Примусове виконання обов'язку в натурі як спосіб захисту: окремі питання практики застосування

Примусове виконання обов’язку в натурі в зобов’язаннях з виконання робіт
та надання послуг

В діючому ЦК УРСР наслідки невиконання зобов’язань, за якими боржник
повинен виконати певну роботу, встановлюються ч. 4 ст.

208, згідно з
якою в разі невиконання боржником зобов’язання виконати певну роботу
кредитор вправі виконати цю роботу за рахунок боржника, якщо інше не
випливає з закону або договору, або вимагати відшкодування збитків.

Встановлення в законодавстві таких положень в юридичній літературі
пояснювалось тим, що примусове виконання в натурі в зобов’язаннях такого

виду неможливе.1

Однак не можна сказати, що така позиція підтримувалась всіма
вченими-юристами.

Питання щодо можливості використання такого способу
захисту цивільних прав та інтересів, як примусове виконання обов’язку в
натурі у зобов’язаннях з виконання робіт або надання послуг завжди
викликали дискусії серед вчених юристів. Так, Константинова B.C.

вважає,
що немає перепон для використання такого способу захисту в зобов’язаннях
з виконання робіт або надання послуг.2 Краснов Н.І. навпаки вважає, що
застосування примусового виконання обов’язку в натурі в цій ситуації є

теоретично необгрунтованим, а тому недопустимим.3

Новий Цивільний кодекс України встановив загальний перелік способів
захисту цивільних прав та інтересів. Згідно з ч. 2 ст.

16 ЦК України
встановлюється, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть
бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення
дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до
порушення; 5) примусове виконання обов’язку в натурі; 6) зміна
правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків
та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної
(немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи
бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки
Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових

  • осіб.
  • При цьому новий ЦК України прямо не обмежує право учасників цивільних
    правовідносин на обрання того чи іншого способу захисту цивільних прав
    та обов’язків. Таким чином, можна було б зробити висновок про те, що
    застосування такого способу захисту цивільних прав та інтересів, як
    примусове виконання обов’язку в натурі, можливе й в зобов’язаннях з
  • виконання робіт та надання послуг.

Однак в ст. 621 ЦК України встановлюється такий самий принцип як і в ч.
4 ст.

208 діючого ЦК УРСР та зазначається, що у разі невиконання
боржником для кредитора певної роботи чи ненадання йому послуги кредитор
має право виконати цю роботу власними силами або доручити її виконання
чи надання послуги третій особі і вимагати від боржника відшкодування
збитків, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного
законодавства або не випливає із суті зобов’язання. Зі змісту цієї норми
можна зробити висновок, що все ж таки законодавство України встановлює
загальне правило щодо спеціального застосування у вищеназваних
відносинах такого способу захисту цивільних прав та інтересів, як
відшкодування збитків при цьому зазначаючи, все ж таки, що виключення
можуть встановлюватись договором, актами цивільного законодавства або
випливати з суті самого зобов’язання. Таким чином, можна говорити про
загальне правило встановлене законодавством України щодо недопустимості
використання примусового виконання обов’язку в натурі в зобов’язаннях з

виконання робіт або надання послуг з якого можливі виключення.

Про такі виключення можна говорити, наприклад, у відносинах, які
виникають на підставі договорів побутового підряду. Згідно зі ст.

865 ЦК
України за договором побутового підряду підрядник, який здійснює
підприємницьку діяльність, зобов’язується виконати за завданням фізичної
особи (замовника) певну роботу, призначену для задоволення побутових та
інших особистих потреб, а замовник зобов’язується прийняти та оплатити
виконану роботу. Згідно з ст.

15 Закону України „Про захист прав
споживачів”, яка встановлює спеціальні права споживачів щодо захисту
своїх цивільних прав та інтересів у разі порушення виконавцем умов
договору про виконання робіт і надання послуг, встановлюється, що у
випадку, якщо виконавець своєчасно не приступає до виконання договору
або виконує роботу так повільно, що закінчити її у визначений термін
стає неможливим, споживач має право відмовитися від договору про
виконання робіт і надання послуг і вимагати відшкодування збитків. Якщо
під час виконання робіт або надання послуг стане очевидним, що їх не
буде виконано згідно з умовами договору, споживач має право призначити
виконавцю відповідний термін для усунення недоліків, а в разі
невиконання цієї вимоги у визначений термін – розірвати договір і
вимагати відшкодування збитків або доручити виправлення недоліків третій
особі за рахунок виконавця. Уразі виявлення недоліків у виконаній роботі
(наданій послузі) споживач має право за своїм вибором вимагати:
безоплатного усунення недоліків у виконаній роботі (наданій послузі);
відповідного зменшення ціни виконаної роботи (наданої послуги);
безоплатного виготовлення іншої речі з такого ж матеріалу і такої ж
якості чи повторного виконання роботи; відшкодування завданих йому
збитків з усуненням недоліків виконаної роботи (наданої послуги) своїми

