Обьєкти права спільної сумісної власності

Стаття 61. Об’єкти права спільної сумісної власності 1. Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. 2. Об’єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. 3.

Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. 4.

Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Сімейний кодекс України

До спільної сумісної власності належить заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.

Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба; засоби виробництва; транспортні засоби; грошові кошти; акції та інші цінні папери; об’єкти в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми тощо.

  • У той же час, в разі поділу спільного майна, речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, кому вони необхідні для здійснення професійної діяльності, а інший отримує рівноцінну річ або грошову компенсацію.
  • Об’єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. 
  • До майна, вилученого з цивільного обороту, належать: • зброя, боєприпаси, бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси; • вибухові речовини й засоби вибуху; всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали та обладнання для його виробництва; • бойові отруйні речовини; • наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря); • протиградові установки; • державні еталони одиниць фізичних величин; • спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації; • електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.
  • Будь-яке майно, щодо якого в законодавстві немає спеціальної заборони, може належати фізичним особам, у тому числі подружжю, на праві спільної сумісної власності.

Серед об’єктів права спільної власності подружжя, сімейне законодавство особливо виділяє речі професійних занять подружжя (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Таким чином, якщо за час шлюбу були придбані речі, професійно необхідні одному з подружжя, відповідно до закону вони не визнаються об’єктом його права власності.

Законодавство виходить з того, що такі речі були придбані за рахунок спільних коштів подружжя, тому вони мають належати до їх спільного майна. Дружина або чоловік, професійні заняття котрого обслуговують такі речі, може лише претендувати на їх отримання у разі поділу майна подружжя.

При цьому сторона, яка отримала таке майно у власність, зобов’язана виплатити другій стороні вартість належної йому частки майна.

  1. Одним із видів власності є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності.
  2. В Україні залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного капіталу діють підприємства унітарні та корпоративні; унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний капітал, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства; унітарними є підприємства, засновані, зокрема, на приватній власності засновника.
  3. Матеріальну основу діяльності підприємства становлять виробничі і невиробничі фонди, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства; джерелами формування майна підприємства є: грошові та матеріальні внески засновників; доходи, одержані від реалізації продукції, послуг, інших видів господарської діяльності; доходи від цінних паперів; кредити банків та інших кредиторів; капітальні вкладення і дотації з бюджетів; майно, придбане в інших суб’єктів господарювання, організацій та громадян у встановленому законодавством порядку; інші джерела, не заборонені законодавством України.

Вклад до статутного капіталу та виділене з спільної сумісної власності подружжя майно (кошти) передаються у власність приватного підприємства. Відповідно до ст.

191 ЦК України підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності; до складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом; підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю; підприємство або його частина можуть бути об’єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів.

  • Приватне підприємство (або його частина), засноване одним із подружжя, — це окремий об’єкт права спільної сумісної власності подружжя, до якого входять усі види майна, у тому числі вклад до статутного капіталу та майно, виділене з їх спільної сумісної власності.
  • Таким чином, статутний капітал та майно приватного підприємства, сформовані за рахунок спільної сумісної власності подружжя, є об’єктом їх спільної сумісної власності.
  • Юридичний порадник Сімейне право. Зміст

Глава 18 Право спільної власності — 3. Право спільної сумісної власності

§ 3. Право спільної сумісної власності

Спільна сумісна власність — це власність двох і більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності на майно (ч. 1 ст. 368 ЦК). Для спільної сумісної власності характерною є невизна­ченість часток співвласників у праві на майно.

Частка кожного із співвласників визначається лише у випадку припинення спільної влас­ності (наприклад, при поділі спільного майна) або у разі перетворенняспільної сумісної власності у спільну часткову власність.

Таким чином, під час свого існування спільна сумісна власність навіть на мить не набуває характеру власності, що визначається за допомогою часток.

Вказане визначає особливості відносин спільної сумісної власності. У зв’язку з невизначеністю часток співвласники не мають права на роз­порядження своєю часткою шляхом її продажу, міни, дарування тощо.

