Право на майно жінки та чоловіка, які проживають однією сімьєю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі

Право на майно жінки та чоловіка, які проживають однією сімьєю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі

У римському праві це поняття (лат. concubitus, від con (cum) разом з cubo-лежу, сумісне мешкання, співжиття) без affection maritalis (сімейна любов) і honor matrimonii (честь шлюбу) означало не заснування родини, а задоволення статевого потягу. Незважаючи на свою розповсюдженість, конкубінат не тягнув за собою правових наслідків: жінка (concubina) не поділяла суспільного становлення співмешканця, який у цей же самий час міг бути у шлюбі, в той час як перебування в конкубінатному шлюбі розглядалося як зрада (адюльтер). Під час принципату (зосередження влади в руках однієї особи, відвертої диктатури) правове поняття конкубінату було поширено на всі випадки, коли заключити шлюб було неможливо (наприклад, через соціальну нерівність).

Якості правовому інституту конкубінату надали християнські імператори. У Візантії конкубінат був відмінений у IX ст. На Заході перестав існувати в ХІІ ст., а в ХІХ–ХХ ст. конкубінат навіть був прирівняний до злочину, що відображалося в безлічі західних кодексів того періоду.

Законом дозволялося тривале співжиття жінки та чоловіка, але йшлося про співжиття з наміром створити сім’ю, а не тимчасовий зв’язок. Тимчасові зв’язки закон карав суворо. Конкубінат не мав практично жодних правових наслідків. Діти, народжені в конкубінаті, не мали права на ім’я свого батька, не могли бути його спадкоємцями.

Жінка в таких відносинах не поділяла соціального статусу свого чоловіка.

У республіканський період законний римський шлюб базувався на чоловічій владі. За цим шлюбом жінка повністю залежала від чоловіка (лат. manus — перебування дружини під владою чоловіка).

Пізніше закони ХІІ таблиць допускали можливість звільнення від чоловічої влади.

Жінка мала право перешкодити можливості підпорядкування чоловікові, якщо наприкінці кожного шлюбного року втікала на три доби з дому й цим переривала перебіг давності. Згодом влада чоловіка послаблюється.

Виникає новий вид шлюбу — без чоловічої влади. Дружина виходить з-під влади чоловіка і формально стає незалежною особою.

На даний час поняття конкубінату осучаснили і ним вважають співжиття чоловіка та жінки (на відмінну від законного шлюбу — justae nuptiae) з наміром встановити шлюбні відносини.

Законодавством зарубіжних країн правові наслідки прояву особистих відносин, що виникають між людьми, які мають право побудувати сім’ю, але не поспішають укладати офіційний шлюб, врегульовано не однаково.

За декілька останніх років збільшилася кількість європейських країн, які визнають різні форми позашлюбних союзів, серед них Норвегія, Ісландія, Франція, Бельгія, Іспанія, Німеччина Швеція, Швейцарія, Україна та інші. Не можна не відзначити того факту, що для більшості європейських країн фактичне співжиття стало альтернативою законного шлюбу для одностатевих пар.

Цікаво, що в прилеглих до України країнах, поняття шлюбу відповідно до їх внутрішнього законодавства, є усталеним, і, як правило, йде врозріз з його європейським баченням. Єдиною прикордонною з Україною державою, законодавством якої передбачені правові наслідки співжиття чоловіка та жінки без реєстрації шлюб, є Угорщина, хоча й вона — не новатор у цій сфері.

Першою європейською державою, яка на законодавчому рівні визнала та врегулювала відносини фактичного подружжя, прийнявши в 1987 році Закон «Про конкубінат» («Domestic Partnership Act»), стала Швеція. Даний нормативний акт передбачав поділ спільного житла та рухомого майна, придбаного для спільного користування, на рівні частки.

Маючи вже п’ятнадцятирічний досвід законодавчого регулювання фактичних шлюбних відносин та їх наслідків, Швеція не лише не відмовилася, а навпаки, удосконалила даний правовий інститут, прийнявши першого липня 2003 року нову редакцію Закону «Про співжиття» («The Cohabitation Act»).

Згідно зі статтею 3 Закону Швеції «Про конкубінат», майно, що використовується для спільного проживання та побуту, знаходиться в спільній сумісній власності фактичного подружжя, якщо воно придбане для спільного використання.

Сьогодні саме ця країна вважається лідером серед європейських країн за кількістю сімейних союзів, що живуть поза офіційною реєстрацією шлюбних відносин.

Далеко не в кожній країні існує правовий інститут фактичних шлюбних відносин, у таких країнах подібні відносини сприймаються як поширене соціальне явище, що не тягне за собою певних юридичних наслідків. Даний правовий інститут відсутній у більшості країн, що є географічними сусідами нашої держави та країн СНД, і станом на теперішній час з усіх країн учасниць лише Україна визнає фактичний шлюб.

Поняття фактичного шлюбу (конкубінату) в юридичному обігу в Україні з’явилося з прийняттям Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 року No 2947-ІІІ (далі — СК України). Відповідно до статті 21 СК України шлюбом (лат.

— matrimonium) є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований в органі державної реєстрації актів цивільного стану. Цією ж статтею передбачено що проживання сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу не є підставою для виникнення в них прав та обов’язків подружжя.