  1. силами чи із залученням третьої особи.
  2. Таким чином, Закон України „Про захист прав споживачів” надає споживачам
    право використовувати у відносинах з виконання робіт та надання послуг
    на рівні з іншими способами захисту цивільних прав та інтересів, такий
  3. спосіб захисту як примусове виконання обов’язку в натурі.

Наступні виключення з загального правила можна знайти і в самому ЦК
України. Так, ст.

852 ЦК України встановлює, що якщо підрядник відступив
від умов договору підряду, що погіршило роботу, або допустив інші
недоліки в роботі, замовник має право за своїм вибором вимагати
безоплатного виправлення цих недоліків у розумний строк або виправити їх
за свій рахунок з правом на відшкодування своїх витрат на виправлення
недоліків чи відповідного зменшення плати за роботу, якщо інше не
встановлено договором. За наявності у роботі істотних відступів від умов
договору підряду або інших істотних недоліків замовник має право

  • вимагати розірвання договору та відшкодування збитків.
  • Стаття 858 ЦК України визначає відповідальність підрядника за неналежну
    якість роботи і встановлює, що якщо робота виконана підрядником з
    відступами від умов договору підряду, які погіршили роботу, або з іншими
    недоліками, які роблять її непридатною для використання відповідно до
    договору або для звичайного використання роботи такого характеру,
    замовник має право, якщо інше не встановлено договором або законом, за
    своїм вибором вимагати від підрядника: 1) безоплатного усунення
    недоліків у роботі в розумний строк; 2) пропорційного зменшення ціни
    роботи; 3) відшкодування своїх витрат на усунення недоліків, якщо право
  • замовника усувати їх встановлено договором.
  • Слід зазначити, що ЦК України не передбачає застосування примусового
    виконання обов’язку в натурі, тобто прямо не надає право кредитору
    вимагати від боржника виконання робіт у відносинах за договором
    будівельного підряду або надання послуг за загальними положеннями,

закріпленими в главі 63 нового ЦК України „Послуги. Загальні положення”.

Однак, на нашу думку, це не означає, що застосування такого способу
захисту цивільних прав та інтересів не можливе у досліджуваних
відносинах. Як зазначалось вище, ст. 621 встановлює, що виключення з
загального правила можуть встановлюватись актами цивільного

  1. законодавства, договором або випливати з суті зобов’язання.
  2. До зобов’язань, які за своєю суттю передбачають необхідність надання
    кредитору можливості застосовувати для захисту своїх цивільних прав та
    інтересів такий спосіб захисту як примусове виконання обов’язку в
    натурі, на нашу думку, перш за все відносяться відносини, коли боржником
    у зобов ’язанні з виконання робіт або надання послуг виступають
    підприємства-монополісти на ринку. Це стосується, насамперед,
    Укрзалізниці на ринку залізничних перевезень, Укртелекому на ринку
  3. послуг зв’язку.

Враховуючи особливий статус таких суб’єктів законодавство України
встановлює спеціальні норми для захисту прав фізичних та юридичних осіб
– споживачів таких послуг. Так, ст. 22 Закону України „Про залізничний
транспорт” встановлено, що перевізники не мають права відмовляти
пасажирові та відправникові вантажу в перевезенні, крім випадків,

  • передбачених Статутом залізниць України.
  • hI
  • hI
  • hI
  • hI
  • hI
  • hI
  • hI
  • hI
  • hI
  • hI
  • hI
  • hI
  • hI
  • hI
Читайте также:  Права дитини, яка влаштовується в сім’ю патронатного вихователя

Kнах з такими підприємствами способу захисту цивільних прав,
передбаченого ст. 621 ЦК України, є неможливими, оскільки боржник в
такому випадку є монополістом і кредитор не може доручити виконання
третім особам через відсутність на ринку інших суб’єктів, які надають
такі послуги (наприклад, перевезення залізничним транспортом).

