Визначення у шлюбному договорі порядку користування житлом

Серед проблем, які виникають у подружжя протягом сімейного життя, особливо актуальним є питання, пов'язане з виникненням і припиненням прав користування жилим приміщенням, котре належить чоловікові або дружині, тобто є його (її) власністю.

Житло є одним з елементів життєвого рівня людини, закріпленим у Конституції України, яка проголошує, що кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло (ст. 48 Конституції України). У юридичній науці здавна відзначалася складна, комплексна природа права на житло.

У ньому як у суб'єктивному цивільному праві поєднуються майнові та особисті моменти. Так, право на житло є майновим правом, яке має конкретний матеріальний зміст і, отже, становить елемент правового механізму цивільно-правового регулювання.

У той же час оскільки із суб'єктивним правом на житло тісно пов'язане і право на недоторканність житла, є підстави розглядати його і як особисте право громадян, пов'язане з майновим правом.

Житлові спори традиційно посідають перше місце серед сімейних спорів. Проблема посилюється й тим, що досить часто при вирішенні спірних питань виникає колізія між нормами сімейного, житлового та цивільного законодавства.

Так, згідно з положеннями Цивільного кодексу (далі — ЦК) України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (ч. 1 ст. 319 ЦК), у тому числі має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб (ч. 1 ст. 383 ЦК). При цьому за ст.

59 Сімейного кодексу (далі — СК) України той із подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім'ї, насамперед дітей.

При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов'язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім'ї, які відповідно до закону мають право користування ним. Відповідно до ст.

156 Житлового кодексу (далі — ЖК) України особа, що вселилась у житлове приміщення як член сім'ї власника, користується цим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири).

Припинення сімейних відносин із власником будинку (квартири) не позбавляє її права користування займаним приміщенням, тобто у разі припинення шлюбу виселити колишнього чоловіка (дружину) без його (її) бажання практично неможливо.

Наведене положення має суттєве значення.

З одного боку, при розлученні дружина або чоловік можуть бути виселені з квартири, яка належить їх колишньому чоловікові (дружині); з іншого боку, якщо згадане положення не буде відбите в шлюбному договорі або він взагалі не буде укладений, дружина або чоловік залишаться проживати в квартирі, яка їм не належить, що негативно позначиться на власниках квартири.

Отже, особливого значення набуває виняток, передбачений ч. 1 ст. 156 ЖК України: такі правила діють, якщо під час вселення особи як члена сім'ї не було укладено іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Однією з таких угод може бути шлюбний договір.

Чинний Сімейний кодекс України дозволяє подружжю (майбутньому подружжю) врегулювати порядок користування житлом, яке належить чоловікові або дружині на праві особистої власності. Згідно з ч. 1 ст.

98 СК України якщо у зв'язку з укладенням шлюбу один із подружжя вселяється в житлове приміщення, яке належить другому з подружжя, сторони у шлюбному договорі можуть домовитися про порядок користування ним.

Подружжя може домовитися про звільнення житлового приміщення тим з подружжя, хто вселився в нього, в разі розірвання шлюбу з виплатою грошової компенсації або без неї.

При цьому реєстрація (прописка) одного з подружжя у квартирі іншого ніяк не применшує права власності останнього на квартиру. По суті, таке правило замінює собою норми цивільного та житлового законодавства, фіксуючи порядок користування чужим житлом за допомогою шлюбного договору.

Питанням правового регулювання майнових відносин між подружжям за допомогою шлюб — ного договору присвячено багато робіт як вітчи — зняних (І. В. Жилінкова, О. О. Ульяненко, О. А. Явор, Г. О. Лозова, Т. П.

Базова тощо), так і іноземних науковців (Л. Б. Максимович, Н. Є. Сосіпатрова, Я. І. Функ тощо).

Проте окремо проблеми правового регулювання визначення у шлюбному договорі порядку користування житлом не розглядали — ся, що зумовлює актуальність обраної теми.

