Постанова Верховного Суду України — Справа № 708/1185/19 ( провадження n 61-316св20 ) від 20 липня 2020 року — ПРО ОБМЕЖЕННЯ ВІДРАХУВАНЬ ПО АЛІМЕНТАМ

Постанова Верховного Суду України - Справа № 708/1185/19 ( провадження n 61-316св20 ) від 20 липня 2020 року - ПРО ОБМЕЖЕННЯ ВІДРАХУВАНЬ ПО АЛІМЕНТАМ

Фабула судового акту: Для розуміння важливості крапки, яку поставила Велика Палата ВС у питаннях державної реєстрації договорів оренди землі слід трохи взагалі згадати історію цієї правової процедури. Сьогодні мабуть багатьом це дивно, але далеко не завжди нотаріус одночасно із посвідченням договору, при чому будь-якого, необов’язково оренди землі, в той же день проводив його державну реєстрацію. Обмежені функції державного реєстратора з’явилися у нотаріусів із внесенням змін до ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» лише з 1 січня 2013 року, і лише при здійсненні нотаріальної дії, тобто в даному випадку посвідчення самого договору оренди землі. Повноцінним державним реєстратором нотаріус став із прийняттям згаданого закону у новій редакції, відповідно до статті 10, із 1 січня 2016 року.

До 1 січня 2013 року державну реєстрацію договорів оренди землі здійснювали органи земельних ресурсів довго та найчастіше корупційно.

Окрім цього згадаємо, що відповідно до статті 14 ЗУ «Про оренду землі» договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально, тобто взагалі не потребує обов’язкового нотаріального посвідчення.

Отже, між підписанням представниками сторін договору оренди землі та його державною реєстрацією може бути проміжок часу, при чому іноді значний, тому що відбувалися і непоодинокі випадки у відмові у державній реєстрації.

Особливо це стосується договорів оренди землі укладених до 1 січня 2013 року. Слід додати, що і дата складання акту передання – приймання земельної ділянки сторонами може бути іншою, ніж дата укладання договору оренди землі.

З огляду на це для сторін, і насамперед для орендаря, важливе правильне визначення моменту у часі з якого починається строк дії договору оренди землі, і відповідно момент, коли строк дії закінчується.

Підходи судів для визначення такого моменту на всіх рівнях були діаметрально протилежними.

Наприклад, ВСУ у постанові від 19 лютого 2014 року у справі № 6-162ц13 приходить до висновку, що строк дії договору оренди землі починається з моменту його підписання сторонами, а НЕ державної реєстрації. Водночас ВГСУ у постанові від 2 листопада 2016 р.

у справі № 908/3368/15 приходить до протилежного висновку, зокрема про те, що строк дії починається з моменту його державної реєстрації, а не підписання сторонами чи передання за відповідним актом.

У справі, що описується, між підписанням договору оренди землі та його державної реєстрації минуло майже ЧОТИРИ роки.

Мабуть із почуттів елементарної справедливості суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, констатував припинення строку дії оренди та задовольнив позов власника земельної ділянки (спадкоємця орендодавця) при витребування спірної з/д із незаконного володіння орендаря.

Справа потрапила до Великої палати ВС. Проте суд касаційної інстанції був непохитним. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій були скасовані, а у задоволенні позову власнику з/д було відмовлено.

ВП ВС звернула увагу на те, що поняття «момент укладення договору» та «момент набрання чинності договором оренди земельної ділянки» є різними, хоча можуть збігатися у часі, а можуть і відрізнятися.

ВП ВС аналізуючи ст. ст. 18, 20 ЗУ «Про оренду землі», які на момент розгляду спору вже виключені, норми ЗК України, а саме ст. 125 , ст. 126 та норми ЦК України, а саме ст. 631, ст. 640, яка на момент розгляду спору змінена, приходить до нового висновку про те, що сторони в договорі оренди землі мають право зазначати про момент початку дії та момент припинення цього договору.

Якщо сторони цього не зробили, то відповідно до ЗУ «Про оренду землі», який є спеціальним, зокрема ст. ст. 18 та 20, які діяли на той час, договір оренди земельної ділянки набирає чинності після його державної реєстрації.

