Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя

Право спільної сумісної власності — це спільна власність двох і більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності.

Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізич­ні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом (ст. 368 ЦК).

Підставами виникнення права спільної сумісної власності є:

— придбання майна подружжям під час шлюбу, якщо інше не передбачено законом або шлюбним договором (ч. З ст. 368 ЦК, ч. ) . і. 60 СК);

— придбання майна внаслідок спільної праці членів сім'ї, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними (ч. 1 ст. 17 Закону «Про власність», ч. 4 ст. 368 ЦК);

— придбання майна внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, якщо письмовою угодою між ними встановлений режим спільної сумісної власності на придбане внаслідок такої діяльності майно (ст. 17 Закону «Про власність»);

— придбання майна особами, що ведуть фермерське господарство, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними (ч. 1 ст. 18 Закону «Про власність», ст. 19 Закону України від 19 червня 2003 р. «Про фермерське господарство»);

  • — передання квартири або будинку, з державного житлового фонду шляхом приватизації за письмовою згодою всіх членів сім'ї наймача в їх спільну сумісну власність (ст. 8 Закону «Про приватизацію державного житлового фонду»);
  • — домовленість суб'єктів щодо встановлення правового режиму сумісної власності стосовно майна, що перебуває у їх спільній власності.
  • Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, здій­снюють право управління такою власністю спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здій­снюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним зі співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.

Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження і цільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нота­ріально посвідчена.

Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинен­ня правочинів щодо розпорядження спільним майном. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений такою особою без повноважень або з перевищенням повноважень, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника (ст. 369 ЦК).

Співвласники мають право на виділ у натурі частки з майна, що є у спільній сумісній власності, в тому ж порядку, що встановлений для виділу частки зі спільної часткової власності (ст.ст. 364, 370 ЦК). У цьому разі вважається, шо частки кожного зі співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не вста­новлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

Так само, як і при спільній частковій власності, провадиться виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, для звер­нення стягнення на неї на вимогу кредитора (ст.ст. 366, 371 ЦК), а також поділ майна, що є у спільній сумісній власності.

При цьому вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Проте за рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення (ст. 372 ЦК).

Припинення права спільної сумісної власності на окремі об’єкти чи на все майно в цілому можливе внас- лідок як спільних підстав для припинення права влас- ності, так і за специфічними підставами припинення спільної власності – поділу і виділу.

Оскільки спільна сумісна власність є безчастковою, поділ спільного май- на, виділ частки з нього здійснюється лише після попе- реднього визначення частки власників у праві на спіль- не майно. Якщо інше не встановлено законом чи уго- дою співвласників, їхні частки, обумовлені при поділі майна, визнаються рівними.

За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, що мають істотне значення.

У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється. По- рядок поділу права спільної сумісної власності і виділу з неї частки визначається за тими ж принципами, що і в спільній частковій власності.

Договір про поділ неру- хомого майна укладається в письмовій формі та під- лягає нотаріальному посвідченню. До відносин спільної сумісної власності не застосовується правило про пере- важне право купівлі-продажу частки у праві спільної власності і визначення часток не викликає перетво- рення спільної сумісної власності в спільну часткову.

Перетворення відбувається лише під час виділу або по- ділу майна, що є у спільній сумісній власності.

Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя

1.Поняття Спільної сумісної власності подружжя: характер і риси

Зміст 1

Вступ 2-3

  1. Поняття Спільної сумісної власності подружжя: характер і риси 4-9

  1. Набутя права спільної сумісної власності подружжя.   10-13

  1. Припинення права спільної сумісної власності подружжя. 14-17

  • Висновок 18-19
  • Список
    використоної літератури  20
  • Вступ

Сімейне
право України закріплює принцип
спільності майна подружжя, який означає
об'єднання майна чоловіка і жінки
(повністю або в певній частини) в єдину
майнову масу та встановлення ряду
спеціальних правил щодо його володіння,
користування та розпорядження.

Режим
спільності майна подружжя означає, що
майно, набуте подружжям за час шлюбу,
вважається спільним, якщо інше не
встановлено домовленістю сторін;
подружжя має рівні права щодо майна,
яке належить їм на праві спільної
сумісної власності; майно належить
подружжю без визначення часток кожного
з них у праві власності; права подружжя
на майно визнаються рівними незалежно
від того, що один з них не мав з поважної
причини (навчання, ведення домашнього
господарства, догляд за дітьми, хвороба
тощо) самостійного заробітку (доходу);
до тих пір, поки не буде доведено
протилежне, вважається, що кожен з
подружжя, який здійснює правочини щодо
розпорядження спільним майном, діє в
інтересах подружжя.