Що ж до законодавства західної Європи, необхідно відзначити, що фактичні шлюбні відносини в них визнані не лише в якості правової підстави виникнення майнових прав та обов’язків подружжя, а й слугують додатковою гарантією багатьох інших прав.

В Україні, на відміну від зарубіжних країн, встановлення факту спільного проживання не дає права на спадкування в порядку першої черги, права на соціальну допомогу тощо. Норми інших галузей права не відносять фактичних співжителів до кола членів сім’ї.

Діюче сімейне законодавство не регулює немайнові права фактичного подружжя, що часто суперечить їх законним інтересам. Крім того, внутрішнім законодавством України не передбачено дотримання процедури державної реєстрації подібних відносин або укладення відповідних договорів про партнерство.

На відміну від вищезазначених країн, законодавство України визнає правові наслідки фактичного шлюбу, встановивши на законодавчому рівні принцип, згідно з яким майно, придбане в період спільного проживання, належить фактичному подружжю на праві спільної сумісної власності.

Навіть більше, у відношенні придбаного майна за час спільного проживання діють норми, які регулюють право власності подружжя, що зареєстрували свій шлюб у передбаченому законом порядку, якщо інше не встановлено договором між ними.

Якщо чоловік та жінка укладають pactum (pactio — письмовий договір), яким врегульовують свої майнові права, права спільної сумісної власності в такому союзі не виникає.

Так, стаття 74 Сімейного кодексу України визначає, що якщо чоловік та жінка проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

Інакше кажучи, фактичні шлюбні відносини породжують ті самі юридичні наслідки майнового характеру, що й перебування в зареєстрованому шлюбі.

Зокрема, все майно, набуте в конкубінаті, належить фактичному подружжю на праві спільної власності, частки фактичного подружжя в разі поділу їхнього спільного майна вважаються рівними.

Однак, слід зауважити, що ця норма діє, якщо факт спільного проживання, враховуючи відсутність державної реєстрації, не заперечується кимось із подружжя.

Насправді, як бачимо Сімейним кодексом України визначена лише можливість осіб, що перебувають в конкубінаті, претендувати на частину майна, придбаного під час спільного проживання.

В разі офіційної реєстрації відносин один із подружжя з об’єктивних причин може не працювати (наприклад, жінка, яка перебуває в тимчасовій відпустці по догляду за дитиною) без утиску його матеріальних прав.

Виникає питання, чи зможе сторона конкубінату, що фактично не бере участі у формуванні матеріальних благ, претендувати на отримання частки в майні за таких яких умов? Що в даному випадку використовуватиметься як доказ?

Сьогодні існування випадків спільного проживання чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу породжує безліч спірних питань. Найбільш дискусійним, навіть без врахування морально-етичного аспекту, є питання критерію самого факту спільного проживання. Іншими словами, з якого моменту виникають підстави говорити про те, що пара проживає в конкубінаті?

Враховуючи вищезазначене, відсутність в Україні правового регулювання concubitus автоматично виключає єдиний підхід судових органів при вирішенні пов’язаних із ним спорів.

Чоловік та жінка можуть розпоряджатися спільним майном, набутим під час фактичного шлюбу, на власний розсуд, без згоди іншого, що може призвести до порушення прав та законних інтересів іншого з подружжя.

І в таких ситуація сторона, права якої порушено, вимушена ad iudiciam provocare (adire in ius — звертатися до суду) ad defendendum (для захисту) з різними позовами: з позовом про визнання факту проживання однією сім’єю, про визнання майна спільною сумісною власністю, визнання пава власності на 1/2 частину цього майна та поділ такого майна тощо.

Досить поширена ситуація, коли майно, придбане чоловіком та жінкою за спільні кошти, оформлюється на когось одного. Якщо в зареєстрованому шлюбі це не має юридичного значення, то за умови конкубінату, оформлене на одного з учасників такого союзу, є виключно його майном. Друга сторона права на таке майно не має, доки не доведе в судовому порядку, що воно є спільним.

Під час укладення однією з осіб, що проживали сім’єю, щодо спільного майна договору, який потребує нотаріального посвідчення або державної реєстрації, згода іншого не вимагається. При зареєстрованому шлюбі вимагається нотаріальна згода другої сторони.

Враховуючи різний статус фактичного та офіційного подружжя, абсолютно закономірними є випадки зловживання правами, наданими фактичним співмешканцям.

Уявімо собі ситуацію: жінка вселяється до чоловіка напередодні укладення ним значної угоди, а потім через деякий час розриває відносини й домагається в судовому порядку права на 50 % майна, придбаного за час їхнього спільного проживання.

Існує безліч випадків зловживання правами, що виникають у конкубінаті. Саме тому, з метою уникнення майбутніх спорів у судах, при укладенні правочину деякі нотаріуси вимагають підтвердити «самотній» статус його сторін.

Досить багато питань виникає під час спадкування учасниками конкубінату. Наприклад, питання, до якої черги спадкоємців відносити особу в конкубінаті? Як вбачається зі змісту статті 1264 ЦК України — у четверту чергу спадкоємців по закону. І потрапить вона туди лише в разі проживання зі спадкодавцем однією сім’єю не менше ніж п’ять років до часу відкриття спадщини.