Тому важливими для вирішення такого типу спорів є положення самих договорів оренди землі, а не лише законодавство. Поширеним у договорах оренди землі є пункт на кшталт: «договір набирає чинності після підписання його сторонами (нотаріального посвідчення) та його державній реєстрації». Інший стандартний пункт: «строк дії договору 10 років (наприклад)».

В такому випадку момент укладення договору, а відтак і початок перебігу строку його дії сторони визначили та пов`язали з моментом державної реєстрації договору.

Насамкінець, цікавим є роз’яснення ВП ВС, яке дає надію власнику земельної ділянки. Пункт Ї, статті 211 ЗК України передбачає відповідальність суб’єкта права за порушення земельного законодавства у випадку «ухилення від державної реєстрації земельних ділянок та подання недостовірної інформації щодо них».

Оскільки обов’язок державної реєстрації договору оренди землі покладено на орендаря, а орендар здійснював таку реєстрацію ЧОТИРИ роки, то має місце неналежне виконання орендарем свого договірного обов’язку.

Відтак, власник з/д має усі перспективи звернутися із позовом про розірвання договору оренди землі із підстав протиправного збільшення строку оренди.

Аналізуйте судовий акт: Визнання судом договору оренди землі укладеним без рішення місцевої ради про передачу земельної ділянки в оренду НЕМОЖЛИВЕ (Велика Палата ВС у справі № 32/563 від 4 грудня 2018р.)

Систематична несплата орендної плати за землю є підставою для розірвання договору оренди незважаючи на погашення простороченої заборгованості (ВС/КЦС № 383/708/16-ц від 20.06.2019)

Вмотивоване рішення суду або ігнорування судом доречних аргументів

Постанова Верховного Суду України - Справа № 708/1185/19 ( провадження n 61-316св20 ) від 20 липня 2020 року - ПРО ОБМЕЖЕННЯ ВІДРАХУВАНЬ ПО АЛІМЕНТАМ

Судовий розгляд будь-якого судового провадження закінчується ухваленням судового рішення іменем України.

В свою чергу рішення  суду,  як  найважливіший  акт правосуддя, покликане забезпечити захист     гарантованих Конституцією України прав  і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.

  У зв'язку з цим  суди  повинні  неухильно  додержувати  вимог про законність і обґрунтованість рішення  у   цивільній   справі  (ч. 2 Постанови пленуму ВСУ від   18.12.2009  N 14 «Про судове рішення у цивільній справі»).

Рішення суду може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження і оцінки судом. При цьому необхідно мати на увазі, що згідно зі статтею 43 ГПК наявні докази підлягають оцінці у їх сукупності і жодний доказ не має для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом.

Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом  (ч. 4 Постанови пленуму ВГСУ від 23.03.2012 р. № 6 «Про судове рішення»).

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з урахуванням юридичної сили правового акта в ієрархії національного законодавства та з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені під час судового розгляду справи  (ч.4 Постанови пленуму ВАСУ від 20.05.2013 р.  № 7 «Про судове рішення в адміністративній справі»).

  • ВАЖЛИВО:   Таким чином, вимоги закону стосовно мотивування судового рішення є процесуальними, а їх реалізація суттєво впливає на дотримання права особи на справедливий суд.
  • У відповідності до пункту 4 частини 3 статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведеності перед судом їх переконливості.
  • Отже, в процесуальному законодавстві передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

В свою чергу, відповідно до ст. 17 ЗУ «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права.

За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації»   зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України» ) і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини зазначає, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії»   (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Також, за змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі «Хаджинастасиу проти Греції» , національні суди повинні зазначати з достатньою ясністю підстави, на яких ґрунтується їхнє рішення, що, серед іншого, дає стороні можливість ефективно скористатися наявним у неї правом на апеляцію.

Отже, ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.

Читайте также:  Договір поруки у банківських кредитах: основні положення, особливості

Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див.

рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»   (Hirvisaari v. Finland),  № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічної  позиції дотримується також Верховний суд України у своїй постанові від 20 травня 2014 року у справі № 64/366-10 (3-20гс14)   та від 18 травня 2016 року у справі № 922/51/15 (3-194гс16) .

(!!!) Важливими для розуміння суті ст.6 Конвенції є вказівка ЄСПЛ про те, що хоча ця стаття гарантує право на справедливий розгляд, вона не встановлює жодних правил стосовно допустимості доказів чи того, яким чином вони повинні бути оцінені, що насамперед повинно регулюватися національним законодавством і національними судами.