Щодо
спільного майна подружжя здійснює права
власника. В літературі правильно
зазначалося, що право спільної сумісної
власності подружжя є різновидом права
приватної власності фізичних осіб.

Тому
на подружжя поширюються загальні правила
щодо об'єктів права приватної власності.

Сімейне законодавство містить норми,
що визначають різновиди майна, які
належать подружжю на праві спільної
сумісної власності.

Саме
тому дослідження питання правового
режиму майна подружжя є актуальним
напрямком сучасної правової науки.
Сукупність зазначених факторів і
зумовили вибір даної теми дослідження.

В
спеціальній літературі розгляд питання
правового режиму майна подружжя, зокрема
підстави набуття спільної і особистої
власності подружжя, об'єкти права
особистої і сумісної власності  і
т.д. вперше проводився в роботах таких
дослідників як Алексеєв С. С., Антокольска
М.В., Вошко В.И., Гопанчук В.С., Граве К.А.,
Єршова Н.М. Жилінкова И.В., Червоний Ю.С.,
Шевченко Я.Н. і інших.

  1. Основна
    мета індивідульної роботи полягає у
    визначенні основних особливостей
    правового режиму спільного сумісного
    майна подружжя, підстави набуття,
    припинення.
  2. Визначена
    мета дослідження обумовила постановку
    і розв'язання таких основних завдань:
  3. визначити
    підстави набуття спільної сумісної
    власності подружжя;
  4. проаналізувати
    об'єкти права спільної і роздільної
    власності;
  5. визначити
    здійснення права на спільну і особисту
    власність подружжя.
  6. припинення
    права спільної сумісної власності
    подружжя.
  7. Об'єктом
    дослідження є правове регулювання у
    сфері правового режиму спільного
    сумісного майна подружжя.

Методологічною
основою є наукові методи, що ґрунтуються
на вимогах об’єктивного та всебічного
аналізу суспільних явищ політико –
правового характеру. В основу методології
дослідження покладено загальнотеоретичні
принципи та підходи щодо регулювання
питання правового режиму майна подружжя.

  • З
    цією метою використовується ряд
    загальнонаукових методів діалектичного
    пізнання: методи аналізу і синтезу,
    індукції і дедукції, моделювання,
    абстрагування тощо.
  • У
    процесі розроблення проблеми
    використовувалися порівняльно –
    ретроспективний, формально – логічний,
    системного підходу, порівняльно –
    правовий та інші методи дослідження.
  • Структура
    індивідульної роботи визначена метою
    і завданнями дослідження та включає в
    себе вступ, три розділи, висновки та
    список використаних джерел.

Право
спільної сумісної власності подружжя
є різновидом права приватної власності
фізичних осіб. Право спільної сумісної
власності як загальноцивілістична
категорія істотно відрізняється від
права спільної часткової власності.

Право спільної сумісної власності не
поділене на частки, тому усі співвласники
мають однакове, рівне право володіти,
користуватися та розпоряджатися певним
майном.

Така частка може бути виділена
за домовленістю між співвласниками або
у разі спору — судом.[12;c.192]

Спільна
сумісна власність подружжя є матеріальною
передумовою  дійсності шлюбу,
неповнолітні не можуть самостійно
захищати свої права, скажімо, скористатися
таким способом захисту, як самозахист,
то відповідно їх права та інтереси
захищають інші члени сім'ї та родичі.
Захист може здійснюватися в судовому,
адміністративному порядку.

Крім
того, правова конструкція майно, набуте
подружжям під час шлюбу, є його спільною
сумісною власністю є більш науково
виваженою. Тобто підставою набуття
подружжям права спільної сумісної
власності є лише одна обставина: набуття
(придбання, виготовлення, спорудження)
майна за час шлюбу, крім випадків,
встановлених законом або договором.

Набуття
майна за час шлюбу створює презумпцію
виникнення права спільної сумісної
власності. Це означає, що ні дружина, ні
чоловік не зобов'язані доводити наявність
права спільної сумісної власності на
майно, набуте у шлюбі. Відповідно до
статті 60 СК воно вважається таким, що
належить подружжю.

Читайте также:  Исполнительная надпись нотариуса: инструкция по обжалованию незаконных действий кредитора

Заінтересована
особа може довести, що майно було придбане
нею до шлюбу. Якщо цього зробити їй не
вдасться, майно вважатиметься придбаним
у шлюбі.[13;c.50]

Заінтересована
особа може довести, що майно було придбане
у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому
разі презумпція права спільної сумісної
власності на це майно буде спростована.
Якщо ж заява, наприклад, дружини про те,
що річ була куплена на її кошти, не буде
належним чином підтверджена, презумпція
права спільної сумісної власності
подружжя залишиться непохитною.