Так, однією з проблем, які можуть виникнути, є невизначеність правового режиму житла, щодо якого може бути укладений шлюбний договір: чи повинно воно належати одному з подружжя на праві власності, чи сторони можуть визначити режим користування і тими приміщеннями, які належать одному з подружжя на іншому речовому праві, наприклад на підставі договору найму, укладеному ним ще до реєстрації шлюбу, або щодо помешкання державного чи кооперативного житлового фонду? Виходячи зі змісту ст. 98 СК України, можемо стверджувати, що її дія поширюється й на таке титульне володіння житловим приміщенням. І у тому, і в іншому випадку другий із подружжя отримує лише право користування житловим приміщенням, власником чи наймачем якого є перший із подружжя.

Однак при цьому слід мати на увазі, що у шлюбному договорі сторони не можуть, наприклад, врегулювати режим користування житлом, яке належить їхнім родичам. Шлюбний договір є двостороннім правочином, що укладається лише між подружжям (майбутнім подружжям).

Родичі ж чоловіка (нареченого) чи дружини (нареченої) не є стороною такого договору, вони не можуть виступати й на стороні одного з них, а отже, неправомірним буде встановлення обов'язків третіх осіб (родичів) щодо належного їм житла.

Відповідно умова шлюбного договору, яка передбачає право подружжя проживати у житловому приміщенні, що належить на праві власності їхнім родичам, буде нікчемною.

Тому визначення порядку проживання подружжя в житловому приміщенні, яке належить родичам одного з них, повинно здійснюватися за допомогою окремого договору найму житла між родичем — власником житла та подружжям (або одним з них). В останньому випадку другий із подружжя отримуватиме право користування цим житлом за умови виконання вимог статей 816, 817 ЦК України.

У зв'язку з цим певні сумніви викликає й положення ч. 2 ст. 98 СК України, за яким подружжя можуть домовитися про проживання у житловому приміщенні, яке належить одному з них чи є їхньою спільною власністю, їхніх родичів — батьків дружини або чоловіка, їхніх братів, сестер тощо.

У цьому випадку виникає конструкція договору на користь третьої особи, при якому встановлюється житловий сервітут на користь третьої особи — родичів подружжя.

Відповідно виконання такого договору може вимагати як особа, що уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору, причому з моменту вираження третьою особою наміру скористатися своїм правом сторони не можуть розірвати або змінити договір без згоди третьої особи, якщо інше не встановлено договором або законом (частини 2, 3 ст. 636 ЦК України). Введення такого правила до Сімейного кодексу України дещо суперечить правовій природі шлюбного договору, оскільки залучає до вирішення майнових питань подружжя третіх осіб. У такому разі подібний договір слід називати не шлюбним, а сімейним, і відповідно подібні відносини між подружжям та членами їхньої сім'ї слід регулювати за допомогою інших, окрім шлюбного, договорів.

За своєю юридичною природою право проживання одного з подружжя в чужому житловому приміщенні має речово-правовий характер, адже задовольнити потребу подружжя у спільному проживанні іншим способом неможливо, крім надання тому подружжю, що не є власником житла, права користування цим помешканням.

Право другого з подружжя є різновидом права користування чужим майном, адже в юридичному сенсі житло, яке належить іншому з подружжя, є чужим майном, і другий із подружжя є не його власником, а лише членом сім'ї власника.

Той із подружжя, кому належить жилий будинок, квартира, як власник має право використовувати це помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб (ч. 1 ст. 383 ЦК України). Тому визначення подружжям у шлюбному договорі порядку користування житловим приміщенням у зв'язку з укладенням шлюбу в порядку ст.

98 СК України є прикладом встановлення особистого сервітуту на користування чужою річчю (ч. 1 ст. 402, ст. 405 ЦК України). Такий сервітут є особистим, оскільки вказане право користування чужим житлом встановлюється в інтересах певної особи, яка має статус члена сім'ї власника житлового приміщення.