І хоча
новий ЦК України ні в гл. 63, ні в гл.

64, які встановлюють загальні
правила надання послуг та регулювання відносин перевезення, прямо не
надає право кредитору вимагати від боржника надання послуги перевезення,
ми вважаємо, що у відносинах з надання послуг перевезення залізничним
транспортом кредитор має право застосовувати такий спосіб захисту своїх

  1. цивільних прав та інтересів як примусове виконання обов’язку в натурі.
  2. Ще одна група зобов’язань, з суті яких випливає неможливість
    застосування способу захисту цивільних прав, передбаченого ст. 621
    нового ЦК України, це зобов’язання, в яких виконання робіт або надання
  3. послуг пов’язане з особистістю виконавця.
  4. В цивільному праві склались два підходи до вирішення питання щодо
    способу захисту цивільних прав в таких відносинах.

Перший підхід полягає в тому що законодавство взагалі не допускає
застосування в таких правовідносинах примусового виконання в натурі. Цей
підхід найбільш повно втілений в країнах загального права.

Причому в
обгрунтування цієї позиції різні дослідники приводять різні докази,
серед яких можна відмітити концепції „недопустимості рабства”,
„сумнівної якості примусових робіт”, „неможливості перевірки

відповідності способу надання послуг”.

Інший підхід полягає в тому, що законодавство допускає примусове
виконання таких зобов’язань, але за допомогою спеціальних засобів
непрямого впливу – судових штрафів, адміністративних та кримінальних
санкцій.5 Зокрема такий підхід застосовується в німецькому праві.

Положеннями § 888 ЦПК Німеччини передбачається застосування грошових чи
кримінальних санкцій до боржника для того, щоб спонукати його виконати
свій обов’язок, який носить особистий характер.

При цьому санкції до
боржника можуть застосовуватись лише тоді, коли виконання залежить
виключно від волі кредитора.

Так, не застосовуються санкції, якщо для
виконання своїх договірних зобов ’язань йому необхідно співробітництво з
іншими особами, на поведінку яких він не може здійснити прямого впливу.
Крім того, вважається незалежним від волі виконання боржником своїх
обов’язків, якщо наприклад, не дивлячись на всі старання, композитор не

може скласти музичну п’єсу, а вчений – написати підручник.

Цивільне процесуальне законодавство України не виключає можливості суду
приймати рішення щодо зобов’язання осіб вчинити певні дії. Так, згідно з
ст.

207 ЦПК України встановлюється, що суд, постановляючи рішення, яким
на відповідача покладається виконання певних дій, не зв’язаних з
передачею майна або грошових сум, може в такому рішенні вказати, що,
коли відповідач не виконає рішення протягом встановленого строку,
позивач вправі виконати цю дію за рахунок відповідача, стягнувши з нього
необхідні витрати. Якщо зазначені дії можуть бути виконані тільки
відповідачем, суд встановлює в рішенні строк, протягом якого рішення

  • повинно бути виконане.
  • Отже, як бачимо, процесуальне законодавство України прямо передбачає
    можливість прийняття рішень про примусове виконання обов’язку по
    зобов’язаннях щодо виконання дій, які можуть бути виконані виключно
  • боржником.

Що стосується проблем реалізації таких рішень на практиці, то тут
законодавство України встановлює ряд санкцій, які покладаються на
боржника. Так, ст.

87 Закону України „Про виконавче провадження”
закріплюється положення, що у разі невиконання без поважних причин у
встановлений державним виконавцем строк рішення, що зобов’язує боржника
виконати певні дії, які можуть бути виконані лише боржником, та рішення
про поновлення на роботі, державний виконавець виносить постанову про
накладення штрафу на боржника – фізичну особу в розмірі від двох до
десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на посадових осіб –
від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на
боржника – юридичну особу – від двадцяти до тридцяти неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян та призначає новий строк для виконання. У
разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин
державний виконавець у тому ж порядку накладає штраф на боржника у
подвійному розмірі. При подальшому невиконанні рішення боржником
державний виконавець порушує клопотання перед судом про кримінальну

відповідальність боржника згідно з законом.

Кримінальна відповідальність за невиконання рішення суду передбачена ст.