Об'єктами
цього права є будь-які речі, що належать
фізичній особі на праві приватної
власності. Вичерпного переліку об'єктів
права спільної сумісної власності, як
зазначено в літературі, дати неможливо.
Згідно з ч.

2 статті 60 СК об'єктом права
спільної сумісної власності є заробітна
плата, пенсія, стипендія, інші доходи,
одержані одним із подружжя і внесені
до сімейного бюджету або внесені на
його особовий рахунок у банківську
(кредитну) установу. Таким чином,
відповідно до ч. 2 ст.

60 СК доходи кожного
з подружжя є об'єктом права спільної
сумісної власності дружини і чоловіка
з моменту їх внесення до сімейного
бюджету. Аналогічна думка висловлена
В. Ряшенцевим.

   Системоутворюючим
чинником є правовий режим майна, яке є
предметом подружніх договорів. Коли
подружжя укладає договори стосовно
спільного майна, то традиційно їх
відносини розглядаються як сімейно-правові.

Якщо ж предмет становить роздільне
майно подружжя, то відносини сторін
регулюються нормами цивільного права.

Такий підхід має важливе практичне
значення, оскільки він визначає місце
закріплення норм, які регулюють ті чи
інші договірні відносини подружжя (СК
або ЦК).[19;c.114]

  Передбачено,
що доходи, одержані одним із подружжя
і внесені на його особовий рахунок у
банківську (кредитну) установу, є об'єктом
права спільної сумісної власності обох
з подружжя.

Як зазначається в літературі,
особа, яка внесла вклад у банківську
(кредитну) установу, володіє зобов'язальним,
відносним правом на нього, оскільки
внесені кошти мають не індивідуально-визначені,
а родові ознаки.

Таким
чином, право власності подружжя в
об'єктивному значенні — це сукупність
правових норм, які регулюють відносини
власності між подружжям, засновані на
принципах спільності та роздільності
певного майна та обумовлені фактом
перебування осіб у шлюбі.

Відповідно
та сама частина цих норм, яка забезпечує
дію режиму спільності майна, утворює
право спільної сумісної власності
подружжя.

Право власності подружжя в
суб'єктивному аспекті можна визначити
як юридичне закріплену за подружжям
можливість володіти, користуватися і
розпоряджатися спільним та роздільним
майном, набутим ними в період перебування
в шлюбі, на свій розсуд з врахуванням
їх спільних та особистих інтересів в
межах, не заборонених законом.


        Сукупність
елементів юридичного складу, необхідного
для виникнення спільності майна подружжя,
визначає й початковий момент виникнення
спільного майна дружини і чоловіка. З
огляду на те, що до складу спільного
майна подружжя входить не тільки право
співвласності, а й зобов'язальні права,
можливі три варіанти вирішення цього
питання:

  1. 1)
    майно стає спільним, якщо воно було
    зароблене, тобто якщо на нього виникло
    право в одного з подружжя за час шлюбу;
  2. 2)
    коли майно одержане;
  3. 3)
    коли майно внесене одним із подружжя у
    дім, сім'ю.

Якщо
дотримуватися цього погляду, то треба
визнати, що для виникнення спільності
майна подружжя щоразу необхідне
волевиявлення дружини або чоловіка, а
це не відповідає вимогам закону.

При
застосуванні законного режиму регулювання
майнових відносин між подружжям конкретні
особи при укладенні шлюбу виявляють
свою волю, а під час придбання майна
керуються відповідними нормами закону.
Крім того, доходи можуть взагалі не
потрапляти в сім'ю, а надходити на рахунок
одного з подружжя у банківській
(кредитній) установі.

У такому разі, якщо
дотримуватись точки зору В. Рясенцева,
їх варто було б віднести до роздільного
майна подружжя. Однак це суперечить
думці, висловленій самим В.
Рясенцевим.[13;c.55]

Право
на одержання вкладу, внесеного у
банківську (кредитну) установу на ім'я
одного з подружжя, або на повернення
кооперативного паю має лише той з
подружжя, на чиє ім'я внесено вклад, пай.
Однак вклад, пай, внесені під час шлюбу,
визнаються законодавством, судовою
практикою та в літературі спільним
майном подружжя.[3;c.60]

Уявляється,
що треба розрізняти момент виникнення
спільного майна подружжя та момент
виникнення права спільної сумісної
власності дружини та чоловіка.

Спільне
майно подружжя, як зазначають деякі
автори, виникає з моменту, коли в одного
з них виникає право на це майно під час
шлюбу в результаті праці дружини або
чоловіка, які ведуть спільне господарство1.
Право ж спільної сумісної власності
подружжя виникає з моменту одержання
майна хоча б одним з них.