При цьому, як і будь-який інший сервітут, право одного з подружжя користуватися житловим приміщенням, яке належить другому з подружжя, є обмеженим речовим правом, тобто таким, що залежить від права власності і не може виходити за його межі.

Зокрема, другий із подружжя не може використовувати дане житлове приміщення для організації в ньому будь-якої комерційної діяльності, в тому числі реєстрації за його адресою юридичних осіб будь-якого виду діяльності; на вимогу власника житлового приміщення в разі розірвання шлюбу він зобов'язаний звільнити житлове приміщення та знятися з реєстрації, отримавши грошову компенсацію чи без такої (ч. 1 ст. 98 СК України). Водночас вимоги володільця сервітутного права, як і вимоги власника житла, задовольняються першочергово, на відміну від тих, що ґрунтуються на зобов'язальних правах, а права володільця сервітутного права захищаються і від зазіхань самого власника.

У цілому положення ст. 98 СК України встановлюють непряму презумпцію безстроковості права користування чужим житлом одним із подружжя, що не є власником, незалежно від існування сімейних відносин іншим із подружжя — власником цього помешкання.

Дана презумпція може спростовуватись досягненням домовленості про звільнення житлового приміщення тим із подружжя, хто вселився в нього, в разі розірвання шлюбу.

У випадку розірвання шлюбу в того з подружжя, хто не є власником житла, припиняється відповідне сервітутне житлове право.

У шлюбному договорі доцільно регламентувати питання щодо проживання неповнолітніх дітей одного із подружжя після розірвання шлюбу, адже їх вселення не потребує згоди власника житла. Відповідно наступне виселення таких дітей у випадку розлучення буде вкрай проблематичним для того з подружжя, хто є власником житла.

До того ж, з цієї точки зору, норма ст. 98 СК України суперечить основним засадам житлового законодавства, оскільки порушує право громадянина на житло, гарантоване Конституцією України, та знецінює положення частин 7, 8 ст.

7 СК України, де передбачено забезпечення можливості для дитини здійснення її прав, встановлених Конституцією України, а також обов'язок регулювання сімейних відносин з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Тому слушною видається пропозиція А. М. Хмач про доповнення норми ч. 1 ст.

98 СК України обов'язком визначення порядку користування чужим житлом з максимально можливим урахуванням інтересів дитини та непрацездатних членів сім'ї. Сторони не можуть своєю домовленістю позбавити їх права на проживання в житловому будинку, якщо при цьому буде погіршено їхні житлові умови.

Проте не суперечитиме законодавству договір подружжя, відповідно до якого після переїзду із займаного житлового будинку (квартири) житлові умови дітей будуть задоволені на тому ж самому рівні або навіть покращені.

Подружжя також може включити в шлюбний договір умови про зміну порядку користування житлом або про припинення такого права. При цьому найбільш важливим є питання про порядок звільнення будинку (квартири) тим із подружжя, хто мав право користування ним, у випадку розірвання шлюбу.

Як відомо, право користування житловим приміщенням другого з подружжя є вторинним і ґрунтується на реєстрації шлюбу. Відповідно якщо підставою виникнення даного права є реєстрація шлюбу, то підставою припинення вказаного права — реєстрація його розірвання.

Саме тому чинне сімейне законодавство України дозволяє сторонам визначити у шлюбному договорі, що з моменту реєстрації розірвання шлюбу право користування житловим приміщенням у другого з подружжя або їхніх родичів припиняється з усіма відповідними наслідками, і перш за все із зобов'язанням звільнити житло (ст. 98 СК України).

Зазначимо, що сторони можуть встановити строк, протягом якого той із подружжя, право якого припинилося у зв'язку з розірванням шлюбу, зобов'язується звільнити житло другого з подружжя, включаючи зняття з реєстрації (виписку). При невиконанні вказаної умови другий із подружжя може звернутися з відповідною вимогою до суду.

У такому разі це житлове приміщення вже не визнається його місцем проживання, і відповідно повинна бути припинена реєстрація його за даною адресою як за місцем проживання.