382 КК України, якою встановлено, що умисне невиконання службовою особою
вироку, рішення, ухвали, постанови суду що набрали законної сили, або
перешкоджання їх виконанню карається штрафом від п’ятисот до однієї
тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням
волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади
чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. Ті самі дії,
вчинені службовою особою, яка займає відповідальне чи особливо
відповідальне становище, або особою, раніше судимою за злочин,
передбачений цією статтею, або якщо вони заподіяли істотну шкоду
охоронюваним законом правам і свободам громадян, державним чи
громадським інтересам або інтересам юридичних осіб, караються обмеженням
волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк, з
позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю

на строк до трьох років.

Слід зазначити, що законодавство України на відміну від законодавства
Німеччини не встановлює виключень для застосування заходів примусу для
виконання рішень суду про примусове виконання обов’язку в натурі.
Зауважимо, що ст.

382 КК України передбачає кримінальну відповідальність
лише у разі умисного невиконання рішення суду (тобто обов’язково
суб’єктивна сторона складу злочину повинна бути у формі умислу), тому
неможливість виконання з причин, які не залежать від волі боржника,
виключає можливість притягнення його до кримінальної відповідальності.
Однак застосування державним виконавцем штрафів, передбачених ст. 87
Закону України „Про виконавче провадження” не ставиться в залежність від
волі боржника, тому теоретично до нього можна застосувати санкції
незалежно від обставин, які зумовили невиконання, що, на нашу думку, є

неправильним.

Крім того, навіть у випадках, коли кредитор має право вимагати від
боржника виконання обов’язку в натурі по зобов’язаннях з виконання робіт
та надання послуг, на нашу думку, не завжди допустиме прийняття
відповідного рішення судом.

Так, наприклад, у випадку втрати боржником
ліцензії на проведення робіт або надання передбачених договором послуг,
на нашу думку, неможливе винесення судового рішення про зобов’язання
боржника виконати певні роботи або надати послуги навіть у тому випадку,
коли на боржника обов’язок виконати роботи або надати послуги покладений
законодавством.

Тому ми вважаємо, що застосування такого способу захисту
цивільних прав як примусове виконання обов’язку в натурі неможливе, якщо
боржник з незалежних від нього причин втрачає можливість виконання таких

  1. робіт або надання послуг.
  2. Підводячи підсумки можна зробити наступні висновки:
  3. за загальним правилом в Україні для захисту цивільних прав та інтересів
    у зобов’язаннях з виконання робіт або надання послуг встановлений такий
    спосіб захисту як доручення кредитором виконання третім особам з
    відшкодуванням збитків за рахунок боржника. Водночас законодавство
    України не виключає, а в деяких випадках прямо допускає застосування в
    названих відносинах такого способу захисту цивільних прав та обов’язків
    як примусове виконання обов’язку в натурі, що, на нашу думку, є
    правильним, оскільки не завжди в таких зобов’язаннях кредитор має
    можливість найкращим чином відновити свої порушені права шляхом
  4. доручення виконання третім особам;
  5. застосування такого способу захисту цивільних прав та інтересів в
    зобов’язаннях з виконання робіт та надання послуг можливе лише у
  6. випадках, якщо це прямо передбачено нормами матеріального права;
  7. неможливим є винесення судового рішення про зобов’язання боржника
    виконати певні роботи або надати послуги у випадках, коли на момент
    винесення рішення боржник втратив ліцензію на проведення робіт або
  8. надання послуг, передбачених договором.
  9. Література
  10. ВІСНИК. Хмельницького інституту регіонального управління та права
Читайте также:  Строк позовної давності при стягненні аліментів

Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ Господарські суди України
Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України
Вищий господарський суд України здійснив узагальнення порушених господарськими судами питань щодо застосування норм

Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (далі — ЦК України) та

Господарського кодексу України ( 436-15 ) (далі — ГК України) і вважає за доцільне довести відповіді на зазначені питання до відома господарських судів.
1.

Чи співвідносяться ЦК України ( 435-15 ) та ГК України ( 436-15 ) як загальний та спеціальний закони? Норми якого кодексу підлягають переважному застосуванню?
При вирішенні даного питання слід виходити з того, що при правозастосуванні застосовується не в цілому закон як нормативно-правовий акт, а відповідна правова норма чи її частина, за змістом якої і визначається чи є ця норма (її частина) спеціальною чи загальною.
Так, наприклад, за загальним правилом статті 293 ГК України ( 436-15 ) за договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність, повне господарське відання чи оперативне управління певний товар в обмін

на інший товар. Проте, в ЦК України ( 435-15 ) містяться

спеціальні норми про особливий вид міни (бартеру), які підлягають переважному застосуванню перед статтею 293 ГК України. Зокрема, стаття 715 ЦК України допускає обмін товару на роботи, послуги, а стаття 716 ЦК України передбачає особливості правового регулювання відносин, що виникають на підставі таких договорів.