Так, якщо в
одного з подружжя виникло право на
одержання заробітної плати під час
шлюбу, але вона була отримана після
розлучення, ця заробітна плата має бути
визнана спільним майном дружини і
чоловіка. [10;c.112]

Таким
чином, треба розрізняти момент виникнення
спільного майна подружжя та момент
виникнення права спільної сумісної
власності дружини та чоловіка.

Спільне
майно подружжя виникає з моменту, коли
в одного з них виникло право на це майно,
за умови, що воно виникло у період шлюбу
в результаті праці одного чи обох з
подружжя, якщо дружина і чоловік проживали
однією сім'єю.

Право ж спільної сумісної
власності подружжя має вважатися таким,
що виникло, з моменту одержання цього
майна хоча б одним із подружжя.

Якщо
одним із подружжя укладено договір в
інтересах сім'ї, гроші, інше майно, в
тому числі гонорар, виграш, що були
одержані за цим договором, є об'єктом
права спільної сумісної власності
дружини і чоловіка.

При цьому, як вже
зазначалось, не потрібно, щоб майно,
одержане за таким договором, було внесене
до сімейного бюджету. Достатньо того,
щоб воно було одержане одним із подружжя.

Одним із об'єктів права спільної сумісної
власності подружжя є речі для професійних
занять (музичні інструменти, оргтехніка,
лікарське обладнання тощо), придбані
за час шлюбу для одного з подружжя.
[16;c.195]

Закріплюючи
зазначене положення, закон виходить з
того, що ці речі, як правило, мають значну
цінність, і що віднесення їх до роздільного
майна подружжя могло б істотно порушити
права одного з них.

Особливістю
суб'єктного складу правовідносин
спільної власності є множинність її
учасників. Тому правовідносини виникають
не тільки між власниками та невласниками,
а й між співвласниками. У літературі
розрізняють зовнішні такі правовідносини
(між співвласниками, з одного боку, та
невласниками — з другого) та внутрішні
(між самими співвласниками).

Зовнішні
правовідносини спільної власності,
тобто правовідносини співвласників з
третіми особами, мають абсолютний
характер, що дістає вияв у тому, що
співвласники наділені суб'єктивним
правом спільної власності, а зобов'язані
особи, коло яких необмежене, повинні
утримуватись від порушення права
спільної власності. Особливістю є те,
що правомочною стороною виступає не
одна особа, а декілька.

Внутрішні
правовідносини спільної власності,
тобто правовідносини між самими
співвласниками, за своєю структурою є
відносними. Всі співвласники
індивідуалізовані.

Водночас їх внутрішні
права та обов'язки щодо одне одного
обумовлені наявністю самого права
спільної власності як «стисненого»
права, опосередковують ставлення до
речі «як до своєї» і для їх виникнення
не потрібні додаткові юридичні факти.
Тому ці правовідносини залишаються
правовідносинами власності.

Водночас
внутрішні правовідносини між співвласниками
можуть мати й зобов'язальний характер.
Це стосується правовідносин, пов'язаних
з одержанням доходів від спільної речі
та несенням витрат, пов'язаних з її
утриманням.[8;c. 87]

Р.

Мананкова вважає, що змістом внутрішніх
правовідносин спільної власності є
право кожного зі співвласників на
володіння, користування та розпорядження
спільною річчю та обов'язок кожного з
них не заважати іншим співвласникам
робити це. З цим твердженням важко
погодитися, оскільки у разі його визнання
обов'язки співвласників нічим не
відрізнятимуться від обов'язків третіх
осіб.

Право
спільної часткової власності здійснюється
співвласниками за їх згодою. Але
розпорядження майном, що є у спільній
сумісній власності, здійснюється за
згодою всіх співвласників, яка вважається
досягнутою незалежно від того, хто з
учасників вчинив правочин щодо
розпорядження цим майном.

У
зв'язку з цим більш слушним є твердження,
відповідно до якого змістом внутрішніх
правовідносин спільної власності є
право кожного зі співвласників на
володіння, користування та розпорядження
спільною річчю та обов'язок кожного з
них погоджувати свою поведінку, пов'язану
з володінням, користуванням та
розпорядженням нею, з іншими співвласниками,
тобто кожен співвласник, у тому числі
й подружжя, при здійсненні права спільної
сумісної власності зобов'язаний займати
не тільки пасивну (не перешкоджати одне
одному в здійсненні правомочностей,
пов'язаних з цією власністю), а й активну
позицію, змістом якої, як вже зазначалося,
є право та обов'язок кожного з подружжя
узгоджувати свою поведінку щодо
володіння, користування та розпорядження
спільним майном з другим із подружжя.[3;c.62]

Дружина
та чоловік мають рівні права на володіння,
користування та розпорядження майном,
що належить їм на праві спільної сумісної
власності, якщо інше не встановлено
домовленістю між ними.