Важливим також є те, що під час створення спільної сумісної власності внесок кожного із співвласників у придбання (виготовлення, споруджен­ня) майна за загальним правилом не впливає на розмір його частки у праві спільної сумісної власності у разі її визначення.

Наприклад, не­залежно від конкретного внеску кожного із подружжя у придбання речей, усе майно, набуте дружиною та чоловіком за час шлюбу, вважається об’єктом спільної сумісної власності подружжя (ст. 60 СК України).

Відповідно до ЦК суб’єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава, територі­альні громади, якщо інше не встановлено законом (ч. 2 ст. 368 ЦК). Проте такий підхід викликає сумніви.

У науковій літературі правильно відзначалося, що сама природа спільної сумісної власності потребує особливих довірчих відносин її учасників.

Слід погодитись із тим, що існування відносин спільної сумісної власності для інших, крім фізич­них осіб, суб’єктів, які пов’язані між собою суто економічними інте­ресами, не має під собою жодних підстав[1].

Режим спільної сумісної власності на майно може бути встановлений як законом, так і договором. Відповідно до законодавства право спільної сумісної власності встановлюється щодо майна, яке набуте подружжям за час шлюбу (ч. 3 ст. 368 ЦК), набуте в результаті спільної праці членів сім’ї (ч. 4 ст. 368 ЦК), отримане внаслідок приватизації житла — квар­тири чи будинку (ст.

Читайте также:  Lhs discussion hub: Підвищення ефективності процедур банкрутства

8 Закона «Про приватизацію державного житлово­го фонду») та ін. Слід зазначити, що ч. 1 ст. 74 СК вводить новелу, від­повідно до якої, якщо жінка та чоловік проживають однією сім’ єю, але не перебувають між собою у шлюбі, майно, набуте ними за час спільно­го проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

Право спільної сумісної власності може встановлюватися також договором. Виходячи з того, що ЦК не встановлює обмежень щодо суб’єктного складу співвласників, договори про створення права спіль­ної сумісної власності можуть укладатися суб’єктами, вказаними у ч. 2 ст. 368 ЦК.

За договором спільна сумісна власність перш за все встановлюєть­ся фізичними особами.

Якщо за законом те чи інше майно може на­лежати фізичним особам-співвласникам на праві спільної часткової власності, або взагалі належати кожному з них на праві приватної власності, вони за взаємною згодою мають право змінити правовий режим такого майна і встановити для себе режим спільної сумісної власності. Наприклад, майно, що було набуте до реєстрації шлюбу, вважається приватною власністю того з подружжя, який його придбав (ч. 1 ст. 57 СК). Однак, за шлюбним договором, воно може бути визна­ним таким, що належить подружжю на праві спільної сумісної влас­ності (ч. 5 ст. 97 СК). Майно може набути режим спільної сумісної власності також за домовленістю членів сім’ї, учасників селянського господарства та інших фізичних осіб.

Режим спільної сумісної власності щодо юридичних осіб, держави і територіальних громад не може мати такого поширення. Фактично, він може створюватися за домовленістю сторін при укладенні догово­ру про спільну діяльність (ст. 1130, ст. 1131 ЦК).

Внесене учасниками цього договору майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи за договором простого товариства (тобто без створення юридичної особи) можуть належати учасникам на праві спільної сумісної власності.

Стаття 369 ЦК закріплює правила щодо здійснення права спільної сумісної власності. Співвласники володіють і користуються належним їм майном спільно. Інший порядок може бути встановлений за домов­леністю між ними.

Співвласники самі визначають, як вони будуть використовувати майно.

Зокрема, вони можуть встановити черговість використання речі кожним із них, мають право спільно користуватися річчю, надати її у користування одному зі співвласників, іншим особам, взагалі не використовувати річ і т. ін.

Що ж стосується розпорядження майном, то тут існує декілька пра­вил, які дозволяють враховувати особливості відносин спільної сумісної власності. Розпорядження майном здійснюється за згодою всіх співвлас­ників.