Відповідно до частини першої статті 1 ЦК України ( 435-15 ) цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Згідно з частиною другою статті 9 ЦК України законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин, які позначаються тут як майнові відносини у сфері господарювання.

Відповідно до частини першої статті 4 ГК України ( 436-15 ) не є предметом регулювання цього Кодексу, зокрема, майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом

України ( 435-15 ), при цьому відповідно до частини першої

статті 4 ГК України особливості регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання визначаються цим Кодексом.

Тому спеціальні норми ГК України ( 436-15 ), які встановлюють особливості регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання, підлягають переважному застосуванню перед тими нормами ЦК України, які містять відповідне загальне регулювання.

Наприклад, правила частини першої статті 232 ГК України, відповідно до якої збитки відшкодовуються в частині, не покритій штрафними санкціями (залікова неустойка), підлягають переважному застосуванню перед правилами частини першої статті 624 ЦК України

( 435-15 ), відповідно до якої неустойка підлягає стягненню у

повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків (штрафна неустойка).
При цьому слід враховувати, що відповідно до частини другої статті 4 ЦК України ( 435-15 ) основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Тому в разі,

якщо норми ГК України ( 436-15 ) не містять особливостей

регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання, а встановлюють загальні правила, які не узгоджуються із відповідними правилами ЦК України, слід застосовувати правила, встановлені ЦК України.
2.

Як розуміти поняття «звичаї ділового обороту», яке міститься у статті 7 ЦК України ( 435-15 )?
Виходячи зі змісту частини першої статті 7 ЦК України ( 435-15 ), звичаєм ділового обороту є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у сфері ділового обороту.

Цивільний кодекс України ( 435-15 ) містить відсилання до звичаїв ділового обороту, зокрема у таких статтях: 529, 531, пункті 2 статті 538, 627, 654, 668, 682, 687, 689, 691, 846, 857, 938, 1014, 1021, 1059, 1068,1088, 1089, 1099 тощо.
Якщо звичай визнаний господарським судом загальновідомим на підставі частини першої статті 35 ГПК України ( 1798-12 ), він не потребує доказування.

В іншому випадку наявність звичаю, його застосування у певній сфері цивільних відносин, на певній території тощо, згідно зі статтею 33 ГПК України, повинна довести сторона, яка посилається на звичай як на підставу своїх вимог і заперечень.
Відповідно до абзацу третього частини першої статті 7 ЦК України ( 435-15 ) звичай може бути зафіксований у відповідному документі.

Разом з тим фіксація певних правил поведінки у документі сама по собі не є доказом того, що ці правила є звичаєм. Зокрема, відповідно до статті 630 ЦК України типові умови договорів певного виду, оприлюднених у встановленому порядку, можуть застосовуватись як звичай ділового обороту лише у разі, якщо вони відповідають вимогам статті 7 ЦК України.

Відповідно до статті 627 ЦК України ( 435-15 ) сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Разом з тим сторони вправі укласти договір, який суперечить звичаю.

Відповідно до частини другої статті 7 ЦК України звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується.
Документами, що застосовуються в Україні, в яких зафіксовані звичаї ділового обороту, є «Уніфіковані правила та звичаї для

  • документарних акредитивів» у редакції 1993 р. ( 988_003 ),
  • редакції 1994 ( 995_920 ), «Інкотермс» Офіційні правила тлумачення
  • 2000 року ( 988_007 ).

Принципи міжнародних комерційних договорів (Принципи УНІДРУА) у торговельних термінів «Міжнародної торгової палати» у редакції
3. Чи можна визнати договір поставки неукладеним або недійсним, якщо сторонами не дотримано приписів частини четвертої

статті 265 ГК України ( 436-15 )?

Відповідно до частини четвертої статті 265 ГК України ( 436-15 ) умови договорів поставки повинні викладатися сторонами відповідно до вимог Міжнародних правил щодо тлумачення термінів

«Інкотермс» ( 988_007 ).