Також у договорі може бути зазначено, що той із подружжя, хто має право користування, у випадку розірвання шлюбу звільнить житлове приміщення без одержання будь-якої компенсації, або, навпаки, закріплено, що така особа має право на одержання у власність іншого майна, грошей чи право на одержання іншого майна в користування.

Підсумовуючи вищевикладене, можна констатувати, що визначення у шлюбному договорі порядку користування житлом, яке належить одному з подружжя, є одним із найбільш доцільних способів врегулювання житлових спорів сім'ї

www.advokat-rozluchennya.com.ua

Читайте также:  Отныне зарегистрировать в Украине бизнес стало проще

Описание: Розглянуто проблемні питання визначення у шлюбному договорі порядку користування житловим приміщенням, яке належить одному з подружжя, та визначено шляхи усунення правових колізій, що виникають при цьому.

Проаналізовано особливості визначення у шлюбному договорі відносин подружжя з приводу користування житлом, яке належить одному з них, та наведено науково-теоретичні висновки і практичні рекомендації щодо їх удосконалення.

Ключові слова: подружжя, шлюбний договір, правовий режим майна подружжя, право користування житлом, право особистої власності. Η. А. Д'ЯЧКОВА,

Визначення у шлюбному договорі порядку користування житлом

(СТАТТЯ 98 СК)

1. Якщо у зв'язку з укладенням шлюбу один із подружжя вселяється в житлове приміщення, яке належить другому з подружжя, сторони у шлюбному договорі можуть домовитися про порядок користування ним. Подружжя може домовитися про звільнення житлового приміщення тим з подружжя, хто вселився в нього, в разі розірвання шлюбу, з виплатою грошової компенсації або без неї.

2. Сторони можуть домовитися про проживання у житловому приміщенні, яке належить одному з них чи є їхньою спільною власністю, їхніх родичів.

Комментарий:

У статті 98 СК є два варіанти, які можуть бути застосовані в шлюбному договорі щодо порядку користування житлом.

Розглянемо перший варіант. Житлове приміщення (житловий будинок, квартира), куди поселяється один із подружжя, належить на праві особистої приватної власності одному з подружжя.

При реєстрації шлюбу подружжя, наприклад, дружина поселяється в це житло на праві члена сім'ї — дружини. Відповідно до статті 156 ЖК України члени сім'ї власника житлового будинку, квартири, які проживають разом з ним, користуються помешканням нарівні з власником, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування ним.

«Інша угода» і є шлюбний договір. За цим договором чоловік — власник будинку, квартири визначає право користування дружиною цим житлом як під час шлюбу, так і після його розірвання, згідно з яким вона може проживати в помешканні до розірвання шлюбу.

Після розірвання шлюбу вона за договором повинна залишити помешкання — це перша умова. Друга умова — в договорі може бути зазначено строк, протягом якого вона може проживати після розірвання шлюбу, визначені кімнати, якими вона може користуватися, умови плати за проживання.

Це в тому випадку, коли сторона добровільно погодилася на такі умови щодо житла, яке належить особисто одному з подружжя.

Не слід забувати, що хоча в Житловому кодексі не передбачене таке правило, як сервітут, який передбачений ЦК, проте відповідно до статті З ЖК, яка допускає аналогію права, можливо його застосувати і при визначенні права на житло власника члена сім'ї за житловим законодавством разом із сімейним правом.

Відповідно до частини 1 статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Право на сервітут мають і колишні члени сім'ї, у зв'язку з чим в шлюбному договорі можливо визначити на майбутнє сервітут, а також плату за користування помешканням, за комунальні послуги.

У шлюбному договорі не можуть бути визначені обов'язки нового власника помешкання на випадок, якщо чоловік житловий будинок, квартиру подарує, продасть, оскільки шлюбний договір стосується лише подружжя і жодного відношення до третіх осіб не має.