Причому у разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження майном, якщо такий правочин не підлягає нотаріально­му посвідченню та (або) державній реєстрації, вважається, що він учи­нений за згодою всіх співвласників (ч. 2 ст. 369 ЦК).

У цій нормі зна­ходить свій вияв така ознака відносин спільної сумісної власності, як високий рівень взаємної довіри її учасників. Разом з тим сімейне законодавство містить спеціальні правила щодо розпорядження спільним майном подружжя, які суттєво відрізняються від тих, що закріплені в ЦК.

Кожен із подружжя вчиняє багато правочинів стосовно спільного майна. При цьому воля другого з подружжя на здійснення правочинів має бути підтверджена відповідним чином (ст. 65 СК). Стосовно дрібних побуто­вих правочинів наявність такої волі передбачається наперед.

Якщо один із подружжя вчиняє правочин щодо спільного цінного майна подружжя, згода другого з подружжя має бути висловлена письмово. На вчинення правочинів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації (купівля-продаж земельної ділянки, житлового будинку, квар­тири, іншого нерухомого майна), згода другого з подружжя має бути подана письмово і нотаріально засвідчена.

Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинен­ня правочинів щодо розпорядження спільним майном (ч. 3 ст. 369 ЦК).

Так, члени сім’ ї можуть доручити одному з них продати частину сіль­ськогосподарської продукції, яка була набута внаслідок їхньої спільної праці у селянському підсобному господарстві.

Якщо сторони уклали договір про спільну діяльність, то у відносинах із третіми особами повноваження учасника вчиняти правочини від імені всіх учасників посвідчується довіреністю, виданою йому іншими учасниками, або договором простого товариства.

Якщо один із співвласників діяв без повноважень, то за позовом іншого співвласника правочин щодо розпорядження спільним майном може бути визнаний судом недійсним (ч. 4 ст. 369 ЦК). Це правило є за­гальним і може деталізуватися стосовно окремих видів відносин спіль­ної сумісної власності. Так, відповідно до ч. 2 ст.

65 СК кожен із по­дружжя має право на звернення до суду з позовом про визнання догово­ру недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Свою специфіку має і договір про спільну діяльність.

Учасник, який вчинив від імені всіх учасників правочин, щодо якого його право на ведення спільних справ було обмежене, або вчинив в інтересах усіх учасників правочин від свого імені, може вимагати відшкодування здійснених ним за свій рахунок витрат, якщо вчинення цього правочину було необхідним в інтересах усіх учасників.

Учасники, яким унаслідок таких правочинів було завдано збитків, мають право вимагати їх відшкодування.

Основною рисою права спільної сумісної власності, як вже вказу­валося, є те, що вона не має часток. Останні можуть визначатися лише у разі припинення спільної сумісної власності при виділі з майна частки одного зі співвласників, при поділі майна, а також у разі перетво­рення спільної сумісної власності у спільну часткову власність.

Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійсню­ється поетапно. На першому етапі визначаються частки кожного із співвласників у спільному майні, на другому — здійснюється виділ майна в натурі відповідно до розміру визначеної у праві власності частки на майно.

У законодавстві встановлено загальне правило, від­повідно до якого у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників є рівними. Інший розмір часток може бути встановлено домовленістю між спів­власниками, законом або рішенням суду (ч. 2 ст. 370 ЦК).

Перш за все нерівність часток може бути встановлена самими співвласниками за взаємною згодою. Як правило, розмір часток визначається співвласни­ками залежно від зробленого кожним із них грошового вкладу у при­дбання спільного майна, трудової участі у спільній праці, кваліфіка­ційного рівня робітника тощо.

Такі ж критерії можуть бути покладені в основу рішення суду, яким буде визначений розмір часток учасників спільної сумісної власності, наприклад, членів селянського господар­ства, членів сім’ї, які набули майно спільною працею тощо.