Відповідно до статті 1258 Цивільного кодексу України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово, кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги. Той із подружжя, який пережив спадкодавця, належить до першої черги спадкоємців. І мова тут іде лише про зареєстрований шлюб.

Якщо дитина народжується в зареєстрованому шлюбі (liberi iniusti) без conubium, чоловік вважається батьком цієї дитини, оскільки статтею 122 СК України передбачено, що дитина, яка зачата і (або) народжена в шлюбі, походить від подружжя.

Так, відповідно до статті 133 Сімейного кодексу в силу передбаченої законом презумпції батьківства, подружжя записується батьками дитини. І такий запис проводиться автоматично, незалежно від того, чи заперечують вони або хтось із них проти цього.

У випадку з конкубінатом, походження дитини від матері визначатиметься на підставі документа закладу охорони дитини про народження дитини, а від батька — за спільною заявою жінки та чоловіка дитини, які не перебувають у шлюбі між собою, як це передбачено статтею 126 СК України.

А в разі, якщо чоловік відмовиться визнати своє батьківство, така жінка, якщо не доведе батьківство чоловіка, може стати одинокою мамою і запис про батьків дитини проводитиметься в порядку частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.

Читайте также:  Позовна заява про зміну умов приватизації квартири

Виникають певні побоювання стосовно підриву принципу сімейних відносин-моногамії. Якщо проаналізувати статтю 74 СК України, законодавець практично дає всі підстави про можливість існування двох шлюбів: офіційного та конкубінату.

Такий висновок можна підтвердити, в тому числі проаналізувавши норми статей 75, 76 та 91 Сімейного кодексу України. Так, ст. 75 передбачає можливість отримання аліментів в разі перебування в офіційному шлюбі, а статті 76, 91 СК України — і в разі перебування в конкубінаті.

Отже, вищевикладене фактично суперечить принципу моногамії, що випливає зі ст. 25 («Одношлюбність») кодексу.

У проблемі конкубінату існує ще один не менш цікавий аспект. Стаття 63 Конституції України звільняє є особу (підозрюваного, обвинуваченого) від обов’язків давати показання стосовно себе, членів сім’ї та близьких родичів. А як відомо, якщо не брати до уваги роз’яснення КСУ, законодавство України не має чіткого визначення терміну «член сім’ї».

Зрозуміло, що сучасне суспільство диктує свої тенденції і необхідність 60% молодих пар перед офіційною реєстрацією відносин та створенням сім’ї випробувати один одного стає абсолютно закономірною.

Однак, насправді, ані конкубінат, ані офіційний шлюб ніколи не дадуть вам гарантій довговічності союзу. Й вирішити питання в сфері сімейного права, а точніше в сфері шлюбних відносин, ні з допомогою Сімейного кодексу, ні з допомогою інших нормативно-правових актів неможливо.

Як конкубінат, так і офіційний шлюб завжди матиме свої переваги та недоліки.

Легалізувати конкубінат в Україні на прикладі європейських країн простіше простого, але спочатку слід розібратися яка істинна мотивація людей, які відмовляються від традиційних форм співіснування чоловіка та жінки в цивілізованому суспільстві? Конкубінат, закріплений на законодавчому рівні все ж нівелюватиме превентивну функцію шлюбу, а офіційний шлюб завжди буде дієвим механізмом захисту прав чоловіка, жінки та дитини.

Пам’ятаймо, причини, за яких люди не реєструють шлюб рано чи пізно вичерпуються. In foedera venire (лат.

укласти шлюбний союз) чи ні — особиста справа кожного, але якщо жінка відчуває себе не справжньою жінкою, а так, «наполовину», безправною співжителькою, хоче народити дитину, але боїться, що це поставить крапку в її відносинах з «коханим» і вона стане одинокою мамою, або ж чоловік стає жертвою меркантильних жінок, тоді й можуть виникнути питання до «половинки». Такі питання виникають і в зареєстрованому шлюбі, однак з огляду на офіційність, в офіційному шлюбі права жінки, чоловіка та дитини гарантовано захищені державою.

Звісно concubinatus залежить від того, які відносини існують між людьми і з яких причин вони не реєструють свій союз? Якщо в них теплі та довірливі відносини й рішення перебувати в фактичному шлюбі, вони прийняли разом, то чому й ні? І якщо такий союз витримує перевірку часом, то рано чи пізно (зазвичай у разі вагітності жінки) шлюб реєструють.

У будь — якому випадку вибір за парою: affection maritalis (сімейна любов) і honor matrimonii (честь шлюбу), або ж con (cum) cubo — співмешкання, співлежання. Приймаючи рішення на користь офіціозу чи конкубінату пам’ятаймо, non coitus matrimonium facit, sed maritalis affectio — не статевий зв’язок створює шлюб, а подружня прихильність!

Кохання часто затьмарює розум, але перед прийняттям рішення проживати спільно чи ні, зверніть у вагу на добросовісність вашої половинки, щоб такі «романтичні» відносини болісно не закінчилися.

Цивільний шлюб: як його регулює закон

Ситуація, коли чоловік і жінка створюють сім’ю, але при цьому офіційно не реєструють шлюб, сьогодні є дуже поширеною. Такий формат відносин існував здавна, попри різне ставлення до цього держави і церкви — від прирівнювання до злочину до визнання.