Читайте также:  Заява про залишення позову без руху

Українське сімейне право — Ромовська 3.В. — 4. Право спільної сумісної власності подружжя

«Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя», — так зазначено у ч. 2 ст. 60 СК.

  • З цього випливає, що у разі незгоди одного з подружжя з такою презумпцією і звернення до суду з вимогою про визнання за ним права особистої власності на певну річ, на ньому лежатиме тягар доказу протилежного.
  • Презумпцію спільності майна можуть спростувати докази про:
  • 1) придбання речі до шлюбу;
  • 2) придбання речі на кошти, які належали позивачеві особисто (подарунок батьків, одержання відшкодування за моральну шкоду тощо);
  • 3) придбання речі за рахунок коштів, одержаних від продажу особистого майна;
  • 4) придбання речі в період окремого проживання за власні кошти. Тому не варто поспішати викидати документи, які засвідчують
  • час придбання речі, а також правову та фінансову основу для її придбання.
  • Сфера чинності цієї презумпції дає підставу службовій особі, яка уповноважена на проведення опису майна одного з подружжя, включити до нього на свій розсуд половину з того майна, яке є в помешканні, в якому він проживає з дружиною (чоловіком), або в іншому їхньому володінні і на яке може бути накладено стягнення.

Перетворення особистого майна у спільне

За певних умов особисте майно одного з подружжя може перетворитися в об'єкт спільної власності.

Автомобіль, який належав чоловікові, був пошкоджений у результаті дорожньо-транспортної події, що трапилася з його вини. На капітальний ремонт автомобіля була витрачена значна сума коштів із сімейного бюджету.

Подружжя за спільні кошти здійснили перепланування та добудову будинку, який дружина одержала у спадок.

Правові наслідки, які можуть настати у таких випадках, не можуть бути однаковими для усіх ситуацій.

Адже дружина може не претендувати на виникнення у неї прав співвласника автомобіля, вважаючи таку фінансову підтримку другого з подружжя актом безвідплатної взаємодопомоги.

І у разі її смерті спадкоємці не матимуть права заявляти вимогу про включення цього неіснуючого права до складу спадщини.

У другому випадку чоловік також може усно чи письмово відмовитися від зміни правового режиму будинку.

У статті 62 СК недарма зазначено, що «у разі спору» це майно може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності. Відсутність спору є свідченням того, що правовий режим майна одного з подружжя, вартість якого істотно збільшилася внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або грошових затрат другого з подружжя, залишається незмінним.

Лише у разі доведення того, що такі затрати другий із подружжя робив з метою набуття права співвласності, його спадкоємці одержать шанс на збільшення обсягу спадщини.

Придбання подружжям майна

Відповідно до частини 1 ст. 60 СК, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності296. А у частини 2 цієї статті йдеться про речі, набуті за час шлюбу. Чи виправдана така термінологічна множинність?

З точки зору законодавчої техніки, можливо, й ні. Проте, згідно із статей 190 ЦК, майном вважається окрема річ, сукупність речей. Тому у сфері речових (статичних) правовідносин терміни «майно» та «річ» можна трактувати як синоніми.

Подружжя може набути майно у спільну власність за різними підставами.

Насамперед право спільної сумісної власності може виникнути щодо подарунків, одержаних на весіллі. Чим це має бути засвідчено?

Судова практика твердо стала на шлях, відповідно до якого дарування на весіллі подарунків (грошей) родичами, друзями кожного з подружжя не є достатнім доказом того, що обдарованим був саме цей із подружжя. При вирішенні питання про те, хто став власником подарунка, судам належить брати до уваги, кому він був подарований: подружжю чи одному з них297.

Якщо збереглися листівки, у яких дарувальник звертався до обох з подружжя, це засвідчує, що обдарованим були вони обоє.

Якщо дарується цінна річ або значна грошова сума, бажано, задля запобігання майбутнього спору, чітко (усно чи письмово) визначити особу обдарованого.

До набрання чинності Цивільним кодексом України в судовій практиці був випадок, коли батьки вагітної жінки, задля пришвидшення шлюбу з нею того, хто був батьком дитини, подарували йому будинок. Однак він від шлюбу відмовився, а позов батьків про визнання договору дарування недійсним суд не задовольнив, вважаючи, що для цього немає достатньої підстави.

За сучасних умов підставою для визнання такого договору недійсним може бути загальна норма, що сформульована у п. 6 ст. З ЦК: справедливість, добросовісність та розумність.