Відповідно до прецедентного права Суду рішення судів і трибуналів повинні бути належним чином мотивовані. Ступінь цього обов’язку може варіюватися залежно від характеру рішення, що повинно бути визначено у світлі конкретних обставин справи. (див. рішення у справі «Гарсія Руїз проти Іспанії» , № 30544/96, від 09.12.1994р. ).

ВИСНОВОК:

  • саме лише посилання судом на норму права не може вважатися належною мотивацією рішення або висновку;
  • завданням вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті;
  • вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією;
  • ігнорування судом доречних аргументів сторони є грубим порушенням статті 6 Конвенції та сталої судової практики як Верховного суду України так і ЄСПЛ.

P.s. на мій погляд, вмотивованим і обґрунтованим судовим рішенням можливо назвати лише те, в якому правовий висновок суду ґрунтується на аналізі взаємозв’язку між наведеною правовою нормою та належними доказами наданими сторонами у справі.

Постанова Верховного Суду України – Справа № 708/1185/19 ( провадження N 61-316св20 ) від 20 липня 2020 року – ПРО ОБМЕЖЕННЯ ВІДРАХУВАНЬ ПО АЛІМЕНТАМ

  • Постанова
  • Іменем України
  • 20 липня 2020 року
  • м. Київ
  • справа № 708/1185/19
  • провадження № 61-316св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Осіяна О. М.,

  1. учасники справи:
  2. заявник – ОСОБА_1 ,
  3. суб`єкт оскарження – державний виконавець Чигиринського районного відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Черкаській області,
  4. заінтересована особа (стягувач)- ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Чигиринського районного суду Черкаської області від 03 жовтня 2019 року у складі судді Івахненко О. Г. та постанову Черкаського апеляційного суду від 28 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Новікова О. М., Храпка В. Д., Вініченка Б. Б.,

  • ВСТАНОВИВ:
  • 1. Описова частина
  • Короткий зміст позовних вимог
  • У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на дії державного виконавця Чигиринського районного відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Черкаській області (далі – Чигиринський РВ ДВС ГТУЮ у Черкаській області), заінтересована особа (стягувач) – ОСОБА_2 .
  • Скарга мотивована тим, що рішенням Чигиринського районного суду Черкаської області від 08 червня 2007 року з нього на користь ОСОБА_2 були стягнуті аліменти на сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , і дочки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі 1/2 частки від його заробітку, але не менше встановленого прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з 28 травня 2007 року і до досягнення найстаршою дитиною повноліття.

У лютому 2017 року старший син досяг повноліття і стягнення аліментів мало б припинитись та здійснюватися лише на дочку у розмірі 1/4 частки його заробітку чи доходу.

Разом з тим, у бухгалтерії за місцем своєї роботи він дізнався, що з нього щомісячно відраховуються аліменти у розмірі 70 відсотків від заробітної плати, що, на його думку, є незаконним і суперечить вимогам статті 70 Закону України «Про виконавче провадження».

У вересні 2019 року він ознайомився з матеріалами виконавчого провадження та дізнався про існування постанови державного виконавця від 11 вересня 2018 року про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника. Вказаною постановою державний виконавець визначив здійснити відрахування з його доходів на користь стягувача ОСОБА_2 у розмірі 70 відсотків, до виплати загальної суми боргу у розмірі 155 077,14 грн.

  1. На підставі вказаного ОСОБА_1 просив суд визнати поважними причини пропуску строку оскарження постанови державного виконавця про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника від 11 вересня 2018 року, визнати її протиправною та скасувати і зобов`язати державного виконавця встановити розмір відрахування у виконавчому проваджені з його заробітної плати на рівні 45 відсотків.
  2. Короткий зміст судових рішень
  3. Ухвалою Чигиринського районного суду Черкаської області від 03 жовтня 2019 року, залишеною без змін постановою Черкаського апеляційного суду від 28 листопада 2019 року, у задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні скарги ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що обмеження, встановлені частинами першою і другою статті 70 Закону України «Про виконавче провадження», не поширюються на відрахування із заробітної плати при стягненні аліментів на неповнолітніх дітей.

