Досудове врегулювання спорів

Досудове врегулювання спорів

Досудове врегулювання спорів – це техніка врегулювання конфліктів, що дозволяє сторонам в ході переговорів досягти згоди шляхом взаємних поступок.

Спочатку укладаючи договір обидві сторони впевнені в тому, що угода відбудеться і кожен отримає своє – клієнт послуги або товар, продавець – гонорар. Однак не всі угоди закінчуються благополучно.

Трапляється, що щось «йде не за планом» (хтось захворів, народився, долар піднявся, чи байдуже навпаки впав!).

Як правило, такі «несподіванки» призводять до порушення умов договору і між сторонами виникає суперечка хто кому скільки винен і кому куди піти.

Чому бажано не доводити справу до суду

У разі виникнення конфлікту вже «колишні» партнери починають лякати один одного зв’язками, поліцією і судом. Другий стороні нічого не залишається як звернеться до суду. У такій ситуації варто задуматися, над тим, а чи варто йти в суд, якщо:

  • 1) судовий розгляд аж ніяк не дешеве захід, наприклад вартість судового збору становитиме 1,5% від ціни позову за подачу заяви майнового характеру, які сторона, що програла зобов’язана буде заплатити;
  • 2) напевно в договорі є штрафні санкції, за якими так само доведеться вести розгляд;
  • 3) прийняття судом позитивного рішення у Вашу сторону не гарантує моментального повернення грошей, трапляється, що боржник повертає борг протягом декількох років!
  • Найбільш сприятливим для сторін виходом зі сформованої ситуації є досудове врегулювання спору.

Що включає досудове врегулювання спорів

  1. У нашій практиці ми використовуємо дві основні форми досудового врегулювання спору:
  2. – підготовка претензії;
  3. – ведення переговорів.
  4. Однак окремо ці способи можуть не дати бажаного результату, тому ми їх комбінуємо і включаємо в стратегію захисту клієнта, яка орієнтовно може виглядати так:

АНАЛІЗ СИТУАЦІЇ

Перш за все, ми розберемося в тому, що сталося і які конкретно положення договору були порушені. Так само необхідно вивчити причини, які привели до ситуації, що склалася.

ЕКОНОМІЧНА ОЦІНКА СИТУАЦІЇ

Економічна оцінка ситуації передбачає насамперед розрахунок стягуваної чи оспорюваної суми, до якої можна сміливо додавати іміджеві втрати і збитки від розриву партнерських відносин.

РОЗРОБКА І ВИБІР СТРАТЕГІЇ

На даному етапі підбираються найбільш сильні аргументи на користь позиції клієнта. Так само підбирається законодавче обґрунтування позиції, формуються варіанти вирішення завдання.

ПІДГОТОВКА ДОКУМЕНТІВ

Вибравши стратегію, необхідно перейти від слів до справи і підготувати пропозицію для партнера. Це може бути як претензія, таки в заперечення на вимоги опонента. На цьому етапі важливо не упустити деталі.

ВЕДЕННЯ ПЕРЕГОВОРІВ

Як правило, досудове врегулювання спорів закінчується проведенням переговорів за результатами яких планується досягнення консенсусу. Далі контролюємо виконання сторонами взятих зобов’язань.

НАВІЩО ПОТРІБЕН ПОСРЕДНИК

Згідно з нашою практики, ведення переговорів з досудового порядку врегулювання суперечок виключно представниками сторін може завести боку в глухий кут, або ще більше посилити конфлікт.

Більш надійним є залучити до переговорів досвідченого юриста, тому що участь незацікавленого особи сприятиме позитивному вирішенню питання.

Крім того, участь юриста – це гарантія того, що в переговорах будуть викладені аргументи і почуті аргументи опонента у вільному від впливу емоцій стані.

ПЕРЕВАГИ ДОСУДОВОГО ВРЕГУЛЮВАННЯ СПОРУ

Отже, якщо Ви вирішили не подавати в суд, а розійтися з партнером світом, Ви:

  1. Зберігаєте ділові відносини з партнером і нормальний бізнес-клімат в організації.
  2. Захищені від іміджевих ризиків, пов’язаних з судовим розглядом.
  3. Економте час і зберігаєте нервову систему.
  4. І найголовніше ЕКОНОМИТЕ на судовий збір та штрафних виплати.
  • Якщо ж в досудовому порядку спір не було врегульовано, юристи компанії LegalService готові безкоштовно допомогти в підготовці документів для звернення до суду і в разі необхідності представлять позицію клієнта в суді.
  • Перегляньте інші статті на цю тему:
  • Як перевірити контрагента
  • Правильно підготувати претензію

Досудове врегулювання господарських спорів

За загальним правилом, встановленим частиною 1 ст. 5 ГПК України, сторони застосовують заходи досудового врегулюванні господарського спору у випадках передбачених ГПК, а також за домовленістю між собою, якщо це обумовлено договором.

  • Досудове врегулювання господарських спорів — це сукупність заходів, що підлягають здійсненню підприємствами та організа­ціями, права яких порушені, для безпосереднього вирішення спорів, що виникли, з підприємствами та організаціями, які порушили майнові права та інтереси, до звернення з позовом до господарського суду.
  • Виходячи зі змісту чинного ГПК, можна виділити: загальний порядок досудового врегулювання господарських спорів (він регламентований нормами розділу II ГПК України – статті 5-11); спеціальний порядок досудового врегулювання господарських спорів (визначається нормами інших нормативно-правових актів), який застосовується щодо пред'явлення і розгляду претен­зій до органів транспорту та підприємств зв'язку.
  • Досудове врегулювання спору, що виник внаслідок порушення прав і законних інтересів підприємства, здійснюється шляхом пред'явлення підприємством-потерпілим письмової претензії до підприємства-порушника.