Коли люди створюють сім’ю — офіційно чи ні — вони, зазвичай, планують жити разом довго і щасливо, народжують дітей, купують майно. Але шлюб може розпастися, і тоді виникають питання: з ким будуть жити діти, як ділити майно, що купували разом. Ці питання стають складнішими, якщо шлюб не зареєстрований офіційно.

Розгляньмо, як законодавство України регулює стосунки чоловіка та жінки, які вирішили створити сім’ю, але з різних причин не бажають реєструвати шлюб.

Отже, «сім’я» та «шлюб»:

  • Сім’я — її «складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства» (ст. 3 Сімейного кодексу України)
  • Шлюб — це сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану (ст. 21 Сімейного кодексу України).

Підставою для виникнення прав та обов’язків подружжя не є:

  • проживання однією сім’єю жінки та чоловіка без шлюбу
  • релігійний обряд шлюбу (крім випадків, коли релігійний обряд шлюбу відбувся до створення або відновлення органів державної реєстрації актів цивільного стану (органи РАЦСу).

Всі правові норми, які регулюють відносини між подружжям, визначають взаємні права та обов’язки саме подружжя і не стосуються осіб, які проживають однією сім’єю і при цьому не перебувають в зареєстрованому шлюбі. «Цивільний шлюб» не є шлюбом з точки зору законодавства.

Майно

До майна, що придбане під час проживання осіб однією сім’єю, застосовуються норми сімейного законодавства, які регулюють правові відносини щодо права спільної сумісної власності подружжя.

Стаття 74 Сімейного кодексу України встановлює, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено письмовим договором між ними). На майно жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення Сімейного кодексу України, які регулюють майнові права подружжя.

Коли фактичне подружжя придбає майно (навіть за спільні кошти), його, як правило, оформлюють на когось одного.

Якщо при зареєстрованому шлюбі це не має юридичного значення, то для «цивільного шлюбу» значення досить велике — майно, оформлене на одну з осіб, є виключно майном такої особи.

Оскільки факт проживання сім’єю не визначений, статус майна — приватна власність особи, яка є набувачем майна. Інша особа права на таке майно не має — доки не доведе в судовому порядку, що воно є спільним.

Коли одна з осіб, що проживали сім’єю, укладає договір про спільне майно (який потребує нотаріального посвідчення чи державної реєстрації), згода іншого не вимагається. У «цивільному шлюбі» недобросовісний «чоловік» або «дружина» можуть відчужити майно без згоди іншого і навіть не повідомляючи йому про свій намір.

При зареєстрованому шлюбі така згода є обов’язковою та має бути нотаріально засвідчена.

У цивільному шлюбі відсутній документ, що підтверджує фактичні сімейні стосунки.

Тому у ситуації розділу майна та відсутності згоди на розподіл (нотаріально посвідчений договір) доведеться звернутися до суду з позовом про визнання факту проживання однією сім’єю, визнання придбаного під час проживання однією сім’єю майна спільною сумісною власністю та визнання права власності на 1/2 частину цього майна. І доводити це відповідними доказами.

Обов’язковою умовою для визнання осіб членами однієї сім’ї є:

  • факт спільного проживання
  • ведення спільного господарства
  • наявність спільних витрат
  • купівля майна для спільного користування
  • участь у витратах на утримання житла, його ремонт
  • наявність інших обставин, які підтверджують реальність сімейних відносин (положення п. 6 Рішення Конституційного Суду України від 03.06.1999 р. № 5-рп/99).

Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди, як правило, встановлюють:

  • факти створення або придбання сторонами майна внаслідок спільної праці
  • ведення спільного господарства, побуту
  • виконання взаємних прав та обов’язків
  • з’ясовують час придбання майна, джерела його набуття та кошти, за які таке майно було набуте
  • причини придбання майна (для визначення правового статусу такого майна як спільної сумісної власності)
  • Важливо: статус спільного сумісного майна надається тільки майну, що було придбане жінкою та чоловіком, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою і в будь-якому іншому шлюбі.
  • Тобто, якщо чоловік або жінка, які під час проживання однією сім’єю придбали майно, але хтось із них або обоє перебували в офіційно зареєстрованому шлюбі з іншою жінкою/чоловіком, то майно придбане під час існування їх фактичних шлюбних відносин буде їх особистою власністю.
  • Майно ж, придбане одним з подружжя, яке перебуває у зареєстрованому шлюбі (за винятком випадків, встановлених законодавством), є спільною сумісною власністю подружжя.
  • Діти

Якщо дитина народилася від батьків, які перебувають у зареєстрованому в органах РАЦСу шлюбі, то Сімейний кодекс України визначає чітко: дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від подружжя. Походження дитини від подружжя визначається на підставі Свідоцтва про шлюб та документа закладу охорони здоров’я про народження дитини.

Якщо дитина народилася від батьків, які перебувають у цивільному шлюбі, то походження такої дитини визначається відповідно до ст. 125 Сімейного кодексу України: походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров’я про народження нею дитини, а походження від батька — за заявою матері та батька дитини.

Що ж робити, якщо біологічний батько не бажає подавати таку заяву або взагалі покинув сім’ю?

Потрібно звертатися до суду і встановлювати факт батьківства. Позов про визнання батьківства може бути пред’явлений матір’ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття.