У кабінет нотаріуса прийшли подружжя В. А. та М. А., а також їхні батьки задля нотаріального посвідчення договору про купівлю квартири у Я. Гроші за квартиру були внесені батьками дружини та чоловіка порівну, але набувачем у договорі був зазначений лише В. А. Через кілька років у зв'язку з розірванням шлюбу виник спір щодо права власності на квартиру.

  1. Для правильного вирішення цього спору слід мати на увазі таке. Ситуація засвідчує, що:
  2. 1) батьки дружини та чоловіка уклали з кожним із них договори дарування відповідної суми коштів;
  3. 2) на укладення договору одним з подружжя згода другого з подружжя була незаперечною;
  4. 3) хоча набувачем квартири за договором формально був лише чоловік, дружина вважається її співвласником і має право на здійснення свого права та на його захист.

Численні судові спори щодо майна, придбаного у шлюбі, засвідчують, що довіра одного з подружжя до своєї дружини чи чоловіка буває надмірною, що впевненість у його чи и порядності не завжди мала достатню підставу. Тому треба не дати себе ошукати і, попри любов, спільні сподівання на довге, щасливе життя, дуже тверезо ставитися до документів.

Подружжя або один із них можуть бути стороною (набувачами) у договорі довічного утримання (догляду). Якщо формально набувачем значився лише один із подружжя, презюмується, що утримання відчужувала здійснювалося за рахунок спільних коштів, тому фактичними власниками будинку чи іншого майна мають вважатися обоє подружжя.

Презумпція спільної власностіПеретворення особистого майна у спільнеПридбання подружжям майнаПриватизація квартириСпорудження житлового будинкуРозпорядження спільним майномПраво на визначення часткиСпір про розмір часткиПідприємець як відповідачВідмова від права на частку

Право спільної сумісної власності подружжя – Освіта.UA

  • Напечатать
  • Спросить
  • Отправить другу
  • Подписаться на новости

Визначальним тут є принцип спільності нажитого у період шлюбу майна.

Юридичне закріплення цей принцип отримав ще у Сімейному кодексі УРСР 1926 p.

(його повна назва — Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану Української РСР), зберіг свою життєздатність і у нині Діючому законодавстві.

Однак детально були врегульовані майнові відносини подружжя лише Основами законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб і сім'ю, прийнятими 27 червня 1968 p.

, і прийнятим в їх розвиток шлюбно-сшейним законодавством союзних республік.

З цього моменту більшість правових норм щодо власності подружжя не зазнавала суттєвих змін, що свідчить про вдалість вибраного правового механізму її регламентації.

Майнові відносини між подружжям врегульовані на сьогодні переважно Кодексом про шлюб і сім'ю Української РСР, введеним в дію ще з 1 січня 1970 p. (з наступними змінами). У необхідних випадках можливе також субсидіарне застосування норм цивільного законодавства, що визначають зміст прав громадян, порядок укладення угод та ін.

Кодексом про шлюб і сім'ю (ст.22) встановлено принцип спільності придбаного в період шлюбу майна. «Майно, — зазначається у цій статті, — нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною власністю».

Отже, режим спільності не поширюється на майно, придбане до шлюбу або після його припинення. При цьому юридичну силу має шлюб, укладений в державних органах запису актів громадянського стану (в органах ЗАГСу).

Нерідко чоловік і жінка з певних причин не реєструють шлюб, перебуваючи у так званих «фактичних» шлюбних відносинах.

На майнові відносини такого фактичного подружжя відповідні норми шлюбно-сімейного законодавства про спільність майна не поширюються.

Спори відносно майна, набутого чоловіком і жінкою в період фактичних шлюбних відносин, мають вирішуватись відповідно до норм цивільного законодавства про спільну часткову власність.

Водночас «радянському сімейному праву» відомий період, коли на набуте фактичним подружжям майно розповсюджувався режим спільності, встановлений сімейним законодавством.

Такий порядок регулювання майнових відносин між фактичним подружжям існував певний період до 8 липня 1944 p.

Однак у зв'язку з соціально-демографічними змінами у суспільстві, викликаними війною, широким розповсюдженням фактичних шлюбів, збільшенням народжуваності позашлюбних дітей, 8 липня 1944 p. було прийнято Указ Президії Верховної Ради СРСР, п.

9 якого встановлював, що лише зареєстрований шлюб породжує права і обов'язки подружжя, передбачені шлюбно-сімейним законодавством.

Інколи і після прийняття зазначеного Указу пропонувалося розповсюджувати на майно, придбане фактичним подружжям, норми про спільну сумісну власність.

Читайте также:  Нотаріус - співучасник чи жертва? Як відновити анульоване нотаріальне свідоцтво.