Оскільки правило статті 98 СК розповсюджується і на житло, яке знаходиться у комунальній власності, то це і буде другим варіантом користування цим житлом подружжя.

Відповідно до статті 64 ЖК члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найма жилого приміщення. Наприклад, дружина, яка вселиться до чоловіка — наймача житла також матиме право рівного користування житлом з чоловіком.

У даному випадку йдеться лише про одну умову в шлюбному договорі після розірвання шлюбу — визначення права користування такою квартирою.

Наприклад, «після розірвання шлюбу дружина буде користуватися кімнатою № 1 розміром 12,5 м2».

Може мати передбачене і виселення за певних умов: негідна поведінка в сім'ї, зловживання алкоголем, порушення подружньої вірності тощо; якщо сторона домовляться про добровільне виселення.

У шлюбному договорі може бути передбачена і грошова компенсація за будь-яке житло (приватне, комунальне) при виселенні, але ця умова може бути включена в договір за домовленості сторін з визначенням розміру компенсації, порядок її виплати, порядок виселення.

Реферат Шлюбний договір

  • ЗМІСТ
  • ВСТУП
  • Юридичною підставою застосування певного режиму майна може бути закон держави або шлюбний договір (контракт).

Вступ Право на укладення шлюбного договору Зміст шлюбного договору Форма шлюбного договору Початок дії шлюбного договору Строк дії шлюбного договору Визначення у шлюбному договорі правового режиму майна Визначення у шлюбному договорі порядку користування житлом Визначення у шлюбному договорі права на утримання Право на відмову від шлюбного договору Розірвання шлюбного договору Визнання шлюбного договору недійсним Зміна умов шлюбного договору Додаток Література

За шлюбним договором подружжю надається можливість урегулювати майнові відносини на свій погляд. У ньому може визначатися статус дошлюбного, шлюбного майна подружжя та його поділ у разі розлучення. В державах “сім’ї загального права” роль шлюбного договору відіграє інститут довірної власності (траст). [4]

Законодавство багатьох держав передбачає порядок укладення шлюбного договору. Зазвичай для нього обов’язковою є присутність обох сторін і нотаріальне посвідченя їхніх підписів (ст.

1410 Цивільного зводу Німеччини). Інколи допускається присутність представників сторін (ст. 1294 Цивільного кодексу Франції).

У державах, де відсутній лежальний режим майна, подружжя обов’язково укладає шлюбний контракт. [2]

ПРАВО НА УКЛАДЕННЯ ШЛЮБНОГО ДОГОВОРУ

1. Шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подруж-жям.

2. На укладення шлюбного договору до реєстрації шлю-бу, якщо його стороною є неповнолітня особа, потрібна пись-мова згода її батьків або піклувальника, засвідчена нота-ріусом.

1. Стаття 92 СК розвиває положення статті 9 СК щодо дого-вірного регулювання сімейних відносин. Ідея договірного регулювання майнових відносин між подружжям визрівала давно, хоча громадська думка загалом не сприймала її. Вод-ночас беззастережне правило статті 22 КпШС — «майно, на-жите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю» — не влаштовувало багатьох.

У 1992 р. Кодекс про шлюб та сім’ю 1969 р. було доповнено статтею 271 «Право подружжя на укладення шлюбного конт-ракту». Однак ця стаття не вирішила проблеми, а лише роз-почала вирішення її, водночас вона була неоднозначно витлу-мачена, що стало додатковою перепоною на шляху її застосу-вання.

Порядок укладення шлюбного контракту, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1993 р. за № 457, остаточно заплутав ситуацію.

Глава «Шлюбний договір» забезпечує набагато повніше і точніше правове регулювання. Відбулася й українізація прав-ничої термінології: «договір», а не «контракт».

2. У статті 271 КпШС право на укладення шлюбного конт-ракту було надано особам, «які беруть шлюб». Отже, мова йшла про тих, хто подав заяву про реєстрацію шлюбу, тобто про наречених. Тому ті, які уже перебували у шлюбі, права укласти шлюбний контракт не мали. Право на укладення шлюбного договору у статті 92 СК надано не лише нареченим, а й тим, хто уже давно перебуває у шлюбі.