Досудове дотримання претензійного порядку нині передба­чене лише щодо спорів, що виникають з договору перевезення, договору про надання послуг зв'язку та договору, заснованого на державному замовленні, які можуть бути передані на вирі­шення господарського суду за умови додержання сторонами встановленого для даної категорії спорів порядку їх досудового врегулювання (ч. 2 ст. 5 ГПК).

Слід зазначити, що законодавством України такий порядок встановлено щодо перевезень всіма видами транспорту (ст.

365 ЦК УРСР; статті 383-387 Кодексу торговельного мореплавства України; статті 130-135 Статуту залізниць України; статті 159-166 Статуту автомобільного транспорту УРСР; статті 218-226 Ста­туту внутрішнього водного транспорту СРСР), а також щодо надання окремих видів послуг зв'язку (пункти 110, 116, 120, 121 Правил надання послуг поштового зв'язку, п. 128 Правил кори­стування телеграфним зв'язком). Доречно зауважити, що пра­вила користування проводовим мовленням, місцевим, між­міським та міжнародним телефонним зв'язком не визначають особливостей пред'явлення і розгляду претензій до підприємств зв'язку, а відсилають до «порядку, встановленого чинним законо­давством».

Таким чином, якщо стосовно спорів, що виникають з договорів перевезення, встановлено обов'язкове пред'явлення претензії до перевізника, порядок якого визначається нормами транспортного законодавства (спеціальний порядок), то стосовно договорів про надання послуг зв'язку діє змішаний (в окре­мих випадках спеціальний, в інших – загальний) порядок, а порядок пред'явлення і розгляду претензій у спорах, що вини­кають з договору, заснованого на державному замовленні, регу­люється статтями 6-9 ГПК (загальний порядок). Так само за­гальний порядок, встановлений статтями 6-9 ГПК України, має застосовуватися і тоді, коли сторони застосовують заходи досудового врегулювання за домовленістю між собою, якщо це обу­мовлено договором

Відповідно до ст. 7 ГПК претензія підлягає розгляду в місяч­ний строк з дня її одержання. Про результати розгляду претензії її заявник повідомляється в письмовій формі (так звана відповідь на претензію). Надсилання відповіді є обов'язковим незалежно від того, задовольняються чи ні вимоги заявника.

За порушення строків розгляду претензії встановлено майнову відповідальність, яку може застосувати господарський суд при прийнятті рішення – стягнення в дохід Державного бюджету з підприємства, органі­зації, що припустилися такого порушення, штрафу у розмірі 2 відсотків від суми претензії, але не менш ніж 5 розмірів неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян і не більше ніж 100 розмірів неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Водночас слід мати на увазі, що:

— справи за заявою прокурора чи його заступника, Рахунко­вої палати, Антимонопольного комітету України та його тери­торіальних відділень порушуються господарським судом неза­лежно від вжиття сторонами заходів досудового врегулювання спорів (ч. 4 ст. 5 ГПК);

  1. — порядок досудового врегулювання господарських спорів не поширюються: на спори про визнання договорів недійсни­ми, спори про визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств та організацій, які не відповідають законо­давству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств і організацій (далі — акти), спори про стягнення
  2. заборгованості за опротестованими векселями, спори про стяг­нення штрафів Національним банком України з банків та інших фінансово кредитних установ, а також на спори про звернення стягнення на заставлене майно;
  3. — порядок досудового врегулювання спорів не застосовуєть­ся щодо провадження у справах про банкрутство, оскільки воно регламентує умови і процедуру визнання юридичних осіб банк­рутами, а не процес вирішення спорів.

Зміни, внесені до ст.

10 ГПК, по суті, скасували процедуру досудового врегулювання розбіжностей, що виникають при ук­ладенні господарських договорів, самими сторонами майбутнь­ого договору, процедуру, яка завжди кваліфікувалася як харак­терна особливість, як специфічна (проміжна між офертою і ак­цептом) стадія укладення господарських договорів, що відрізня­ла їх від цивільно-правових договорів споживчого (побутового) характеру. Відтепер відносини між підприємствами та організа­ціями (в тому числі і за участю громадян-підприємців) у разі виникнення розбіжностей щодо змісту господарського договору при його укладенні лише частково підпадають під нормативно-правове регулювання, оскільки нова редакція ст. 10 ГПК, вклю­чаючи її назву, лише надає право передавати спори, що виника­ють під час укладення певної категорії господарських договорів (якої саме, ГПК не визначає), на вирішення господарського суду. Без відповіді залишилися питання щодо необхідності складання і строків надсилання та розгляду протоколу розбіжностей, вре­гулювання розбіжностей самими підприємствами та організаці­ями. Не містить на це відповіді і чинний Цивільний кодекс, який лише згадує судову процедуру розв'язання переддоговірних спорів (ст. 159 ЦК).

Важливим питанням, що потребує законодавчого вирішен­ня, є питання щодо обов'язковості передачі на вирішення гос­подарського суду розбіжностей, неврегульованих при укладенні господарських договорів, а також спорів про спонукання уклас­ти договір. Це стосується і тих випадків, коли окремими актами транспортного законодавства визначено процедуру досудового врегулювання господарських спорів (наприклад, п. 3.5 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні).

З назви і змісту частини 1 ст. 11 ГПК вбачається, що обов'яз­кове досудове врегулювання спорів, які виникають при зміні та розірванні договорів, залишене лише стосовно договорів пере­везень, договорів про надання послуг зв'язку та договорів, зас­нованих на державному замовленні.

З одного боку, суб'єкти господарювання, які вважають за необ­хідне змінити чи розірвати договір, можуть безпосередньо зверта­тися до господарського суду. Але слід враховувати, що господар­ський суд розглядає справи у спорах (виділено нами. – В. Щ.

), що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів (п. 1 ч. 1 ст. 12 ГПК).

Докази щодо вжиття заходів досудового врегулювання господарських спорів якраз і є свідчен­ням існування спору, який виник внаслідок недосягнення згоди, і який сторони передають на вирішення господарського суду.