У цих випадках розмір відрахувань із заробітної плати не може перевищувати 70 відсотків.

Отже, відповідно до вищевказаних положень законів, при стягненні аліментів на неповнолітніх дітей допускається загальний розмір усіх відрахувань під час кожної виплати заробітної плати та інших доходів боржника до сімдесяти відсотків, що свідчить про правомірність дій державного виконавця.

  • Короткий зміст вимог касаційних скарг
  • У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення скасувати і ухвалити нове судове рішення про задоволення його скарги.
  • Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
  • Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 04 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
  • Аргументи учасників справи
  • Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що відмовляючи у задоволенні його скарги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, неправильно застосував положення частини третьої статті 70 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки вказаною нормою встановлений загальний розмір усіх відрахувань під час кожної виплати заробітної плати та інших доходів боржника, який не може перевищувати 50 відсотків і це обмеження може бути застосовано лише за одночасної наявності двох умов: відрахування із заробітної плати у разі відбування боржником покарання у виді виправних робіт і стягнення аліментів на неповнолітніх дітей. Однак, суди не врахували, що він не відбуває покарання у виді виправних робіт, а тому висновок про правомірність відрахування із його заробітної плати 70 відсотків суперечить вимогам статті 70 Закону України «Про виконавче провадження».

  1. Відзив на касаційну скаргу учасниками справи не подано
  2. Фактичні обставини справи, встановлені судами
  3. Рішенням Чигиринського районного суду Черкаської області від 08 червня 2007 року з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 були стягнуті аліменти на сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , і дочки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі 1/2 частки від його заробітку, але не менше встановленого прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з 28 травня 2007 року і до досягнення найстаршою дитиною повноліття.

Конституційний Суд України ухвалив Рішення у справі щодо конституційності встановлених на період дії карантину обмежень прав і свобод громадян

Версія для друку

Конституційний Суд України ухвалив Рішення у справі щодо конституційності
встановлених на період дії карантину обмежень прав і свобод громадян

28.08.2020

  • Велика палата Конституційного Суду України 28 серпня 2020 року ухвалила Рішенняу справі за конституційним поданням Верховного Суду.
  • Суб’єкт права на конституційне подання – Верховний Суд – звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення підпунктів 5, 6, 7, 14 пункту 3, абзацу шостого пункту 6 постанови Кабінету Міністрів України „Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів“ від 20 травня 2020 року № 392 (далі – Постанова № 392), пунктів 10, 17 Порядку здійснення протиепідемічних заходів, пов’язаних із самоізоляцією, затвердженого Постановою № 392 (далі – Порядок), частин першої, третьої статті 29 Закону України „Про Державний бюджет України на 2020 рік“ від 14 листопада 2019 року № 294–ІХ зі змінами (далі – Закон № 294), абзацу дев’ятого пункту 2 розділу ІІ „Прикінцеві положення“ Закону України «Про внесення змін до Закону України „Про Державний бюджет України на 2020 рік“» від 13 квітня 2020 року № 553–ІХ (далі – Закон № 553).
  • Рішенням Конституційного Суду України визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення:
  • – частин першої, третьої статті 29 Закону № 294;
  • – абзацу дев’ятого пункту 2 розділу ІІ „Прикінцеві положення“ Закону № 553.
  • Зазначені положення законів визнані неконституційними та втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
  • Суд також закрив конституційне провадження у справі в частині щодо перевірки на відповідність Конституції України оспорюваних положень Постанови № 392 та Порядку у зв’язку з втратою їх чинності.
Читайте также:  Заява про перегляд заочного рішення

При цьому, Конституційний Суд України наголосив, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом – актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні; встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить Конституції України.

Також Суд в своєму рішенні вказав таке:

  • скасування чи зміна законом про Державний бюджет України обсягу прав і гарантій та законодавчого регулювання, передбачених у спеціальних законах, суперечить Конституції України;
  • установлення граничного розміру заробітної плати, грошового забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ, передбачене у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України, є невизначеним щодо дії в часі та не забезпечує передбачуваності застосування цих норм права;
  • Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, а тому оспорюваними положеннями статті 29 Закону № 294 заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб органів законодавчої та судової влади поставлені в залежність від виконавчої влади;
  • обмеження передбачених оспорюваними положеннями статті 29 Закону № 294  виплат є допустимим за умов воєнного або надзвичайного стану, однак такого роду обмеження має запроваджуватися пропорційно, з встановленням чітких часових строків та у жорсткій відповідності до Конституції та законів України;
  • забезпечення виконання остаточного судового рішення є позитивним обов’язком держави, проте оспорюваним положенням Закону № 553 унеможливлене ​здійснення Державною казначейською службою України безспірного списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду до 1 січня 2021 року, що обмежує конституційне право особи на судовий захист.

Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.

Інформує відділ комунікацій КСУ та правового моніторингу

Єдиний Державний Реєстр Судових Рішень, справа 440/2722/20

  • РІШЕННЯ
  • Іменем України
  • 29 вересня 2020 року
  • Київ
  • справа №440/2722/20
  • адміністративне провадження №Пз/9901/14/20
  • Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача — Тацій Л.В.,

суддів: Шарапи В.М., Єзерова А.А., Стеценка С.Г., Чиркіна С.М.,

  1. розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження зразкову адміністративну справу № 440/2722/20 за позовом ОСОБА_1 до Центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат у Полтавській області, Управління соціального захисту населення виконавчого комітету Лубенської міської ради Полтавської області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, —
  2. В С Т А Н О В И В:
  3. РУХ СПРАВИ:

27.05.

2020 ОСОБА_1 (далі- позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом до Центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат у Полтавській області (далі-відповідач 1, Центр), Управління соціального захисту населення виконавчого комітету Лубенської міської ради Полтавської області (далі- відповідач 2, УПСЗН виконавчого комітету Лубенської міської ради Полтавської області), у якому просить:

  • -визнати протиправною бездіяльність відповідачів щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 щорічної разової грошової допомоги до 5 травня за 2020 рік у розмірі восьми мінімальних пенсій за віком;
  • -зобов`язати відповідачів нарахувати та виплатити ОСОБА_1 недоплачену грошову допомогу до 5 травня за 2020 рік у розмірі восьми мінімальних пенсій за віком, з урахуванням попередньо виплаченої суми такої допомоги.
  • Позов ОСОБА_1 обґрунтував тим, що він перебуває на обліку УПСЗН виконавчого комітету Лубенської міської ради Полтавської області як особа з інвалідністю внаслідок війни 2-ї групи та у відповідності до статті 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» має право на отримання одноразової грошової допомоги до 05 травня в розмірі 8 мінімальних пенсій за віком.
  • Також, позивач зазначив, що 7 квітня 2020 року йому здійснена виплата вказаної допомоги у розмірі 3640 грн.

Водночас, у 2020 році після прийняття Конституційним Судом України рішення від 27.02.2020 №3-р/2020 набув право на допомогу до 5 травня в розмірі 8 мінімальних пенсій за віком, передбаченої ст. 13 Закону України «Про ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», але адміністративний орган вчинив протиправну відмову у призначенні та проведенні цієї виплати.

З виплатою щорічної разової грошової допомоги до 5 травня у розмірі меншому, ніж встановлено Законом, ОСОБА_1 не погоджується. Вважає такі дії УПСЗН виконавчого комітету Лубенської міської ради та Центру протиправними.

Суддя Полтавського окружного адміністративного суду Кукоба О.О.

ухвалою від 03 червня 2020 року відкрив провадження у справі №440/2722/20 за позовом ОСОБА_1 до Центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат у Полтавській області, Управління соціального захисту населення виконавчого комітету Лубенської міської ради Полтавської області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

До Верховного Суду 15.06.2020 надійшло подання судді Полтавського окружного адміністративного суду Кукоби О.О. про розгляд адміністративної справи №440/2722/20 як зразкової.