Визначення часток у праві власності на майно є першим етапом припинення спільної сумісної власності. Після цього постає питання про виділення частки майна в натурі. Воно має проводитися так, щоб частка в майні відповідала розміру частки у праві на майно.

Якщо ви­діл у натурі частки спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим, співвласник, який бажає виділу, має право на одер­жання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної ком­пенсації вартості його частки (ч. 3 ст. 370, ст. 364 ЦК).

Читайте также:  Признание договора недействительным - оспаривание сделки

При припинен­ні спільної сумісної власності враховується все майно, яке належить співвласникам на праві спільної сумісної власності, а не окремі речі.

Виділ частки майна одного зі співвласників не припиняє права спільної власності на майно інших співвласників.

Здійснюється лише зміна режиму спільної сумісної власності належного їм майна на режим спільної часткової власності. Виділ майна можливий за ініціативою кожного зі співвласників (ст.

370 ЦК) або за ініціативою кредиторів співвласника у разі звернення стягнення на частку майна, що є у спіль­ній сумісній власності (ст. 371 ЦК).

У разі поділу майна право спільної власності співвласників на нього припиняється (ч. 3 ст. 372 ЦК). Майно може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. Договір про поділ нерухо­мого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (ч. 4 ст. 372 ЦК).

При поділі майна дії загальне правило щодо рівності часток співвлас­ників у праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено до­мовленістю між ними або законом (ч. 2 ст. 372 ЦК).

Співвласники за взаємною згодою мають право визнати свої частки нерівними, виходячи з конкретних обставин, які склалися в їх відносинах. Наприклад, члени сім’ ї вирішили припинити відносини спільної сумісної власності і поді­лити майно, що було набуто внаслідок їх спільної праці.

При цьому вони враховують різний внесок окремих членів сім’ї у спільне майно і визна­чають розмір часток кожного з них відповідно до цього критерію.

У деяких випадках частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення за рішен­ням суду (ч. 2 ст. 372 ЦК). Так, відповідно до ч. 2 ст.

70 СК при вирішен­ні спору про поділ майна між подружжям суд може відступити від за­сади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї тощо. Очевидно, що в даному випадку мова йде про не­сумлінну поведінку одного з подружжя. Навпаки, частка одного з по­дружжя може бути збільшена за рішенням суду, якщо з ним проживають неповнолітні або повнолітні непрацездатні діти, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування (ч. 3 ст. 70 СК).

[1] Див.: Право власності в Україні [Текст] / за ред. Я. М. Шевченко. — К. : Бліц- Інформ, 1996. — С. 21.

Питання для самоконтролю

  1. Якими ознаками характеризується спільна власність?
  2. Які існують види спільної власності?
  3. У чому полягає різниця між спільною частковою та спільною сумісною власністю?
  4. Які існують правила визначення часток у праві спільної часткової власності?
  5. Що таке переважне право купівлі відчужуваної частки. Кому воно належить і як здійснюється?
  6. Підстави та механізм припинення спільної часткової влас­ності.
  7. У чому полягає різниця між поділом майна та виділом із нього частки?
  8. У чому полягає поняття та сутність спільної сумісної влас­ності?
  9. Особливості припинення спільної сумісної власності.

Визначення часток у спільній сумісній власності

Належність майна декільком співвласникам — це розповсюджена обставина, з якою нотаріусам постійно доводиться працювати.

При цьому, коли відбувається розпорядження таким майном у цілому, процедура нотаріального оформлення є зрозумілою (наскільки це можливо з урахуванням нашого недосконалого законодавства) і достатньо відпрацьованою.

А от коли мова заходить про розпорядження частками або виникає необхідність визначення часток, то починається «розбрід і хитання». І першим чинником, який породжує помилки, є невірне розуміння суті спільної власності.

Спільна власність — це власність декількох (двох і більше) осіб на один об’єкт. Якщо при цьому частки кожного із співвласників визначені, то це спільна часткова власність, а якщо частки не визначені — спільна сумісна власність. Такі норми містить глава 26 розділу І книги третьої Цивільного кодексу України (далі — ЦК).