З іншого боку, далеко не всі договори перевезення та надан­ня послуг зв'язку в силу своїх особливостей можуть бути змінені чи розірвані в порядку, встановленому частиною 2 ст. 11 ГПК. Так, відповідно до ст.

134 Кодексу торговельного мореплавства (КТМ) документами, що підтверджують наявність і зміст дого­вору морського перевезення вантажу, є: 1) рейсовий чартер — якщо договір передбачає умову надання для перевезення всього суд­на, його частини або окремих суднових приміщень; 2) коноса­мент – якщо договір не передбачає зазначеної вище умови; 3) інші письмові докази.

Зміст (реквізити) рейсового чартеру (ст. 136 КТМ) та коноса­мента (ст. 138 КТМ), а також спеціальний порядок внесення змін та відмови від договору морського перевезення (статті 141, 156, 157 КТМ), на нашу думку, не лише виключають можливість застосування встановленого ст.

11 ГПК порядку досудового вре­гулювання спорів, що виникають при зміні та розірванні дого­ворів перевезень, а й взагалі свідчать про його недоцільність для зазначених договорів.

Цей висновок стосується і разових дого­ворів перевезення (перевезення поза планом) автомобільним та залізничним транспортом.

Не менш проблематичним уявляється застосування положень ст. 11 ГПК щодо окремих договорів про надання послуг зв'язку, які також носять разовий характер (послуги поштового та теле­графного зв'язку).

З урахуванням викладеного було б доцільно зберегти обов'яз­кове досудове врегулювання спорів, що виникають при зміні та розірванні господарських договорів, стосовно всіх господарських договорів за винятком тих, укладення і виконання яких співпа­дають у часі.

У процесі кодифікації господарського і господарського про­цесуального законодавства важливо визначитися з місцем інсти­туту досудового врегулювання господарських спорів у системі законодавства.

Вважаємо, що норми, які регулюють порядок досудового врегулювання розбіжностей, що виникають при ук­ладенні, зміні та розірванні господарських договорів, хоч і но­сять процедурний характер, проте є нормами матеріального за­конодавства, що визначають дії сторін на проміжній між офер­тою та акцептом стадії, а тому мають бути закріплені в Госпо­дарському кодексі.

Норми, якими врегульовано загальний порядок пред'явлення претензій, могли б бути включені до Господарського процесуального кодексу як такі, що регулюють одну із стадій господарського процесу.

Норми, що регулюють спеці­альний порядок пред'явлення претензій, доцільно вилучити з актів транспортного законодавства та законодавства про зв'язок (як нормативних актів матеріального права) і в удосконаленому, уніфікованому за строками (щодо договорів перевезення) ви­гляді також помістити в Господарському процесуальному кодексі.

Досудове врегулювання спору

Питання: Будь-ласка, підкажіть, що таке поняття — досудове врегулювання спору, чи є в нашому законодавстві конкретно зазначена форма досудового врегулювання, вона має бути конкретною (напр. у формі скарги, заяви-звернення чи будь-яка дія, що передує зверненню до суду). Мене цікавить досудове врегулювання спору, де однією стороною є суб’єкт владних повноважень?

Відповідь:

В законодавстві немає визначеного поняття досудового врегулювання спору. У практиці застосування юридичних термінів використовується поняття досудового порядку врегулювання спорів.

У вузькому розумінні досудовий порядок врегулювання спорів – це врегулювання між сторонами спірних питань, які виникають з їх договірних правовідносин, до передання спору в суд.

В широкому розумінні досудовий порядок врегулювання спору – це врегулювання спірних питань між сторонами у позасудовому порядку (тобто будь-якому несудовому порядку).

Що стосується форми досудового врегулювання, то її теж немає чітко прописано в законодавстві. У кожній конкретній сфері правового регулювання в законодавстві можуть бути окремі положення щодо досудового врегулювання спору як альтернативі звернення до суду.

Так наприклад Земельний кодекс України у Главі 26 визначає підстави та порядок вирішення земельних спорів органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади, хоча це не заважає зацікавленій особі звернутись безпосередньо до суду для захисту свої прав та інтересів.

Статтею 55 Конституції України кожній людині гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових осіб і службових осіб, а тому суд не повинен відмовляти особі в прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує. Відповідно до п. 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», з урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку.

В разі, якщо особа зацікавлена вирішити питання саме у досудовому порядку, слід керуватись насамперед положеннями Закону України «Про звернення громадян» від 02.10.1996 р.

(із змінами і доповненнями), який, зокрема, регулює питання реалізації права на оскарження дій посадових осіб, державних і громадських органів, а також іншими законодавчими актами, які регулюють конкретну сферу відносин, що є предметом спору.

Примітка: відповідь станом на 12 листопада 2010 року.

Обов’язкове досудове врегулювання спору у цивільному процесі: теоретичні та законодавчі аспекти – Я и закон

  • Щороку кафедрою цивільного процесу Національного університету «Одеська юридична академія» проводиться науково-творчий марафон «Тиждень цивільного процесу», одним із заходів якого став Конкурс наукових робіт, що відбувся 30 березня 2021 року.
  • Відзначаючи переможців — молодих правників видання «Я і Закон» публікує конкурсні роботи переможців.
  • ІІ місце
  • Мартинов Іван

Трансформація характеру суспільних відносин в Україні протягом останніх років, і як наслідок, пристосування правового поля держави до таких змін підвищує інтерес до можливих альтернативних шляхів вирішення спорів, що виникають з цивільних, сімейних, трудових та інших правовідносин.

Надмірна завантаженість судів УкраїнІи та невисокий рівень довіри населення до вітчизняного правосуддя зумовлюють необхідність часткового відходу від класичного вирішення спорів в рамках цивільного судочинства.

Адже користь позасудового врегулювання правових конфліктів є безспірною, зокрема, безоплатність у переважній більшості випадків, оперативність та легкість виступають як найбільш привабливі фактори длятих осіб, чиї життєві обставини стали підставою для судового захисту прав, свобод та законних інтересів.