При цьому позов про визнання батьківства може бути пред’явлений і особою, яка вважає себе батьком дитини — якщо мати дитини з якихось причин не хоче визнавати його батьком дитини.

Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до Цивільного процесуального кодексу України.

Що стосується прав та обов’язків батьків щодо дітей та дітей щодо батьків, то відповідно до статей 141, 142 Сімейного кодексу України мати та батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Діти також мають рівні права та обов’язки щодо батьків — незалежно від того, чи перебували їхні батьки у шлюбі між собою.

Спадкові відносини

У випадку смерті особи існує черговість у прийнятті спадщини, якщо померлий (спадкодавець) не залишив розпорядження на випадок своєї смерті (заповіту).

Відповідно до ст. 1258 Цивільного кодексу України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово.

Кожна наступна черга спадкоємців одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття (крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу — нотаріально посвідчений договір зацікавлених спадкоємців або рішення суду).

Стаття 1264 Цивільного кодексу України встановлює, що особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менше п’яти років до часу відкриття спадщини, мають право на спадкування за законом у четверту чергу.

Тобто, той хто пережив свого партнера по цивільному шлюбу, зможе претендувати на спадщину, якщо у спадкодавця на момент відкриття спадщини не буде таких живих родичів або всі вони відмовляться від спадщини:

  • діти спадкодавця (у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті)
  • той з подружжя, який його пережив
  • батьки
  • рідні брати та сестри спадкодавця
  • баба та дід спадкодавця — як з боку батька, так і з боку матері
  • рідні дядько та тітка спадкодавця
Читайте также:  Особи, які мають право звернутися з позовом до суду про позбавлення батьківських прав

Навіть якщо всіх перелічених родичів у померлого не буде, це не гарантує, що тоді спадкоємець — «цивільний чоловік» або «дружина» — отримає все спадкове майно.

Для цього у суді потрібно буде довести факт проживання зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини.

До того ж, до числа спадкоємців відносяться і інші особи, які спільно проживали зі спадкодавцем, були пов’язані спільним побутом, мали взаємні права та обов’язки — вітчим, мачуха, пасинки, падчерки, інші особи, які взяли до себе дитину як члена сім’ї тощо (п. 21 постанови Пленуму ВСУ № 7 від 30.09.2008 «Про судову практику у справах про спадкування»).

Якщо ви бажаєте вберегтися від складнощів у правовому регулюванні сімейних питань або знайти вихід із вже існуючої ситуації, адвокати та юристи Smartsolutions Law Group завжди готові прийти на допомогу!



Актуальні статті:

Правовий режим майна осіб, які проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу

  • Актуальність цієї теми зумовлена сучасним рухом життя, коли дедалі більше осіб, які проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу, вирішують майнові питання за допомогою договору, що є запорукою, зокрема, при вирішенні питання визначення статусу майна на майбутнє або його поділу між такими особами.
  • Останнім часом у зв’язку із загальною демократизацією життя набула поширення думка про те, що люди взагалі мають право обирати той спосіб сімейного життя, який їм більше імпонує.
  • По суті, фактичним шлюбом можна назвати відносини, що відповідають усім вимогам та умовам укладення шлюбу, але не зареєстровані в установленому законом порядку.[1]

Так, І.В.

Жилінкова зазначає, що в науці та практиці активно застосовується поняття «фактичний шлюб» і підтримується позиція про необхідність введення його до законодавства. Це дало б змогу, на її думку, уникнути використання хибного терміну «цивільний шлюб».[2]

Законодавець, встановлюючи поняття шлюбу у ст. 21 Сімейного кодексу України (далі — СК), безапеляційно закріпив твердження, що тільки шлюб між чоловіком і жінкою, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану, породжує шлюбні відносини.[3]

Тобто згідно з СК єдиною формою шлюбу, який визнається законом, є шлюб, зареєстрований в органах державної реєстрації актів цивільного стану.[4]

Незважаючи на чіткі законодавчі настанови щодо необхідності реєстрації шлюбу, у правовій літературі також завжди була присутня ідея про те, що шлюб є союзом осіб, які живуть однією сім’єю як чоловік та дружина, навіть тоді, коли відповідна реєстрація відсутня.

Зокрема, в літературі зазначалося, що шлюб необхідно виводити не з його формальної наявності або відсутності, а із сутності стосунків між чоловіком і жінкою, у зв’язку з чим «і незареєстрованний шлюб є шлюб, а не співжиття, під яким варто розуміти випадкові зв’язки чоловіка та жінки».[5]

Це, на нашу думку, безумовно, є першопричиною для застосування терміну «фактичні шлюбні відносини» саме для відо­кремлення його від шлюбу, оформленого в органах державної влади.

У ст. 74 СК закріплено юридичну конструкцію «жінка та чоловік, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі».

Однак варто зазначити, що ця конструкція не відповідає загальним правилам нормотворчої техніки, а саме вимогам щодо лаконічності та водночас ємності юридичних термінів і конструкцій.

Доцільним було б закріплення замість цієї громіздкої конструкції терміну «фактичне подружжя».[6]

Набрання чинності новим СК поклало край «законодавчій фетишизації шлюбу».[7] Вперше за багато років фактичне подружжя набуло прав та обов’язків, що практично співпадають за обсягом із правами та обов’язками подружжя. Принаймні така ситуація склалася у майновій сфері (статті 74, 91 СК).