3. Якщо шлюб реєструється з неповнолітньою особою (тоб-то у віці від 14 до 18 років), на укладення з нею шлюбного до-говору потрібна згода батьків або піклувальника. Батьки, піклувальник можуть протестувати як проти шлюбного дого-вору взагалі, так і проти його умов. Відмова батьків чи піклу-вальника дати згоду на укладення шлюбного договору може бути оскаржена до суду.

ЗМІСТ ШЛЮБНОГО ДОГОВОРУ

1. Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обо-в’язки.

2. Шлюбним договором можуть бути визначені майнові права та обов'язки подружжя як батьків.

3. Шлюбний договір не може регулювати особисті відно-сини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми.

4. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище.

5. За шлюбним договором не може передаватися у влас-ність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

1. За статтею 271 КпШС особи могли укласти угоду щодо вирішення питань життя сім’ї, у якій передбачити майнові права та обов’язки подружжя.

Попри певну неточність формулювань, можна було ствер-джувати, що у цій угоді мають регулюватися не всі питання життя сім’ї, а лише ті, які стосуються майнової сфери подруж-ніх відносин. Однак у Порядку укладення шлюбного конт-ракту сфера дії шлюбного договору була розширена: у шлюб-ному контракті «можуть також передбачатися не майнові, моральні або особисті зобов’язання».

Викликав подив не ли-ше перелік цих зобов’язань, а й те, що у примірному зразку шлюбного контракту, затвердженому Міністерством юстиції України, невиконання чоловіком обов'язку забезпечити про-тягом 5 років сім'ю окремою квартирою було названо підста-вою для розірвання шлюбу, і те, «що обов'язковою умовою при укладенні шлюбного контракту є вибір прізвища чоло-віка спільним прізвищем подружжя».

2. Шлюбний договір може надавати відповідні майнові права не лише дружині чи чоловікові, а й їхнім дітям та ін-шим родичам. Тобто шлюбний договір може мати елементи договору на користь третьої особи.

3. Відповідно до статті 271 КпШС умови шлюбного контрак-ту не могли погіршувати становище будь-кого з подружжя, порівняно з законодавством України. Цією нормою була пі-дірвана сама ідея запровадження інституту шлюбного догово-ру. Адже закріплення в шлюбному контракті нерівності час-ток у майні, набутому за час шлюбу, було нічим іншим, як са-ме погіршенням становища одного з подружжя.

У частині четвертій статті 93 СК заборонені лише такі умо-ви шлюбного договору, які ставили б одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. Отже, умови цього договору можуть погіршити становище одного з по-дружжя, порівняно з тим, що є у законі, але тільки до певної межі.

4. У шлюбний договір не можуть бути включені умови, які суперечать правам дитини. Шлюбним договором може бути визначене передання дитині у користування житлового при-міщення, іншого майна,

Верховний Суд України висловив правову позицію щодо визначення порядку користування жилим приміщенням — Приватний нотаріус Олексій Володимирович Кравченко

3 березня 2016

П ОСТАНОВА
ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ № 6-1500цс15 від 17.02.2016 р. Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого    Сімоненко В.М.,
суддів:    Гуменюка В.І.,     Охрімчук Л.І.,  
 Яреми А.Г.,      Лященко Н.П.,      Сеніна
Ю.Л.,    
               

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до
ОСОБА_2, ОСОБА_3, Житлово-будівельного кооперативу «Виноградар-2» про визначення порядку
користування жилим приміщенням, усунення перешкод у користуванні квартирою та зустрічним
позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_1, третя особа – Житлово-будівельний кооператив
«Виноградар-2», про визнання права власності за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним
Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і
кримінальних справ від 22 жовтня 2014 року,

в с т а н о в и л а :