До того ж, євроінтеграційний процес України має прямий вплив на необхідність застосування західних правових стандартів, які зобов’язують сторін цивільних та господарських спорів вжити усіх необхідних заходів перед тим як пересвідчитись у невідворотності передачі спору на розгляд суду.

Обов’язкове досудове врегулювання спору полягає у взаємодії сторін, спрямованій на усунення причин та наслідків правового конфлікту з мінімальною опосередкованістю без звернення до суду, за умови, що така взаємодія відповідно до положень процесуального або навіть матеріального права є необхідною.

При цьому назва такого інституту цивільного процесу вказує на можливість подальшого звернення до суду в разі недосягнення сторонами очікуваних результатів. Такий захист може бути реалізовано через громадську, адміністративну, нотаріальну форми та самозахист цивільних прав і законних інтересів громадян й організацій [6, с. 14].

Також доцільним є віднесення до перелічених форм – медіації, як найбільш наближеної до судової, але з мінімальним рівнем формалізованості.

При характеризуванні законодавчого відображення положень досліджуваної теми цікавим виявляється той факт, що регулювання даного питання не має довгої історії у вітчизняній юриспруденції, ба більше, Конституційний Суд України у своєму відомому рішення № 15 – рп/2002 у Справі про досудове врегулювання спорів досить критично поставився до цього питання, де вказав, що обов’язкове досудове  врегулювання спорів,   яке виключає можливість  прийняття  позовної заяви до розгляду і здійснення правосуддя,  порушує право особи на судовий захист, адже на думку Суду  дії, спрямовані на подолання спору в досудовому порядку є радше правом аніж обов’язком сторін[2].

Проте 2016 року така позиція Суду вступила у протиріччя з оновленими положеннями Конституції України, де наразі ст. 124 надала імперативного характеру нормі відносно врегулювання спору ще до звернення до суду.

Однак жодної деталізації досліджуваного питання не наведено у тексті Основного Закону, і хоча виходячи із суті цього акту це є цілком виправданим, необхідним є встановлення додаткових гарантій запобігання випадкам обмеження права на судовий захист [1].

Посилання у статті 124 Конституції на закон свідчить про ймовірне закріплення Цивільним процесуальним кодексом (далі – ЦПКУ) досліджуваного питання, але в дійсності його відображення є мізерним, зокрема, відповідно до ст.

16 ЦПКУ сторони вживають заходів для досудового врегулювання спору за домовленістю між собою або у випадках, коли такі заходи є обов’язковими згідно із законом, тобто по-суті тут є дублювання зазначеної вище частини ст. 124 Конституції.

Надалі ЦПКУнаводить окремі формальні вимоги до альтернативного вирішення спору (статті 70, 141, 175, 197, 251 тощо, Глава 4 Розділу Ⅲ ЦПКУ). Цілком позитивним є встановлення ЦПКУ відсутності обов’язкового досудового врегулювання спору як підстави повернення позовної заяви (п. 7 ч. 4 ст.

185), а не підстави для відмови у відкритті провадження по справі, адже останнє дійсно можна кваліфікувати як обмеження конституційного права на судовий захист. Законодавець допускає усунення обставин, що стали причиною повернення позовної заяви для подальшого її прийняття судом [3].

При цьому законодавчі акти матеріального права є більш «багатослівними». Наприклад, Глава 25 Земельного кодексу України врегулювання спорів передає у відання цивільного судочинства (для них ч. 2 ст. 158 встановлено виключне коло питань), органів місцевого самоврядування та Держгеокадастру[4].

Тобто наявним є адміністративний порядок врегулювання спору. У двох останніх суб’єктів коло повноважень доволі широке, але посилань у Кодексі на їх обов’язковість перед зверненням до суду немає, хоча це одна з небагатьох прямих вказівок у нормах матеріального права про необхідність первинного вирішення спору.

Надалі у Кодексі наведено таке правило: у разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, спір вирішується судом.

Значний недолік наведеного вище відображається у питанні: чи може суд повернути позовну заяви з підстав попереднього незвернення до органу місцевого самоврядування або Держгеокадастру? Цілком справедливою є негативна відповідь, адже, якщо приватна особа діє на підставі принципу – дозволено все, що не заборонено, то суд має суворий обов’язок обґрунтувати свою позицію, тобто діяти на основі писаних норм права.

Досить поширеною практикою, як вказує Ю.І. Полюк, є застосування ст.

231 Кодексу законів про працю України, яка встановлює, що розгляд трудових спорів у судах за заявами працівникачи власника або уповноваженого ним органу відбувається коли вони не згодні зрішенням комісії по трудових спорах підприємства, установи, організації [7, с. 625].

Тут йдеться про діяльність спеціалізованих суб’єктів, які виступають єдиною альтернативою уникнення судового процесу у трудових відносинах, але так само недоцільно говоритипро право суду відмовити у прийнятті позовної заяви на підставі не вирішення трудового спору компетентним суб’єктом.

Також, наприклад, ч. 7 ст.

13 Закону України «Про валюту і валютні операції» користується поняттям позасудовий (досудовий) примусовий порядок прийняття до розгляду справ, що стосується позовних заяв резидента про стягнення з нерезидента заборгованості, що виникла внаслідок недотримання нерезидентом строку, передбаченого зовнішньоекономічним договором [5], але тут так само не наведена подальша деталізація у системному зв’язку з процесуально-правовими нормами.

Однак переважна більшість нечисленних норм права відносно альтернативних форм вирішення спору має м’який характер, тобто виражає цю правомочність як право, а не обов’язок, наприклад, у Законі України «Про житлово-комунальні послуги», у ч. 5 ст. 18, вказується, що «споживач має право на досудове вирішення спору шляхом задоволення пред’явленої претензії», проте чіткої процедури, строків тощо у законі не відображено [8, с. 40].

Цікавою є позиція Європейського Союзу та США, де держава в особі судів та навіть приватні суб’єкти приділяють значно більше уваги врегулюванню спорів ще до звернення до процедур цивільного судочинства.