На наш погляд, немає особливої потреби встановлювати однаковий правовий режим спільної сумісної власності на майно, що набувається подружжям, яке знаходиться в зареєстрованому шлюбі, та фактичним подружжям, яке уникає такої реєстрації. Чоловік і жінка, які не бажають реєструвати шлюбні відносини, мають можливість врегулювати свої майнові відносини шляхом укладення відповідної угоди.

При цьому в такій угоді за новим законодавством про власність, вони вправі передбачати щодо спільно набутого майна правовий режим спільної часткової або спільної сумісної власності.

Не можна виключати також допустимість визнання фактичного подружжя членами сім'ї, що може дати підстави для застосування ч.І ст.

17 Закону «Про власність», за якою майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Майнові права та обов'язки подружжя досить детально регламентуються у правових системах сучасності. Це відносини з приводу режиму майна подружжя, порядку управління ним, надання матеріального утримання одне одному. Існують три основні види правового режиму майна подружжя: спільності, роздільності та змішаний режим.

Режим спільності майна подружжя означає право спільної сумісної власності на майно, нажите за час шлюбу. Одначе майно, яке належало їм до шлюбу, а також отримане під час шлюбу в дар чи спадок, залишається в роздільній власності.

Режим роздільності передбачає належність кожному з подружжя не тільки його дошлюбного майна, а й майна, набутого під час шлюбу за власні кошти.

Змішаний режим означає, що в період перебування у шлюбі подружжя розпоряджається майном окремо, а в разі розлучення це майно стає загальним і ділиться порівну. У законодавстві держав можуть міститися й інші норми, зміст яких не відповідає традиційному тлумаченню режимів майна.

Так, щодо режиму спільності в одних штатах США доходи від роздільної власності включаються у спільне майно (штати Техас, Луїзіана, Айдахо), а в інших — ні.

Юридичною підставою застосування певного режиму майна може бути закон держави або шлюбний договір (контракт) (легальний та договірний режим майна).

Легальний режим спільності майна подружжя передбачається законодавством Іспанії, Франції, деяких штатів США. Легальний режим роздільного майна існує в більшості держав «сім'ї загального права», в т. ч.

у Великобританії; легальний змішаний режим майна — у Данії, Німеччині, Норвегії, Фінляндії, Швеції та інших державах.

За шлюбним договором (контрактом) подружжю надається можливість урегулювати майнові відносини на свій погляд. У ньому може визначатися статус дошлюбного, шлюбного майна подружжя та його поділ у разі розлучення. В державах «сім'ї загального права» роль шлюбного договору відіграє інститут довірчої власності (траст).

Законодавство багатьох держав передбачає порядок укладення шлюбного договору. Зазвичай для цього обов'язковою є присутність обох сторін і нотаріальне посвідчення Їхніх підписів (ст. 1410 Цивільного зводу Німеччини). Інколи допускається присутність представників сторін (ст.

1294 Цивільного кодексу Франції). Угода про майнові відносини між подружжям найчастіше укладається тільки до шлюбу і може породжувати правові наслідки лише з часу його реєстрації (ст. 1395 Цивільного кодексу Франції).

У державах, де відсутній легальний режим майна, подружжя обов'язково укладає шлюбний контракт.

Стаття 27 КпШС України та Порядок укладення шлюбного контракту, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1993 p., встановлюють, що шлюбний контракт може передбачати майнові права подружжя.

Якщо такий контракт не укладено, то на майно подружжя поширюватиметься режим, передбачений законодавством. У разі виникнення спору між подружжям з приводу майна, за наявності контракту, суд передовсім братиме до уваги умови шлюбного контракту.

Вказане є суттєвим, адже норми КпШС України та шлюбний контракт по-різному можуть трактувати ті самі поняття, наприклад, щодо юридичної долі майна.

Порядок управління майном також може бути встановлений законом або шлюбним договором. Так, у законодавстві Аргентини, Бразилії, Іспанії передбачено, що спільним майном управляє чоловік. Одначе розпорядження нерухомістю подружжя здійснює здебільшого спільно (ст. 1356 Цивільного зводу Німеччини). Водночас шлюбний контракт може передбачати й інші умови щодо зазначених питань.

Умови утримання подружжя зазвичай регулюються законодавством. В одних правових системах передбачаються обов'язки подружжя із взаємного утримання (ст. 32 КпШС України, ст. 67 Цивільного кодексу Іспанії), в інших цей обов'язок покладається на одне з подружжя (ст.

208 Цивільного кодексу Франції в редакції від 3 січня 1972 р.).

На теперішній час норми права, які передбачають принцип взаємного утримання подружжя (сім'ї) за рахунок праці чи майна, витісняють норми про односторонній обов'язок матеріального утримання одного з подружжя.