Відповідно до пункту 1 «Інкотермс» ( 988_007 ) Офіційних правил тлумачення торговельних термінів «Міжнародної торгової палати» у редакції 2000 року метою Інкотермс є забезпечення єдиного набору міжнародних правил для тлумачення найбільш уживаних торговельних термінів у зовнішній торгівлі. Інкотермс від початку завжди призначалися для застосування при продажі товарів, що поставляються через національні кордони, тобто, вони є міжнародними торговельними термінами. Однак на практиці Інкотермс також включаються у договори купівлі-продажу товарів виключно в межах внутрішніх ринків.
Таким чином, розробники Інкотермс ( 988_007 ) визначають, що застосування цих правил має велике практичне значення саме при зовнішній торгівлі, з метою уніфікувати торгові норми законодавства різних країн. В той же час допускається їх застосування у внутрішніх поставках.
Відповідно до статті 638 ЦК України ( 435-15 ) договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Згідно зі статтею 180 ГК України ( 436-15 ) господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
У частині четвертій статті 265 ГК України ( 436-15 ) мова йде про форму закріплення істотних умов поставки. Отже, якщо сторони договору вказали в ньому всі істотні умови поставки, але виклали

їх не за правилами Інкотермс ( 988_007 ) (у випадку якщо ні одна

зі сторін не вимагала застосування правил Інкотермс), то в даному випадку не можна вважати договір поставки неукладеним.

Читайте также:  Оформление развода: пошаговая инструкция от опытного юриста

При вирішенні питання про визнання договору поставки неукладеним в судовому порядку, слід виходити з того, що визнання договору неукладеним є застосуванням одного зі способів захисту прав, не передбачених законом, а тому не відповідає приписам

статті 16 ЦК України ( 435-15 ) та статті 20 ГК України

( 436-15 ).
Відповідно до статті 215 ЦК України ( 435-15 ) підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. У статті 203 ЦК України зазначається, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Таким чином, в даній статті мова йде про відповідність закону саме змісту правочину, а не форми, тому визнати договір поставки недійсним, на тій підставі,

що він не містить вказівки на правила Інкотермс ( 988_007 ), не

можна.
4.

У разі можливості використання аналогії закону для регулювання цивільних відносин та аналогії права, який вид аналогії (закону чи права) підлягає переважному застосуванню?
Аналогія закону чи аналогія права застосовується у тому випадку, якщо є прогалина в правовому регулюванні відповідних відносин.

При аналогії закону застосовується норма, що регулює подібні правовідносини. Аналогія права передбачає застосування загальних засад законодавства. При цьому необхідно довести, що саме на підставі цього принципу повинні бути врегульовані відповідні відносини.

Оскільки, відповідно до положень частини другої статті 8 ЦК України ( 435-15 ) аналогія права застосовується у разі неможливості використання аналогії закону, тому у вказаному випадку необхідно застосовувати аналогію закону.
5.

У частині першій статті 2 ЦК України ( 435-15 ) встановлено, що учасниками цивільних відносин є фізичні та юридичні особи. Разом з тим, в Україні здійснюють діяльність колективні утворення, які не є фізичними особами, але і не мають статусу юридичної особи, наприклад, легалізовані громадські організації (незареєстровані як юридичні особи), певні державні

органи (Кабінет Міністрів України, Верховна Рада України).

Чи регулюють норми ЦК України ( 435-15 ) діяльність вказаних колективних утворень?
Стаття 2 ЦК України ( 435-15 ) містить виключний перелік суб'єктів, які є учасниками цивільних відносин.
Згідно зі статтею 14 Закону України «Про об'єднання громадян» ( 2460-12 ) легалізація (офіційне визнання) об'єднань громадян здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомлення про заснування, при цьому об'єднання громадян, легалізовані шляхом повідомлення про заснування, не є юридичними особами. Такі об'єднання громадян не наділені цивільною правоздатністю, не є учасниками цивільних відносин, а тому не можуть набувати цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до статей 1, 21, 26, 27 ГПК України ( 1798-12 )

об'єднання громадян, які не є юридичними особами, не можуть бути сторонами або третіми особами в судовому процесі.
Згідно з частиною другою статті 2 ЦК України ( 435-15 ) учасниками цивільних відносин є, зокрема, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади.

Відповідно до статей 170, 171, 172 ЦК України держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов'язки відповідно через органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Отже, ЦК України регулює цивільні відносини за участю держави Україна, Автономної Республіки Крим, територіальних громад, у яких зазначені суб'єкти набувають і здійснюють цивільні права та обов'язки через свої органи.
Такими органами, зокрема, є Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України.