Непряме примушування з боку держави до самостійноговирішення правових конфліктів має місце завдяки застосуванню доволі високого судового збору, наприклад, у США позивач має сплатити щонайменше 250 доларів США для подання позовної заяви, хоча така практика не є надто поширеною, оскільки у співвідношенні середніх доходів у ЄС та Україні з розміром усередненого судового збору суттєвої різниці немає[9].

На практиці застосування описаної форми захисту набуває все більшого поширення; популярною стає медіація, стосовно якої розроблено і прийнято профільний законопроект у першому читанні.

Як вказує Ю.І. Полюк, суди у своїх ухвалах про залишення позовної заяви без руху інколи посилаються на відсутність попередніх заходів вирішення спору [7, с.

627], проте у наведених дослідником випадках така позиція суду є неправомірною, адже вимога до позовної заяви щодо досудового врегулювання спору є обов’язковою лише тоді, коли такі заходи дійсно вживалися, або ж їх обов’язковість закріплена безпосередньо законом, але оскільки останнього у нормативно-правовій базі України не існує, то суди є паралізованими у застосуванні п. 7 ч. 4 ст. 185 ЦПКУ.

При дослідженні наявних норм права у сфері досудового врегулювання спору стає очевидним, що обмежений об’єм інформації, за своєю сутністю, спрямований здебільшого на декларування перспективних напрямків трансформації цивільного судочинства.

До того ж, доктринальний доробок зрідка послуговується такою характеристикою як «обов’язковість» відносно вирішення правових спорів до звернення за судовим захистом.

Найбільш очевидною прогалиною виступає відсутність у структурі ЦПКУ єдиного переліку випадків відносно досліджуваного питання; при цьому законодавцю необхідно йти шляхом доповнення положень ЦПКУ, а не зміни галузевих законів, адже останнє може стати порушенням принципу юридичної визначеності, який зобов’язує державу зробити текст закону максимально зрозумілим, передбачуваним та доступним в контексті оперативного пошуку необхідних норм. Внесення змін, на нашу думку, можливе до Глави 1 Основні положення Розділу Ⅰ ЦПКУ, і стосуватися воно має, головним чином, тих випадків врегулювання спорів про які вже йдеться у законодавстві (комісії по трудових спорах, розподіл земельних ділянок тощо). При цьому дублювання окремих положень переліку випадків обов’язкового досудового врегулювання спору в профільних законах є цілком виправданим та навіть необхідним.

Варто зауважити, що дії суддів відносно повернення позовних заяв або відмови у їх розгляді через невжиття описаних вище заходів можна розцінювати як обмеження конституційного права на судовий захист, і навіть за умови внесення окреслених змін до ЦПКУ виникає потреба діяти суворо виважено, надаючи перевагу відкриттю провадження по справі.

Список використаних джерел

1.Конституція України [Електронний ресурс] // Відомості Верховної Ради України (ВВР).  1996.  № 30.  с. 141.  Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80

Правова природа досудового порядку врегулювання господарських спорів та його значення

Однією з необхідних умов успішного функціонування всіх елементів створюваного в Україні ринкового механізму є законність і дисципліна в діяльності суб’єктів господарювання, трансформація правосвідомості керівників різних форм власності, усіх підприємців, адже багато з них ще не повністю звільнилися від старих звичок, не навчилися дотримуватися господарської дисципліни. Нерідко зустрічаються підприємці, які використовують найменшу можливість для зволікання з розрахунками, а якщо вдасться, то й взагалі не розраховуються з партнером, затримують постачання продукції тощо.

Наслідком як умисної, так і вимушеної несплати боргів суб’єктами підприємництва є господарські конфлікти і суперечності стосовно їх прав та обов’язків, які називаються господарськими спорами.

Одним з правових механізмів, який дозволяє певною мірою налаштовувати суб’єктів господарської діяльності на своєчасне і належне виконання договірних зобов’язань є передбачена ГПК України можливість досудового врегулювання окремих категорій господарських спорів.

МЕТОЮ досудового врегулювання господарських спорів є усунення або запобігання негативному впливу на господарську діяльність з боку контрагентів.

Добровільне задоволення претензійних вимог забезпечує найшвидше відновлення прав кредитора. І в цьому полягає позитивний аспект досудового порядку врегулювання господарських спорів.

Такий порядок є позитивним і для добросовісного боржника, так як позбавляє його від додаткових витрат на судові видатки.

Досудове врегулювання господарських спорів є одним із спірних інститутів сучасного українського господарського процесу.

Цілком природно, що сторони господарського конфлікту повинні самостійно вжити всіх можливих заходів для мирного розв’язання спору, що виник, і лише потім звертатися до суду.

З іншого боку, існування подібного бар’єру, по суті, є обмеженням права на судовий захист. Проте, і опоненти і прихильники цього господарсько-процесуального інституту вказують на економію часу.

Ряд авторів (В.Можейко, З. Шкундин, І. Побірченко) вважають досудове врегулювання господарських спорів одним з найважливіших принципів господарського процесу. Інші (напр. Р.

Каллістратова) розглядають претензійний порядок врегулювання не як принцип процесу, а як передумову права на позов у процесуальному розумінні.

З цим можна погодитись, так як досудове врегулювання господарських спорів виникає до порушення процесу і часто попереджує його. Тому нелогічно говорити про принцип процесу, коли сам процес ще не виник.

Треті (І. Балюк та інші) стверджують, що незважаючи, що досудове врегулювання господарських спорів встановленого ГПК України, подання претензії – це досудовий добровільний порядок врегулювання спору, і він не є стадією господарського процесу.

На цьому етапі суд не втручається у відносини між сторонами (хоча без застосування досудового врегулювання господарських спорів у передбачених випадках неможливо звернення до господарського суду).

Тому вони стверджують, що правові норми, які регулюють відносини досудового врегулювання, не повинні міститися в ГПК України. Тут доречно застосовувати підзаконні акти.

