій формі та посвідчено нотаріусом, то він буде нікчемним.

По-друге, хоча для обох форм і передбачена законом однакова юридична сила, все ж таки, з позиції забезпечення примусового виконання, договори мають свої особливості. По-третє, це рівень безпеки при укладенні в тій чи іншій формі.

Розглянемо більш детально друге і третє питання, оскільки перше – достатньо прозоро прописано в законодавстві, має пряму регуляторику та чітко визначену процедуру.

Друге і третє питання доцільно розглядати у тандемі, адже відносини, яких вони стосуються, дуже тісно пов’язані. Так склалося, що «джентльменські» угоди в сучасних реаліях не забезпечують достатній рівень безпеки, до того ж деякі люди зловживають цим.

Відповідно, попри те, що законодавчо письмова угода рівноцінна з усною, все ж таки з усними договорами виникає чимало проблем. Особливо гостро це відчувається, якщо одна зі сторін договору навмисно уникає виконання взятих на себе зобов’язань.

Тут ми вже маємо справу з безпечністю укладання договорів, не говорячи про забезпечення виконання таких зобов’язань.

Наразі я рекомендую взагалі утримуватися від укладання усних договорів, особливо договорів зі значною «ціною». З позиції практики, можна сказати, що кількість судових справ, які були б виграні за позовом за усним договором, можна перелічити на пальцях. З них – жодної з повним задоволенням вимог.

Водночас в Україні вже широко і прихильно сприймається судами практика так званих online-договорів, які укладалися сторонами в мережі Інтернет за допомогою різноманітних способів пересилки/листування.

Тому я рекомендую, у разі неможливості укласти тут і зараз письмову угоду, хоча б обмінятися електронними листами з протилежною стороною (так званий лист «про наміри», який надалі може доповнений та більш детально врегульований).

Незважаючи на те, що жоден з доказів, відповідно до процесуального законодавства, не може мати наперед встановленої сили, практика показує, що судді часто визнають листування в мережі як доказ у справі. На нашу думку, в сьогоднішніх реаліях це просто конче актуально.

Існує багато загальних рекомендацій стосовно того, як укладати договори, на що звертати увагу, що повинен містити договір та ін.. Вважаю, що зараз інформації з цього приводу більше ніж достатньо, і перефразовувати її не доцільно, тим паче гл. 52 Цивільного кодексу України досить прозоро прописує типові вимоги щодо укладання договорів.

Враховуючи сьогоденні обставини, що складаються з валютним регулюванням в Україні, хотілося б розглянути актуальну нині проблематику, пов’язану з укладанням договорів з нерезедентами.

Увага юрисдикційній поправці при укладанні договору з нерезидентом

З позиції захисту інтересів клієнта, юристи часто рекомендують (за можливості) прописувати, що договір укладений згідно з українським законодавством, і будь-які спори підлягають розгляду виключно українськими судами. Здавалося б, де ж тут може бути «підводне каміння»? Однак, на жаль, воно є. І така рекомендація не має виключного характеру та може навіть зашкодити інтересам клієнта.

Вимоги валютного контролю та податкова політика держави нерідко роблять укладення і виконання звичних для європейської практики договорів проблематичними або навіть неможливими. Особливо це стосується укладення договорів з нерезидентами.

Типова помилка в тому, що юристи, зосереджуючись на статтях, які безпосередньо регулюють права та обов’язки сторін і порядок виконання договору, зазвичай не зважають на різноманітні «дрібниці» (зокрема, обов’язкове підписання акта прийому-передачі та наявності в іноземного контрагента печатки).

Проблеми вже з’являються на етапі постачання/отримання послуги або при отриманні/здійсненні платежів. Так, на практиці перепоною стає вимога українського законодавства (ч. 2 ст.

207 Цивільного кодексу України – правочин, який вчиняється юридичною особою, підписується уповноваженими на це особами та скріплюється печаткою) щодо проставляння печатки юридичної особи як на договорі, так і на супроводжувальних документах, тоді як за законодавством сторони нерезидента така вимога відсутня, або і взагалі наявність печатки для юридичної особи не є обов’язковою. У цьому випадку є два способи вирішення. Наслідки у цьому випадку очевидні – неможливість проведення розрахунків.

Рекомендацією у такому випадку буде перевірка наявності у сторони нерезидента печатки, а за її відсутності – доцільно підпорядкувати укладений договір праву країни нерезидента.

За таких умов будь-які претензії банку щодо наявності печатки будуть необґрунтованими, що автоматично полегшить переговори з відділом валютного контролю.

Також доречно чітко прописати в прикінцевих положеннях договору, що підпис уповноваженої особи, відповідно до права іноземної країни, є достатнім, а наявність печатки не вимагається.

Отже, підсумовуючи, хочу порекомендувати колегам, а також тим, хто збирається укладати договір, звертати увагу не лише на «основні моменти», а й спробувати проаналізувати весь ланцюжок відносин, що виникають у зв’язку з виконанням такого договору, з моменту підписання до моменту фактичного виконання, і вже відповідно до цього приймати нешаблонні, раціональні рішення, оскільки в умовах постійної зміни регуляторної політики України шаблонні рішення більше не працюють.

Ссылка на основную публикацию