У липні 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3
Житлово-будівельного кооперативу «Виноградар-2» (далі – ЖБК «Виноградар-2») про
визначення порядку користування жилим приміщенням, усунення перешкод у користуванні
квартирою, посилаючись на те, що їй на праві власності належить S_1 частина трикімнатної
квартири АДРЕСА_1, у якій також проживають та зареєстровані її сестри – відповідачі у
справі ОСОБА_2, ОСОБА_3, з якими склалася конфліктна ситуація й непорозуміння щодо
користування спірним житлом. У вересні 2013 року ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулися до суду із зустрічним позовом, у якому
просили в порядку спадкування за законом визнати за ОСОБА_2 право власності на S_2
частину квартири АДРЕСА_1, а за ОСОБА_3 – на S_1 частину вказаної квартири, посилаючись
на те, що своєчасно звернулися до нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини
після смерті їх матері ОСОБА_4, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, але не оформили свої частки
через суперечки між ними. Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 16 березня 2014 року в задоволенні
позову ОСОБА_1 відмовлено.  Зустрічний позов задоволено частково. Визнано за ОСОБА_2, ОСОБА_3 право власності
за кожною з них на S_1 частину квартири АДРЕСА_1, у задоволенні решти позову
відмовлено. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 26 червня 2014 року рішення районного суду в
частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 скасовано та ухвалено в цій частині нове
рішення про задоволення позову. Встановлено порядок користування квартирою АДРЕСА_1, яким
виділено у користування ОСОБА_1 жилу кімнату площею 12,4 кв.м, ОСОБА_2, ОСОБА_3 – дві
житлові кімнати площею 14,0 кв.м та 17,4 кв.м. Коридор площею 10,9 кв.м, ванну кімнату
площею 2,9 кв.м, вбиральню площею 1,2 кв.м, кухню площею 8,3 кв.м та лоджію площею 3,1
кв.м залишено у спільному користуванні. У іншій частині рішення суду залишено без
змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
від 22 жовтня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_2, відхилено, рішення Апеляційного суду м.
Києва від 26 червня 2014 року залишено без змін.
У поданій заяві ОСОБА_2, порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого
суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 жовтня 2014 року та рішення
Апеляційного суду м. Києва від 26 червня 2014 року і залишення в силі рішення суду першої
інстанції, з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного
процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом
(судами) касаційної інстанції статті 358 Цивільного кодексу України (далі – ЦК
України). На підтвердження своїх доводів ОСОБА_2 наводить ухвалу Вищого спеціалізованого суду
України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення представника ОСОБА_2 –
ОСОБА_5, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова
палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає
частковому задоволенню. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у
цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви
про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами)
касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення
різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Ухвалюючи рішення та відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції
виходив з того, що частка жилої площі, що припадає на позивачці ОСОБА_1 не відповідає
розміру житлового приміщення кімнати площею 12,4 кв.м, а тому виділення цієї кімнати
позивачці суттєво порушить житлові права відповідачів та погіршить умови їх
проживання. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов ОСОБА_1, суд апеляційної
інстанції керувався тим, що вказаний позивачем варіант найбільш враховує баланс інтересів
кожного зі співвласників і що встановлення порядку користування приміщенням квартири між
співвласниками відповідно до змісту статей 319, 368 ЦК України є складовою здійснення
ними права спільної часткової власності та не змінює розміру часток належних кожному зі
співвласників. Суд касаційної інстанції, переглядаючи справу в касаційному порядку, погодився з
висновками суду  апеляційної інстанції, вказавши на правильне застосування
судом  норм матеріального та процесуального права. Разом з тим в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і
кримінальних справ від 22 квітня 2015 року, на яку як на приклад неоднакового
застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права
посилається у своїй заяві ОСОБА_2, касаційний суд, скасовуючи рішення  апеляційної
інстанції, виходив з того, що суд, порушуючи вимоги статті 358 ЦК України, виділив у
користування позивача кімнату площею 12,4 кв.м й не врахував, що така площа кімнати не
відповідає належній позивачу частці у праві спільної часткової власності, чим порушив
права інших співвласників спірної квартири. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм
матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних
правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції
норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
виходить з такого. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що квартира АДРЕСА_1 має житлову площу
43,8 кв.м та складається з трьох жилих кімнат площею 14,0 кв.м, 12,4 кв.м та 17, 4 кв.м.
ОСОБА_1 за законом має право власності на S_1 квартири (10,95 кв.м), ОСОБА_2– S_2 
(21,9 кв.м), ОСОБА_3 – S_1  (10,95 кв.м). Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється
співвласниками за їхньою згодою. Кожен із співвласників має право на надання йому у
володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його
частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право
вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном,
відповідної матеріальної компенсації. Ця стаття свідчить про те, що первинне значення у врегулюванні відносин між
співвласниками має домовленість. Очевидним є те, що рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас, при
виникненні конфліктної ситуації, яка унеможлює добровільне встановлення порядку
користування спільним майном між свівласниками, такий порядок користування може
встановити суд.