Тим не менше, законодавець пішов наступним шляхом: Розділ ІІ ГПК України „Досудове врегулювання господарських спорів” – статті 5-11.

У ч.1 ст.5 ГПК України зазначено, що сторони застосовують заходи досудового врегулювання спору за домовленістю між собою.

Досудове врегулювання господарських спорів – Освіта.UA

  • Напечатать
  • Спросить
  • Отправить другу
  • Подписаться на новости
  • Спори, що виникають з договору перевезення, договору про надання послуг зв'язку та договору, заснованому на державному замовленні, можуть бути передані на вирішення господарського суду за умови додержання сторонами встановленого для даної категорії спорів порядку їх досудового врегулювання.
  • Порядок досудового врегулювання спорів визначається ГПК, якщо інший порядок не встановлено діючим на території України законодавством, яке регулює конкретний вид господарських відносин.
  • Справи за заявою прокурора чи його заступника, Рахункової палати, Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень порушуються господарським судом незалежно від вжиття сторонами заходів досудового врегулювання спорів.
  • Порядок досудового врегулювання господарських спорів не поширюється на спори про визнання договорів недійсними, спори про визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств та організацій, які не відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій, спори про стягнення заборгованості за опротестованими векселями, спори про стягнення штрафів Національним банком України з банків та інших фінансово-кредитних установ, а також на спори про звернення стягнення на заставлене майно.
  • Підприємства та організації, що порушили майнові права і законні інтереси інших підприємств та організацій, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення претензії.
  • Підприємства та організації, чиї права і законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав та інтересів звертаються до нього з письмовою претензією.
  • У претензії зазначаються:
  • повне найменування і поштові реквізити заявника претензії та підприємства, організації, яким претензія пред'являється; дата пред'явлення і номер претензії;
  • обставини, на підставі яких пред'явлено претензію; докази, що підтверджують ці обставини; посилання на відповідні нормативні акти;
  • вимоги заявника;
  • сума претензії та її розрахунок, якщо претензія підлягає грошовій оцінці; платіжні реквізити заявника претензії;
  • перелік документів, що додаються до претензії, а також інших доказів.

Документи, що підтверджують вимоги заявника, додаються в оригіналах чи належним чином засвідчених копіях. Документи, які є у другої сторони, можуть не додаватись до претензії із зазначенням про це у претензії.

  1. Претензія підписується повноважною особою підприємства, організації або їх представником та надсилається адресатові рекомендованим або цінним листом чи вручається лід розписку.
  2. Претензія підлягає розгляду в місячний строк, який обчислюється з дня одержання претензії.
  3. В тих випадках, коли обов'язковими для обох сторін правилами або договором передбачено право перепровірки забракованої продукції (товарів) підприємством-виготовлювачем, претензії, пов'язані з якістю та комплектністю продукції (товарів), розглядаються протягом двох місяців.

Якщо до претензії не додано всі документи, необхідні для її розгляду, вони витребуються у заявника із зазначенням строку їх подання, який не може бути менше п'яти днів, не враховуючи часу поштового обігу.

При цьому перебіг строку розгляду претензії зупиняється до одержання витребуваних документів чи закінчення строку їх подання.

Якщо витребувані документи у встановлений строк не надійшли, претензія розглядається за наявними документами.

  • При розгляді претензії підприємства та організації в разі необхідності повинні звірити розрахунки, провести судову експертизу або вчинити інші дії для забезпечення досудового врегулювання спору.
  • Підприємства та організації, що одержали претензію, зобов'язані задовольнити обгрунтовані вимоги заявника.
  • Про результати розгляду претензії заявник повідомляється у письмовій формі.
  • У відповіді на претензію зазначаються:
  • повне найменування і поштові реквізити підприємства, організації, що дають відповідь, та підприємства чи організації, яким надсилається відповідь; дата і номер відповіді; дата і номер претензії, на яку дається відповідь;
  • коли претензію визнано повністю або частково, — визнана сума, номер і дата платіжного доручення на перерахування цієї суми чи строк та засіб задоволення претензії, якщо вона не підлягає грошовій оцінці;
  • коли претензію відхилено повністю або частково, — мотиви відхилення з посиланням на відповідні нормативні акти і документи, що обґрунтовують відхилення претензії;
  • перелік доданих до відповіді документів та інших доказів. Коли претензію відхилено повністю або частково, заявникові повинно бути повернуто оригінали документів, одержаних з претензією, а також надіслано документи, що обґрунтовують відхилення претензії, якщо їх немає у заявника претензії.

Відповідь на претензію підписується повноважною особою підприємства, організації або їх представником та надсилається рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку.

Якщо у відповіді про визнання претензії не повідомляється про перерахування визнаної суми, то через 20 днів після ЇЇ отримання така відповідь є підставою для примусового стягнення заборгованості державною виконавчою службою в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження» (606-14). До заяви про порушення виконавчого провадження додається відповідь боржника, а якщо в ній не зазначено розмір визнаної суми, то додається також копія претензії.

Установи банку зобов'язані приймати розпорядження про безспірне списання коштів і в тих випадках, коли боржник, визнавши претензію, просить з різних причин не стягувати з нього .визнану суму.

  1. За необґрунтоване списання у безспірному порядку претензійної суми винна сторона сплачує другій стороні штраф у розмірі 10 процентів від списаної суми.
  2. В разі порушення строків розгляду претензії, чи залишення її без відповіді господарський суд при вирішенні господарського спору має право стягти в доход державного бюджету з підприємства, організації, що припустилися такого порушення, штраф у розмірі 2 процентів від суми претензії, але не менш як 5 розмірів неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більш як 100 розмірів неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
  3. Спори, що виникають при укладенні господарських договорів, можуть бути подані на вирішення господарського суду.
  4. Підприємство чи організація, які вважають за необхідне змінити чи розірвати договір, зазначений у частині другій статті 5 Господарського процесуального кодексу, надсилають пропозиції про це другій стороні за договором.