Можна по-різному ставитися до такої принципової зміни вектора правового регулювання сімейних відносин. Однак слід визнати, що законодавець намагається надати юридичного визначення відносинам, які реально існують і досить широко розповсюджені.

Тому говорити про те, що таким чином закон руйнує сім’ю, навряд чи доцільно. Це лише спроба нормативного упорядкування відносин, які до цього часу розвивалися стихійно.

Відомо, що особи, які перебували у фактичних шлюбних відносинах, мали менше прав, ніж подружжя, вони не набували прав на взаємне утримання, вимушені були доводити свої права на спільне майно тощо.

Інша справа, що в СК України ця ідея не набула завершеного вигляду. Складається враження, що законодавець «не ризикнув» назвати речі своїми іменами й у ст.

3 СК прямо визнати, що сім’ю складають особи, які проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу.

Однак це було б краще, ніж включати до Закону таку вкрай нечітку фразу, як «інші підстави, не заборонені законом, і такі, що не суперечать моральним засадам суспільства».[8]

Можна припустити, що осіб, які мають намір проживати в «незареєстрованому шлюбі», захищатимуть у загальному порядку за цивільним законодавством. Незареєстровані подружні відносини можуть урегульовуватися нормами Цивільного кодексу України (далі — ЦК). Особа, яка погоджується на «фактичний шлюб», повинна усвідомлювати, що жодних подружніх прав та обов’язків не матиме.[9]

Відсутність законодавчо закріпленого поняття та ознак фактичних шлюбних відносин призводить до того, що при встановленні факту проживання однією сім’єю жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або у будь-якому іншому шлюбі, що є необхідною умовою для вирішення питання стосовно правового режиму майна, набутого ними за час спільного проживання, виникають численні складнощі, адже суди у кожному конкретному випадку по-різному тлумачать поняття фактичних шлюбних відносин.[10]

[1]    Грічук О.І. Проблеми фактично шлюбних відносин в Україні, сучасна рецепція римського конкубінату в новому сімейному законодавстві / О.І. Грічук // Актуальні проблеми держави і права. Збірник наукових праць. – 2004. – Вип. 23. – С. 206.

[2]    Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар / за ред. І.В. Жилінкової. – Х., 2008. – C. 251.

[3]    Грічук О. Проблеми фактичних шлюбних відносин у Сімейному кодексі України // Підприємництво, господарство і право: Науково-практичний, господарсько-правовий журнал / Ін-т приватного права і підпр-ва АПрН України. – 2005. – № 12. – С. 49.

[4]    Андрєєва Н.С. Поняття та ознаки фактичних шлюбних відносин / Н.С. Андрєєва // Європейські перспективи. – 2014. – № 3. – С. 177–181. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/evpe_2014_3_31

[5]    Маслов В.Ф., Подопригора 3.А., Пушкин А.А. Действующее законодательство о браке и семье. – X., 1972. – С. 32.

[6]    Андрєєва Н.С. Поняття та ознаки фактичних шлюбних відносин / Н.С. Андрєєва // Європейські перспективи. – 2014. – № 3. – С. 177–181. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/evpe_2014_3_31

[7]    Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар. – К., 2003. – С. 21.

[8]    Жилінкова І.В. Проблема визначення поняття «сім’я» за Сімейним кодексом України / І.В. Жилінкова // Університетські наукові записки. – 2007. – № 2. – С. 119–126. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Unzap_2007_2_18

[9]    Головченко В., Чернєй В. Історичні витоки правового нігілізму // Віче. – 2007. – № 11. – С. 13.

[10]  Андрєєва Н.С., Красицька Л. В. Правовий режим майна жінки та чоловіка, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах // Вісник студентського наукового товариства ДонНУ. – 2014. – Том 1, № 6  // jvestnik-sss.donnu.edu.ua/article/download/816/834

Ольга Розгон отримати повну версію статті

←назад

Глава VII ОСНОВИ СІМЕЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ — Страница 3

§ 3. Права та обов’язки подружжя

На основі шлюбу, зареєстрованого державним органом реєстрації актів цивільного стану, виникають права та обов’язки подружжя. За змістом їх можна поділити на дві великі групи: особисті немайнові та майнові.

Як уже зазначалося, правовідносини чоловіка і дружини є передусім немайновими.

Всі майнові правовідносини подружжя базуються і випливають з особистих немайнових, оскільки первісні шлюбні відносини, тобто відносини з приводу створення сім’ї, — це відносини немайнові.

Між чоловіком і жінкою, які уклали шлюб, виникають досить різноманітні відносини немайнового характеру, проте не всі вони регулюються нормами права.

Якщо ми розглядатимемо такі їх відносини, як взаємна повага, любов, почуття дружби і моральна підтримка — це відносини особисті немайнові, але право як таке впливає на них дуже обмежено.

Переважно ця сфера відносин подружжя регулюється нормами моралі, етики, релігійними нормами.

Чоловік і дружина під час перебування у шлюбі користуються всіма правами, якими наділена особа в даному суспільстві. Вони мають право на повагу до гідності, недоторканність життя, здоров’я, особистості тощо.