Участь цих органів у цивільних правовідносинах реалізується апаратом Верховної Ради України (постанова Верховної

Ради України N 1678-III ( 1678-14 ) «Про структуру апарату

Верховної Ради України» від 20 квітня 2000 р.) та Секретаріатом Кабінету Міністрів України (Закон України «Про Кабінет Міністрів

України» ( 514-16 ) від 21 грудня 2006 р. та постанова Кабінету

Міністрів України N 761 ( 761-2000-п ) від 6 травня 2000 р. «Про затвердження Тимчасового положення про Секретаріат Кабінету Міністрів України та Тимчасового положення про Службу Прем'єр-міністра України), згідно з якими вони є юридичними особами.
6.

Як розуміти поняття «дестинатор», що застосовується у частині другій статті 103 ЦК України ( 435-15 )?
У частині другій статті 103 ЦК України ( 435-15 ), де йдеться про зміну мети установи, застосовується термін «дестинатори», який не є загальновживаним і визначення якого відсутнє. Значення цього терміну слід з'ясовувати, виходячи з контексту норми, в якій його вжито.

Відповідно до частини третьої статті 83 ЦК України установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Таким чином, дестинатори — це вигодонабувачі, які не беруть участь в заснуванні і управлінні установою, і яким за наміром засновників, виходячи з мети установи, передаються вигоди від використання майна установи.
7.

Чи є тотожними поняття «припинення підприємницької діяльності» та «припинення юридичної особи»?
ЦК ( 435-15 ) та ГК України ( 436-15 ) розрізняють поняття «припинення юридичної особи» та «припинення підприємницької діяльності юридичної особи».
У випадку припинення юридичної особи відбувається і припинення її підприємницької діяльності. Зокрема, у частині

першій статті 51 ГК України ( 436-15 ) серед випадків, в яких

відбувається припинення підприємницької діяльності, вказується припинення існування підприємця.
Проте, припинення підприємницької діяльності не означає автоматичного припинення юридичної особи.
8.

Як співвідноситься частина перша статті 113 ЦК України ( 435-15 ), де зазначається, що господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками, з частиною другою статті 114 ЦК України, згідно з якою господарське товариство, крім повного і командитного товариств, може бути створене однією особою, яка стає його єдиним учасником?
Внутрішнього протиріччя між цими нормами не існує.
З належністю учаснику (акціонеру) господарського товариства частки у статутному капіталі закон пов'язує певний обсяг прав учасника (акціонера), який залежить від питомої ваги цієї частки у статутному капіталі (відношення кількості акцій акціонера до загальної кількості акцій). Згідно з частиною другою статті 114

ЦК України ( 435-15 ) товариство з обмеженою відповідальністю,

товариство з додатковою відповідальністю, акціонерне товариство може бути створене однією особою, якій належить весь обсяг прав учасників (акціонерів).
9. Яким чином має здійснюватися ліквідація товариства відповідно до вимог частини четвертої статті 144 та частини

третьої статті 155 ЦК України ( 435-15 ), за заявою власника

(власників) чи за рішенням суду, у разі, якщо вартість чистих активів товариства стає меншою від визначеного законом мінімального розміру статутного капіталу? Хто в таких випадках може бути ініціатором ліквідації товариства?
Відповідно до частини четвертої статті 144 та частини третьої статті 155 ЦК України ( 435-15 ) якщо вартість чистих активів товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерного товариства стає меншою від визначеного законом мінімального розміру статутного капіталу, товариство підлягає ліквідації.
Закон України «Про господарські товариства» ( 1576-12 ) не містить норми, яка б регулювала порядок ліквідації товариства. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України

( 254к/96-ВР ) органи державної влади та органи місцевого

самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Оскільки закон не встановлює органу, який вправі звертатись до суду у зазначених випадках, передбачених частиною четвертою статті 144 та частиною третьою

статті 155 ЦК України ( 435-15 ), ліквідація товариства у цих

випадках згідно з частиною четвертою статті 145 та частиною другою статті 159 ЦК України може здійснюватись за рішенням вищого органу товариства.
Крім того, в цих випадках ліквідація господарського товариства може здійснюватись також і за позовом прокурора.

Це пов'язано з тим, що Закон України «Про прокуратуру» ( 1789-12 )

Ссылка на основную публикацию