Підприємство, організація, які одержали пропозицію про зміну чи розірвання договору, повинні відповісти на неї не пізніше 20 днів після одержання пропозиції.

Якщо підприємства і організації не досягли згоди щодо зміни чи розірвання договору, а також у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення господарського суду.

08.09.2010

Розділ V Відповідальність за правопорушення у сфері господарювання Глава 17. Загальні засади юридичної відповідальності учасників господарських відносин — Страница 3

§ 3. Досудовий порядок реалізації господарсько-правової відповідальності

Реалізація господарсько-правової відповідальності в господарських відносинах — це нині чи найскладніша проблема в теорії і практиці гос­подарювання.

У процесі господарювання між підприємствами, організаціями — юридичними особами (у тому числі іноземними), громадянами, які в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяль­ності, складаються і припиняються різноманітні господарські відноси­ни.

В ринкових умовах вони не можуть відбуватися безконфліктно, без суперечностей між інтересами окремих суб'єктів господарської діяль­ності.

Тому для врегулювання окремих категорій суперечностей (госпо­дарських спорів) між учасниками господарських правовідносин законо­давством передбачено спеціальний механізм їх досудового врегулюван­ня, регламентований ст. 222 ГК України і розділом ІІ ГПК України.

Загальним правилом досудового врегулювання спорів є те, що учас­ники господарських відносин, які порушили майнові права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'яв­лення їм претензій чи звернення до суду. Тобто сторонам надано право самостійно, без втручання судових чи інших органів врегулювати конфліктну (спірну) ситуацію, яка виникла у зв'язку з укладенням, здійсненням, зміною чи припиненням господарських правовідносин.

Слід зауважити, що більшість спорів може бути передано на вирі­шення господарського суду без досудового врегулювання.

Застосуван­ня заходів досудового врегулювання спорів в обов'язковому порядку необхідне тільки у спорах, що виникають з договорів перевезення, про надання послуг зв'язку та договорів, заснованих на державному замов­ленні.

В інших випадках досудове врегулювання спору є необхідною передумовою звернення до господарського суду лише за наявності відповідної угоди сторін (ч. І ст. 5 ГПК України).

Проте частиною 5 ст.

5 ГПК України передбачено, що угода сторін про обов'язковість досудового врегулювання не може бути укладена відносно таких спорів: про визнання договорів недійсними, про визнан­ня недійсними актів державних та інших органів, підприємств та ор­ганізацій, які не відповідають законодавству і порушують права та охо-ронювані законом інтереси підприємств та організацій, про стягнення заборгованості за опротестованими векселями, про стягнення штрафів Національним банком України з банків та інших фінансово-кредитних установ, а також спорів щодо звернення стягнення на заставлене май­но. Цей перелік є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.

Якщо для господарських спорів передбачена процедура їх досудо­вого врегулювання, то звернення сторін до суду за захистом порушених прав і законних інтересів можливе лише після того, як контрагенту була направлена претензія, яку останній відхилив або не дав на неї відповіді у встановлений ст. 7 ГПК України строк.

Недотримання претензійного порядку врегулювання спорів є під­ставою для повернення господарським судом позовної заяви без розгля­ду (ст. 63 ГПК України). Проте з урахуванням суб'єктного складу гос­подарських спорів законодавець передбачив і винятки із загального правила досудового їх врегулювання.

Так, законодавство не передбачило досудове врегулювання спорів для Розрахункової палати, яка звертається до господарського суду в інте­ресах держави в межах повноважень, про що йдеться у Конституції та законах України, Антимонопольного комітету України та його тери­торіальних відділень.

Без досудового врегулювання спорів, згідно з ч. І ст. 2 ГПК України, суд порушує справи за позовними заявами прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави.

При цьо­му прокурор чи його заступник самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Відповідно до рішення Конституційно­го Суду України від 8 квітня 1999 року1, під поняттям «орган, уповно­важений державою здійснювати відповідні функції у спірних відноси­нах» слід розуміти орган державної влади чи орган місцевого самовря­дування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.

Уразі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої в інте­ресах держави, орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних відносинах, набуває статусу позивача .

В обов'язки господарського суду входить оцінка правильності ви­значення прокурором чи його замісником органу, який уповноважений здійснювати функції держави у спірних відносинах.

При виявленні неправильності визначення прокурором чи його за­ступником органу, уповноваженого державою здійснювати функції, пов'язані з захистом інтересів держави, або недостатнього обґрунтуван­ня наявності порушення інтересів держави, суд на підставі п. 1 ч. 1 ст. 63 ГПК України повертає таку позовну заяву без розгляду.

Таким є загальний порядок досудового врегулювання господарських спорів. Цей порядок досить чітко і детально визначений ГПК України і ГК України. Проте спеціальним законодавством визначений відмінний від загального порядок досудового врегулювання господарських спорів. Це, передусім, торкається спорів, пов'язаних із договорами перевезен­ня, врегулювання яких регламентується:

  • Статутом залізниць України від 6 квітня 1998 року;
  • Статутом автомобільного транспорту УРСР від 27 червня 1969 року;
  • Правилами перевезень вантажів автомобільним транспортом в Укра­їні від 14 жовтня 1997 року;
  • Кодексом торговельного мореплавства України від 9 грудня 1994 року;
  • Статутом внутрішнього водного транспорту Союзу РСР від 15 жовт­ня 1955 року;
  • Повітряним кодексом України від 4 травня 1993 року.
  • Процедура досудового врегулювання господарських спорів скла­дається із таких стадій (етапів): укладення у відповідних випадках уго­ди між сторонами про врегулювання спору у претензійному порядку; підготовка претензії контрагентом; підготовка відповіді і направлення її пред'явнику претензії.

Пред'явлення претензії, порядок і строки її розгляду, повідомлення заявника про результати розгляду, а також відповідальність за порушен­ня строків розгляду претензії, передбачені статтями 6—9 ГПК України, ст. 222 ГК України.