Огляд практики ВС від Ростислава Кравця, що опублікована з 15 по 21 лютого 2020 року

  • За цей період, рекомендую звернути увагу на наступні ухвали, постанови й рішення:
  • Постанова ВП-ВС щодо цивільної юрисдикції спору по стягненню фінансової допомоги з товариства його учасником і відсутності підстав для зустрічного забезпечення
  • Справа №381/4019/18
  • Велика палата погодилась з судом апеляційної інстанції, який зазначив, що укладення договору про надання поворотної фінансової допомоги не призвело до зміни частки позивачки у статутному капіталі товариства, а тому вказаний договір не стосується її корпоративних прав, а спір не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
  • Крім того, з огляду на обраний вид забезпечення позову, який не впливає на матеріальний стан відповідача як власника майна та не призводить до понесення додаткових витрат унаслідок його застосування, з урахуванням відсутності доказів завдання відповідачу збитків унаслідок накладення арешту на майно, доводи скарги щодо порушення норм процесуального права в частині зустрічного забезпечення на правильність висновків суду апеляційної інстанції щодо наявності підстав для вжиття заходів забезпечення позову не впливають.
  • Постанова ВП-ВС про можливість затвердження технічної документації для приватизації земельної ділянки без погодження меж з сусідами та звільнення від сплати судового збору УБД
  • Справа №545/1149/17

Велика палата зазначила, що стадія погодження меж земельної ділянки при виготовленні землевпорядної документації є допоміжною. При цьому стаття 198 ЗК України лише вказує, що складовою кадастрових зйомок є погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами. Із цього не слідує, що у випадку відмови суміжного землевласника або землекористувача від підписання відповідного документа — акта погодження меж слід вважати, що погодження меж не відбулося. Погодження меж полягає у тому, щоб суміжнику було запропоновано підписати відповідний акт. Якщо він відмовляється це робити, орган, уповноважений вирішувати питання про приватизацію ділянки по суті, повинен виходити не із самого факту відмови від підписання акта, а з мотивів відмови. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки, яка знаходиться поза межами населеного пункту, із суміжними власниками та землекористувачами не може слугувати підставою для відмови відповідним територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин (територіальним органом Держгеокадастру в районах (містах)) в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів.

  1. Отже, оскільки чинне законодавство не обмежує право на приватизацію земельної ділянки у зв`язку із відмовою суміжного землекористувача від підписання акта погодження меж земельних ділянок, така відмова не є перешкодою для завершення процедури приватизації земельної ділянки, з огляду на що відсутні підстави для задоволення позову.
  2. Окрім того, вирішуючи питання про стягнення судового збору з особи, яка має статус учасника бойових дій (прирівняної до нього особи), для правильного застосування норм пункту 13 частини першої статті 5 Закону № 3674-VI суд має враховувати предмет та підстави позову; перевіряти чи стосується така справа захисту прав цих осіб з урахуванням положень статей 12, 22 Закону № 3551-XII.
  3. Постанова ВП-ВС про неможливість окремо звертатись до суду з витребуванням доказів з матеріалів кримінального провадження не стороною, а вирішення отримання доказів шляхом їх витребування в інших процесах
  4. Справа №826/2323/17
Читайте также:  Добровільність шлюбу

Дуже цікаве рішення для прискорення отримання доступу до матеріалів кримінальних проваджень будь-якою особою. Чергове рішення із серії — пришили рукава до гульфіка.

Велика палата зазначила, що у цивільному процесі отримання доказів, щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, відбувається за ухвалою суду за умови, що відповідна особа подасть обґрунтоване клопотання про витребування доказів, в якому доведе, що існують труднощі з їх отриманням, зокрема обґрунтує неможливість подати ці докази самостійно. Тому не є необхідним оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта, який відмовився надати позивачеві інформацію та документи, для того, щоби звернутися з позовом за правилами цивільного судочинства. Збирання доказів для одного судового процесу не має зумовлювати з цією метою ініціювання іншого судового процесу.

Відмова відповідача надати позивачеві документи та інформацію, що стосуються кримінального провадження, не впливає на право позивача звернутися до суду за правилами цивільного судочинства. Така відмова може бути використана позивачем у цивільному процесі для обґрунтування клопотання про витребування доказів.

Постанова ВП-ВС щодо визначення належного відповідача у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади та порядку стягнення судових витрат

Справа №242/4741/16-ц

Велика палата зазначила, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, заподіяною органом державної влади, їх посадовою або службовою особою є держава як учасник цивільних відносин. При цьому держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого заподіяну шкоду.

Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКСУ чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки ДКСУ чи її територіальний орган не є тим суб`єктом який порушив права чи інтереси позивача.

Сам факт стягнення коштів із Державного бюджету України не може бути підставою для обов`язкового залучення до участі у справі відповідачем ДКСУ чи її територіального органу.