Однак ці права захищаються нормами інших галузей права: конституційного, цивільного, кримінального і т. ін. Якщо ж розглядати немайнові відносини подружжя, що врегульовані нормами сімейного права, то це досить конкретні права та обов’язки, які реалізуються виключно в сімейних відносинах.

Так, відповідно до положень Сімейного кодексу України дружина має право на материнство. Небажання чоловіка мати дитину або нездатність його до зачаття дитини може бути причиною розірвання шлюбу.

Вагітній дружині мають бути створені у сім’ї умови для збереження її здоров’я та народження здорової дитини, а дружині-матері — для поєднання материнства із здійс­ненням нею інших прав та обов’язків.

Чоловік має право на батьківство. Відмова дружини від народження дитини або нездатність її до народження дитини може бути причиною розірвання шлюбу.

Дружина та чоловік мають рівні права на повагу до своєї індивідуальності, на фізичний та духовний розвиток, здобуття освіти, прояв своїх здібностей, на створення умов для праці та відпочинку, на розподіл між ними обов’язків у сім’ї; на вибір місця проживання, на припинення шлюбних відносин.

Вони зобов’яза­ні утверджувати повагу до будь-якої праці, яка робиться в інтересах сім’ї, спільно піклуватися про побудову сімейних стосунків між собою та іншими членами сім’ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги, спільно дбати про матеріальне забезпечення сім’ї, утверджувати в сім’ї повагу до матері та батька.

Усі найважливіші питання життя сім’ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності. Дружина та чоловік відповідальні один перед одним та перед іншими членами сім’ї за свою поведінку в ній.

Окрему увагу законодавець приділяє праву подружжя на ім’я та прізвище. Кожен з подружжя, звісно, зберігає своє ім’я при укладенні шлюбу і право змінити його, перебуваючи у шлюбі в загальному, встановленому законом порядку. Думка іншого з подружжя щодо зміни його імені має суто рекомендаційний характер та юридичного значення немає (згоди іншого з подружжя не потрібно).

Чоловік та дружина (наречені) мають право вибору: обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя у шлюбі або ж і надалі іменуватися дошлюбними прізвищами. Кожен з них вправі приєднати до свого прізвища прізвище іншого. Якщо вони обоє бажають мати подвійне прізвище, за їхньою згодою визначається, з якого прізвища воно починатиметься.

Складення бiльше двох прiзвищ не допускається. Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище одного з них уже є подвійним, то він (вона) має право замінити одну з частин свого прізвища на прізвище іншого.

Заяву про зміну прізвища у зв’язку з укладенням шлюбу вони вправі подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану або до (чи в момент) реєстрації шлюбу, або згодом, якщо при реєстрації шлюбу зберегли дошлюбні прізвища.

Читайте также:  Заява про залишення позову без руху

Майновими є правовідносини між подружжям, які виникли з приводу належного їм на праві власності майна, володіння, користування і розпорядження ним та надання утримання.

Можна виокремити кілька груп таких відносин: правовідносини з приводу укладення угод (правочинів) між подружжям; правовідносини з приводу майна, що є у користуванні подружжя; права та обов’язки із взаємного утримання.

Подружжя може укладати між собою всі дозволені законом майнові угоди (правочини): купувати, продавати, обмінювати, дарувати, передавати в користування, а також заповідати. Вони не обмежені жодними заборонами. Проте недійсними є угоди між ними, спрямовані на обмеження майнових прав жінки, чоловіка або дітей; вони не обов’язкові ні для подружжя, ні для третіх осіб.

Чоловік і дружина виступають в угодах як сторонні особи, тому до цих угод застосовуються загальні правила ЦК про угоди та умови їх дійсності. На перший погляд, здавалося б, між подружжям дуже рідко укладаються угоди. Однак це не зовсім так. Візьмемо, наприклад, такі угоди, як дарування.

Практично в кожній сім’ї існує традиція вітати близьких з різноманітними святами, робити подарунки до загальних чи особистих свят, ювілеїв, різноманітних визначних подій і т. ін.

Або ж безоплатне користування майном — незалежно від того, що те чи інше майно (річ) належить комусь одному із подружжя, як правило, інший також користується цими речами (проживає в квартирі, будинку, на дачі, читає книги, використовує посуд, меблі і т. ін.).

У сфері господарського відання кожної сім’ї знаходиться певне майно, яке належить подружжю на праві власності і забезпечує життєдіяльність кожного з подружжя та сім’ї в цілому. В майні подружжя виокремлюють їх загальне майно, яке належить їм обом на праві спільної сумісної власності, та особисте — належить кожному з них окремо, є особистою приватною власністю одного з них.

Особистою приватною власністю дружини або чоловіка є майно: набуте кожним до шлюбу; подароване одному з них або успадковане за час шлюбу; набуте одним з них за кошти, які належали йому особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; премії, нагороди, які один з них одержав за особисті заслуги; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала одному з них, а також як відшкодування завданої моральної шкоди; страхові суми, одержані одним з них за обов’язковим або добровільним особистим страхуванням. Якщо річ, що належить одному з подружжя, плодоносить, дає приплід або дохід (дивіденди), то він і є власником цих плодів, приплоду або доходу (дивідендів). Майном, яке належить чоловікові або дружині на праві особистої приватної власності, кожен з них володіє, користується і розпоряджається самостійно, на власний розсуд.