Відповідно до цих норм претензія повинна викладатися тільки в письмовій формі з дотриманням вимог щодо змісту і основних її рекві­зитів.

У ній необхідно чітко і вичерпно викласти дані про учасників спору, навести їх повне найменування, поштові і банківські реквізити з поси­ланням на чинне законодавство та умови договору (контракту).

В претензії також викладаються конкретні вимоги до її отримувача про відновлення порушеного права заявника претензії з посиланням на докази (докумен­ти) , якими підтверджуються обставини, що стали підставою для заяви пре­тензії.

Уразі, коли вимоги претензії мають грошову оцінки, то в додатку до претензії або в самому тексті претензії необхідно викласти чіткий і обґрунтований розрахунок. В обґрунтування претензії заявник повинен додати до неї необхідні документи в оригіналі чи в належно засвідчених копіях (квитанції, довідки, акти передачі-прийому продукції, довіреності, акти експертизи тощо, залежно від характеру і категорії спору).

Якщо претензії пред'являються транспортним організаціям, то до них обов'язково додаються документи в оригіналі (вантажні квитанції, супроводжувальні документи, комерційні акти, накладні, протоколи очистки вагонів і т. ін.).

Претензія має бути підписана повноважною особою підприємства, організації або їх представником, в іншому разі вона розгляду не підля­гає. Претензія надсилається рекомендованим або цінним листом.

До­казами її відправки є поштова квитанція. Претензія може бути переда­на особі, яка має на це певні повноваження, під розписку.

Той, хто її приймає, повинен залишити на примірнику заявника розписку про прийняття претензії і засвідчити її печаткою підприємства.

Пред'явлення претензії є суб'єктивним правом юридичних осіб, тоді як надання відповіді на одержану претензію в установленому порядку та у встановлений строк є їх суб'єктивним обов'язком. Претензія, одер­жана від заявника, повинна бути розглянута, за загальним правилом, в строк один місяць з дня її одержання.

В тому разі, коли обов'язковими для обох сторін правилами або договором передбачено право повтор­ної перевірки забракованої продукції (товарів) підприємством-виго-товлювачем, претензії пов'язані з якістю та комплегетністю продукції (товарів) повинні бути розглянуті протягом двох місяців (частини І, ІІ ст. 7 ГПК України, ст.

222 ГКУкраїни).

Проте претензії можуть бути розглянуті і раніше місячного або двохмісячного строків. Місяць і два місяці — це граничні строки, за межі яких сторона, що одержала претензію, виходити не вправі.

Обґрунтованість вимог заявника претензії базується на доданих до неї документах та інших доказах.

Нерідко виникає необхідність у дослідженні інших документів, які не були додані до претензії, тому сторона, у якої виникла в цьому потреба, має право зажадати від заявника необхідні до­кументи, встановивши строк їх надання.

Цей строк не може бути мен­ший п'яти днів без урахування часу поштового пробігу. Перебіг строку розгляду претензії зупиняється до одержання витребуваних документів чи закінчення строку їх подання (ч. ІІІ ст. 7 ГПК України).

У процесі розгляду претензії, як правило, з численними складними розрахунками чи взаємопов'язаними вимогами може виникнути необхідність у залученні до участі в розгляді претензії її заявника. Йдеть­ся про звірку сторонами фактичних даних та їх об'єктивну спільну оцінку. Ці дії сторони оформляють актом або протоколом звірки взаємо-розрахунків.

У разі якщо для дослідження документів або інших доказів необхідні спеціальні знання, сторони можуть назначити експертизу. Слід при цьо­му мати на увазі, що експертиза є лише одним із доказів, хоча й висо­кого рівня достовірності, але вона не має абсолютного характеру.

Після розгляду претензії сторона повинна дати відповідь заявнику в установлені строки, в якій має повідомити про її визнання (повне або часткове) або про відмову в її задоволенні.

Відповідь подається в пись­мовій формі, а її зміст має містити повне найменування і поштові реквізити підприємства чи організації, яким надсилається відповідь; дата і номер відповіді; дата і номер претензії, на яку дається відповідь.

Якщо претензія відхилена повністю чи частково, заявникові повинні бути повернуті оригінали документів, отриманих як додатки до претензії.

Відповідь на претензію підписується повноважною особою під­приємства, організації або їх представником і надсилається рекомендо­ваним або цінним листом чи вручається під розписку (аналогічно як і вручення претензії). Будь-які інші посадові особи не мають права на підписання відповіді на претензію.

Згідно з чинним законодавством, якщо претензія чи відповідь на неї підписується особою, що виконує обов'язки повноважної особи, то в ній вказуються дані про це, не до­пускається проставлення вертикальної риски перед підписом, як це часто робиться на практиці.

За таких умов претензія чи відповідь на неї можуть бути визнані недійсними.

Якщо у відповіді на претензію не повідомляється про перерахуван­ня визнаної суми, то заявник має право по закінченні 20 днів після одер­жання відповіді звернутися до державної виконавчої служби із заявою про примусове стягнення визнаної суми з боржника без звернення в господарський суд.

Відповідь на претензію, в якій визнаються пре­тензійні суми, розглядається як підстава для відкриття виконавчого провадження з примусового стягнення суми заборгованості. Виконав­че провадження має порушуватися на підставі ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження».

До заяви додається відповідь на пре­тензію з визнаною сумою.

Оскільки розгляд претензії та надання на неї відповіді заявнику в обумовлені ст.

7 ГПК України строки є обов'язком суб'єктів господарю­вання, то при порушенні цих строків або ж залишення претензії без відповіді господарський суд при вирішенні господарського спору має право стягнути в доход державного бюджету з підприємства, організації, що припустилися такого порушення, штраф у розмірі двох відсотків від суми претензії, але не менш як п'ять і не більш як сто розмірів неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян.

Ссылка на основную публикацию