Що ж це за частки? У народі кажуть: «одна третя квартири», «моя половина будинку» і так далі. Але це є категорично не вірним з юридичної точку зору.

Адже між співвласниками розподіляється не майно, а право власності! Отже, ці частки — це частки у праві власності на майно, ще їх називають «ідеальні частки». Майно при цьому лишається єдиним цілим.

Це основи цивільного законодавства, які викладені у ЦК, численних коментарях до нього, підручниках з цивільного права та наукових працях.

Натомість, якщо мова йде про розподіл саме майна, то в цьому випадку потрібно керуватись правилами поділу об’єкта в натурі або виділу частки об’єкта в натурі, виключно за умови технічної можливості таких дій (статті 364, 367, 370, 372 ЦК, п.

6 глави 1 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (далі — Порядок)).

У результаті таких процедур формуються як мінімум два нових об’єкти зі своїми характеристиками, адресами, розділами в ДРРП, а право спільної власності змінюється або взагалі припиняється. Але це вже зовсім інша тема.

Перейдемо до розгляду процедури визначення часток у спільній сумісній власності.

Спільна сумісна власність — це вид спільної власності, при якому частки співвласників не визначені (статті 355, 368 ЦК). Суб’єктами такого права згідно з ч. 2 ст.

368 ЦК можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади. Законодавством не встановлений вичерпний перелік підстав набуття спільної сумісної власності.

Отже, така власність може виникати з підстав, не заборонених законом (ч. 3 ст. 368 ЦК).

Найбільш розповсюдженими підставами виникнення права спільної сумісної власності, з якими стикаються нотаріуси в практиці, є набуття власності подружжям та приватизація нерухомого майна декількома особами.

Питання про визначення часток у спільній сумісній власності постає, як правило, тоді, коли один із співвласників бажає розпорядитись належною йому часткою. Крім того, останнім часом через необхідність сплати податку на нерухоме майно до нотаріусів почали звертатись подружжя із метою визначення часток у праві власності на майно, придбане на ім’я одного з них.

ЦК не містить норми, які б прямо регулювали укладення договору про визначення часток у спільній сумісній власності (у ньому наявні лише норми, що регулюють виділ частки в натурі та поділ майна в натурі — статті 370, 372 ЦК). Та можливість укладення договору про визначення часток не викликає сумнівів, адже один із основних принципів цивільного права — це принцип свободи договору (статті 3, 627 ЦК).

Вікторія ГОЛОБОРОДЬКО отримати повну версію статті

←назад

Право Спільної Власності

Починаючи розглядати питання право спільної власності треба спочатку з’ясувати що ж таке право власності взагалі. У чинному законодавстві є визначення цього терміну.

Згідно частині 1 статті 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Читайте также:  Підтримка - зразок розписки про отримання грошей (між фізичними особами)

З цього випливає, що особа (власник) володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Він має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону, але при здійсненні своїх прав та виконанні обов’язків власник зобов’язаний додержуватися моральних засад суспільства. Також хотів би зазначити , що усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Тобто як і сказано в Конституції України у всіх є однакові права.

Хоча і згідно закону ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, у частині 2 статті 321 Цивільного кодексу України сказано, що особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Також згідно частині 3 цієї ж статті примусове відчуження об’єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною 2 статті 353 Цивільного Кодексу , а саме у разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності майно може бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості (реквізиція); в умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості; реквізоване майно переходить у власність держави або знищується; оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість реквізованого майна, може бути оскаржена до суду; у разі реквізиції майна його попередній власник може вимагати взамін надання йому іншого майна, якщо це можливо; якщо після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення у судовому порядку.