Суд може визнати особистою приватною власністю дружини або чоловіка майно, що набуте одним з них під час їхнього окремого проживання у зв’язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Припускається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об’єкти права спільної сумісної власності — це заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових або грошових затрат або затрат другого з подружжя, то воно у разі спору також може бути визнане судом об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності. Всі питання, пов’язані з таким майном, в тому числі розпорядження ним, вони вирішують за взаємною згодою.

При укладенні договорів одним з подружжя вважається, що він діє зі згоди іншого. Дружина або чоловік вправі звертатися до суду з позовом про визнання договору недійсним, якщо він укладений другим з подружжя без її (його) згоди, і якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Подружжя може укласти договір про порядок користування майном, що їм належить на праві спільної сумісної власності.

У разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором, тобто кожному з них належить ½ частина майна.

Суд при вирішенні спору про поділ майна може відступити від принципу рівності часток подружжя, якщо для цього є поважні причини, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховував, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї.

Частка одного з них може бути збільшена і в тому разі, якщо з ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син або дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але шлюб між ними не зареєстровано, то майно, набуте ними за час спільного проживання, також належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо письмовим договором між ними вони не встановили для себе інших правил.

Дружина та чоловік зобов’язані матеріально підтримувати одне одного.

Той з подружжя, який досяг пенсійного віку або є інвалідом І, ІІ чи ІІІ групи, тобто є непрацездатним та потребує матеріальної допомоги, має право на утримання (аліменти), якщо інший з подружжя може його надавати.

Таким, що потребує матеріальної допомоги, вважається той з подружжя, заробітна плата, пенсія, інші доходи якого не забезпечують йому прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Якщо ж один із подружжя негідно поводився у шлюбних відносинах або став непрацездатним у зв’язку з вчиненням ним умисного злочину, що встановлено судом, то він не має права на утримання.

Дружина також має право на утримання від чоловіка під час вагітності, а якщо вона проживає з дитиною, — до досягнення дитиною трьох років.

Якщо дитина має вади фізичного або психічного розвитку, дружина, з якою проживає дитина, має право одержувати утримання від чоловіка до досягнення дитиною шести років.

При цьому не має значення її матеріальний стан та чи працює вона, однак враховується можливість чоловіка надавати матеріальну допомогу. Аналогічне право на аліменти має чоловік, якщо він проживає з такою дитиною.

Право на утримання має також той з подружжя, що проживає з дитиною-інвалідом, яка не може обходитися без постійного стороннього догляду, та опікується нею.

Це право триває протягом усього часу проживання з дитиною-інвалідом та опікування нею і не залежить від матеріального стану того з батьків, з ким вона проживає.

Однак реалізувати його можливо тільки за умови, що другий з подружжя спроможний надавати матеріальну допомогу.

Розірвання шлюбу не припиняє права особи на утримання, яке виникло у неї за час шлюбу. Якщо шлюб був тривалим, то право на утримання в деяких випадках може виникати і після його розірвання.

Подружжя можуть укласти договір про надання утримання одному з них, в якому визначити умови, розмір та строки виплати аліментів. Договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.

Аліменти можуть стягуватися за рішенням суду. Вони присуджуються від дня подання позовної заяви. Якщо ж позивач вживав заходів до одержання аліментів від відповідача, але не міг їх одержати внаслідок ухилення його від їх сплати, то суд може постановити рішення про стягнення аліментів за минулий час, але не більш як за один рік.

Подружжя, а також особи, шлюб між якими було розірвано, мають право укласти договір про припинення права на утримання замість набуття права власності на жилий будинок, квартиру чи інше нерухоме майно або одержання одноразової грошової виплати.

Особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжя можуть укласти шлюбний договір. Якщо шлюбний договір укладається до реєстрації шлюбу і його стороною є неповнолітня особа, то потрібна письмова згода її батьків або піклу­вальника, посвідчена нотаріусом.

У шлюбному договорі подружжя врегульовують майнові відносини, визначають майнові права та обов’язки їх як подружжя та як батьків.

Такий договір не може регулювати особисті немайнові відносини подружжя або такі ж відносини між ними та дітьми. Шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.

Він набуває чинності у день реєстрації шлюбу або у день його нотаріального посвідчення.

У шлюбному договорі може бути визначене майно, яке дружина або чоловік передають для використання на спільні потреби сім’ї, а також правовий режим майна, подарованого подружжю у зв’язку з реєстрацією шлюбу.

Сторони вправі у шлюбному договорі: домовитися про те, що майно, набуте ними за час шлюбу, буде спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них; встановити можливий порядок поділу майна, у тому числі і у разі розірвання шлюбу; передбачити використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб; встановити порядок користування жилим приміщенням, що належить одному з них; домовитися про надання утримання одному з подружжя незалежно від непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі тощо. Вони вправі включити до договору будь-які інші умови про майно, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.

Подружжя можуть вносити зміни до шлюбного договору. Угода про зміну шлюбного договору має бути нотаріально посвідчена. На вимогу одного з подружжя шлюбний договір може бути розірваний судом з підстав, що мають істотне значення, зокрема у разі неможливості його виконання.

Ссылка на основную публикацию