Якщо в державах «сім'ї континентального права» кожне з подружжя може вимагати надання допомоги іншим, то в державах «сім'ї загального права» заявления й задоволення такої вимоги не завжди є гарантованим. Англійське право, наприклад, як і право держав Європи, зобов'язує дружину надавати матеріальну допомогу своєму чоловікові, обмежуючи це зобов'язання випадками, коли чоловік гостро потребує допомоги.

Проте в державах «сім'ї загального права» обов'язок подружжя щодо взаємного утримання, і насамперед обов'язок чоловіка утримувати свою дружину, в основному визначається виконанням нею своїх шлюбно-сімейних обов'язків і знаходиться в безпосередньому зв'язку з концепцією єдності подружжя та обов'язку спільного подружнього проживання («консорціуму»). Нині одружена жінка в Англії не має чітко визначеного та гарантованого права на отримання від чоловіка необхідних їй засобів до існування.

У правових системах, де передбачено укладення шлюбного контракту, питання утримання подружжя переважно ним і регламентується. В такому разі норми шлюбного контракту не повинні протирічити нормам моралі (ст. 1392 Цивільного кодексу Франції) та ставити подружжя в гірше становище, ніж запропоноване нормами законодавства (ч. 2 ст. 27 КпШС України).

При здійсненні подружжям прав на спільне і роздільне майно у них можуть виникнути певні боргові зобов'язання — особисті чи спільні.

Особистими є всі борги, що виникли до шлюбу або у період шлюбу з угод, спрямованих на задоволення потреб одного з подружжя, а також ті, що виникли із зобов'язань, за невиконання яких відповідальність повинна нести особа, прямо передбачена законом (наприклад, аліментні зобов'язання).

Закономірно, що за особисті борги кожен з подружжя несе самостійну відповідальність. Така відповідальність дружини-боржника настає у межах його роздільної власності і частки у спільній сумісній власності (ст.31 КпШС України).

При відшкодуванні збитків, заподіяних злочином одного з подружжя, стягнення може бути звернене на все їхнє спільне сумісне майно, коли вироком суду встановлено, що це майно було придбане на кошти, здобуті злочинним шляхом.

Згідно з діючим законодавством може бути проведений опис майна громадян у порядку забезпечення позову, звернення стягнення на майно боржника, виконання вироку про конфіскацію майна та в деяких інших випадках. Не виключено, що в опис може бути включене спільне або роздільне майно того з подружжя, який не є боржником.

У цьому разі він має право подати в суд позов про виключення належного йому майна з опису.

Для правильного вирішення позову насамперед визначаються частки кожного з подружжя в спільному майні, причому з врахуванням всього спільно нажитого майна, в тому числі і того, на яке не може бути звернено стягнення або яке не підлягає конфіскації.

Інколи один з подружжя, який вчинив злочин, оформляє незаконно придбане майно на ім'я другого. За таких обставин позов про виключення майна з опису, безумовно, не підлягає задоволенню, оскільки така угода є недійсною.

По-іншому будується відповідальність подружжя за їхніми спільними боргами. До них належать ті, що виникли за єдиними правовими підставами (наприклад, з угод, укладених подружжям спільно, із спільно заподіяної шкоди).

Зрозуміло, що за таких обставин повинна наступати спільна відповідальність подружжя усім належним їм майном (як особистим, так і спільним). Однак на практиці угоди по придбанню, відчуженню, утриманню спільного майна частіше укладаються одним з подружжя.

Незважаючи на це, борги, що виникли у зв'язку з укладенням таких угод, за певних обставин можуть бути визнані спільними. Відповідно до ст.

31 Кодексу про шлюб та сім'ю України стягнення може бути звернено на все майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, коли рішенням суду встановлено, що зобов'язання одного з подружжя було видане в інтересах усієї сім'ї і одержане за зобов'язанням, використане на її потреби.

Під інтересами сім'ї закон має на увазі, безумовно, інтереси чоловіка і жінки. Разом з тим борг буде спільним і тоді, коли одержане одним із них майно було використане для потреб дітей, оскільки на кожному з них лежить обов'язок по створенню необхідних матеріально-побутових умов для дітей.

Можливі випадки, коли одержане за зобов'язанням майно використовується на потреби або чоловіка, або дружини. Наприклад, одержані чоловіком гроші за договором позики фактично були витрачені на лікування дружини, придбання санаторно-курортної путівки тощо.

Незважаючи на це, є підстави визнати такий борг спільним.

Список літератури:

  • Сімейне право / За ред. Дзери – К., 2001.
  • Зобов’язальне право. Посібник / За ред. Коваленко Р.В. – Харків, 2002.

21.09.2010

Ссылка на основную публикацию