ДКСУ та її територіальний орган можуть бути залучені до участі у справі з метою забезпечення завдань цивільного судочинства, однак їх незалучення не може бути підставою для відмови у позові.

Крім того суд зазначив, що у разі коли питання про судові витрати не було вирішено при ухваленні рішення, суд, що його ухвалив, вирішує питання відповідно до пункту 4 частини першої статті 220 ЦПК України 2004 за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи шляхом ухвалення додаткового рішення. У зв`язку з цим питання про судові витрати не можуть вирішуватись іншим судом або шляхом пред`явлення позову в іншій справі.

Постанова ВП-ВС про визнання майнового права на об`єкт інвестування та права на отримання квартири в натурі

Справа №761/5156/13-ц

В цій справі позивачка обрала дуже цікавий спосіб захисту своїх майнових прав, а саме просила визнати майнове права на об`єкт інвестування та права на отримання квартири в натурі. Перша інстанція визнала за позивачкою майнові права на квартиру як на частку в об`єкті незавершеного будівництва згідно з договором. Рішення залишили в силі.

При цьому Велика палата зазначила, що доводи про те, що позивачка не довела порушення її прав не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень. Такі доводи зводяться до переоцінки встановлених судами обставин, яка виходить за межі розгляду справи у суді касаційної інстанції.

Враховуючи характер спірних правовідносин, а також встановлені судами попередніх інстанцій обставини, суд вважає, що обраний позивачкою спосіб захисту порушених прав не заборонений законом та у світлі цієї справи є ефективним, оскільки іншим шляхом захистити її права позивачка не могла. Тому необґрунтованими є доводи касаційної скарги щодо неналежності такого обраного позивачкою способу захисту її прав як визнання за нею майнових прав на квартиру як на частку в об`єкті незавершеного будівництва.

Постанова ВП-ВС після ЄСПЛ щодо скасування вироку в частині умисного вбивства і звільнення з під варти та направлення на новий розгляд

Справа №1-4/06

Ця справа демонструє всі наслідки зізнання та слідчих дій без захисника. Окрім того у самому вбивстві раніше вже зізнався неповнолітній син вбитих, який три місяці тримався під вартою до цього зізнання.

Велика палата зазначила, що констатуючи порушення прав заявника, ЄСПЛ визнав, що первинні зізнавальні показання, отримані за відсутності правової допомоги, становили важливий, якщо не ключовий, елемент доказів обвинувачення проти нього (пункт 116 Рішення). Цей доказ вини заявника не може бути використаний внаслідок очевидної його недопустимості, що обумовлена встановленими ЄСПЛ істотними порушеннями прав заявника під час його отримання.

Крім того, хоча ОСОБА_1 обвинувачується у вчиненні особливо тяжких, насильницьких злочинів за пунктами 1, 4, 6 частини 2 статті 115, частини 4 статті 187 КК України, однак із урахуванням обставин, встановлених Рішенням ЄСПЛ, тяжкість висунутих звинувачень сама по собі не може виступати достатньою підставою для взяття заявника під варту.

Крім цього, рекомендую звернути увагу на наступну судову практику і роз’яснення:

Форма заяви про застосування наслідків позовної давності

Евгений Морозов, адвокат (судебная защита), магистр права, http://www.alibi.dp.ua.

  • Форма заяви, відлік строків, обізнаність та правила застосування наслідків позовної давності.
  • Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
  • Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
  • Статтею 258 ЦК України для стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується спеціальна позовна давність строком в один рік.
  • Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
  • Отже, позовна давність є строком для пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи — носія порушеного права (інтересу).

Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов’язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об’єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини (зазначений висновок був сформований ще в Постанові Верховного суду України від 29 жовтня 2014 р. у справі № 6-152цс14).

Аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку про те, що як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Примітка: Обчислення позовної давності в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, здійснюється з дня, коли саме цей орган довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. У такому випадку дата прокурорської перевірки не має значення для визначення початку перебігу позовної давності.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року в справі № 357/9328/15-ц (провадження № 14-460цс18).

Між тим, для визначення початку перебігу виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) фактори.

При цьому, правило частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб`єктивних прав, відтак обов`язок доведення строку, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Ссылка на основную публикацию