Це було коротко і основне про право власності. Тепер же давайте зазначимо щодо права спільно власності. Право спільної власності дуже цікава тема , але водночас і дуже складна. Бувають випадки, коли у суді питання щодо спільної власності вирішують 3 роки доки сторони процесу (позивач і відповідач) не дійдуть згоди. Приведу приклад:

Після смерті батька його діти (2 сина) одержали однакову частку його майна за спадком. Серед всього була однокімнатна квартира, яка теж була передана дітям у спільну власність. Старший син був вже жонатий і мешкав зі своєю сім’єю у своїй власній квартирі. Молодший, навпаки, не мав де мешкати.

Старший захотів продати квартиру и розділити гроші , а молодший цього не хотів. Таким чином старший син подав позов до суду з вимогою продати квартиру і поділити кошти. Згідно частині 1 статті частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом.

Згідно статті 367 Цивільного кодексу України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. Також відповідно до статті 370 цього ж кодексу співвласники мають право на виділ у натурі частки майна, що є у спільній сумісній власності.

Проблема була в тому, що молодший був не в змозі і не хотів виплачувати гроші за частку брата. Суд не зміг вирішити це питання, бо ніяких прав не було порушено ні з боку молодшого, ні з боку старшого з синів.

Врешті-решт вони вирішили це питання свою справно через нотаріуса укладанням договору, за яким молодший повинен виплачувати гроші старшому задля викупу його частки у розстрочку. А взагалі такі питання іншим способом, тобто не шляхом домовленості, не вирішуються.

Право спільної власності

Що ж таке право спільної власності? Цивільний кодекс дає таке визначення: право спільної власності — це майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Поняття право спільної власності є родовим поняттям, що за певним критерієм поділяється на два види: спільну часткову та спільну сумісну власність. Зазначений поділ є дихотомічним та виключає можливість виокремлення за цим же критерієм інших видів права спільної власності.

Критерієм поділу спільної власності на два види є визначеність часток у праві власності.

У випадку коли частки у праві спільної власності визначені, йдеться про спільну часткову власність (частина 1 стаття 356 Цивільного кодексу України), коли ж частки у праві спільної власності не визначені, то мається на увазі спільна сумісна власність (ч.1 ст. 368 ЦК).

Спільна сумісна власність — спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності.

Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. У відносинах спільної сумісної власності частки співвласників наперед не визначені.

Вони визначаються лише у випадку припинення спільної власності шляхом поділу майна, виділу з нього певної частки або трансформації спільної сумісної у спільну часткову власність. При цьому розмір цих часток може бути як однаковим, так і неоднаковим, і залежати від конкретних обставин.

Право спільної часткової власності — власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади (стаття 356 Цивільного кодексу України). Спільна часткова власність передбачає, що частки учасників у праві на майно чітко визначені.

Кожен із них має право за своїм бажанням припинити відносини спільної власності шляхом виділу своєї частки зі спільного майна.

Хоча і право спільної власності є різновидом права власності, але воно не створює окремого різновиду права власності. Характер права на майно кожного із співвласників у спільній власності визначається юридичною особистістю конкретного учасника.

Тому фізичним та юридичним особам майно належить на праві приватної власності; державі — на праві державної власності тощо.

Немає сенсу виділяти і так звану змішану форму власності, коли майно на праві спільної власності належить різним за своїм правовим статусом учасникам, наприклад, фізичній та юридичній особам, юридичній особі та державі тощо.

У даному разі ніякі форми власності не змішуються, бо кожна особа має право на майно залежно від особливостей свого правового статусу. Концепція змішаної форми власності не має значення ані в теоретичному, ані у практичному сенсі.

Право спільної власності може виникнути з підстав, не заборонених законом (частина З стаття 355 Цивільного кодексу України).

Прикладом може бути спадкування однієї речі двома спадкоємцями; набуття житлового будинку подружжям за договором купівлі-продажу (дарування, міни); об’єднання майна декількома особами для будівництва гаражу (договір про спільну діяльність), приватизація державної квартири в державному жилому фонді членами сім’ї тощо.

Автор: Ксенія Прокопчук 

0  

 Глава 17. Представництво | Описание курса | Глава 55. Дарение. Дарування 

Ссылка на основную публикацию