Читайте также:  Врахування думки дитини при вирішенні питань, що стосуються її життя

При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно
враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана
ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням
співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них
належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно.

Визнання за кожним зі співвласників права на конкретну частину майна в натурі спричинить
припинення спільної власності. Поняття ж реальної частки використовується при поділі
спільного майна в натурі в разі припинення його спільного правового режиму, а також може
застосовуватися відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України при встановленні
співвласниками порядку користування спільним майном в натурі згідно з розмірами належних
їм часток.

Таким чином, потрібно розмежовувати порядок поділу спільної власності з метою припинення
такого її режиму і порядок встановлення користування спільним майном.

У даному випадку спірні правовідносини стосуються не поділу квартири, а встановлення
порядку спільного користування нею. Тому критерій необхідності виділення у користування
кожному зі співвласників ізольованого приміщення, особливо, якщо при цьому неможливо
забезпечити відповідність ідеальних часток реальним, не є обов’язковим.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва, з яким погодився суд касаційної інстанції, було
встановлено такий порядок користування спільною квартирою: ОСОБА_1 виділено 12,4 кв.м (що
перевищує точний розмір її ідеальної частки на 1,45 кв.м), а іншим двом сестрам – ОСОБА_1
та ОСОБА_3 виділено в користування дві житлові кімнати площею 14 та 17,4 кв.м (відповідно
до точного розміру своїх ідеальних часток їм належить 32,85 кв.м., а виділили їм 31,4
кв.м, отже, на 1,45 кв.м менше). Оскільки спірні правовідносини не стосуються розподілу майна для припинення права
спільної часткової власності і такий правовий режим зберігається, суд виділяє в
користування сторонам спору в натурі частки, адекватні розміру їх часток у праві
власності на спільне майно. При цьому допускається можливість відійти в незначних обсягах
від відповідності реальних часток ідеальним у зв’язку з неможливістю забезпечити їх точну
відповідність. Таке рішення не змінює розміру часток співвласників у праві власності на
спільне майно, не порушує їх прав як власників. З огляду на зазначене суд касаційної інстанції, погоджуючись з рішенням суду апеляційної
інстанції, обґрунтовано виходив з того, що встановлений порядок користування спільною
квартирою найбільше враховує баланс інтересів кожного зі співвласників.  За таких обставин підстави для задоволення заяви ОСОБА_2 та скасування ухвали Вищого
спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 жовтня
2014 року відсутні. Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України,

  • п о с т а н о в и л а :
  • Правова позиція по справі № 6-1500цс15
  • Джерело: «Судова влада
    України»

У задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого
спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 жовтня
2014 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі,
встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
 
Головуючий                                                                             
В.М. Сімоненко
 
Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється
співвласниками за їхньою згодою. Кожен із співвласників має право на надання йому у
володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його
частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право
вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном,
відповідної матеріальної компенсації. Ця стаття свідчить про те, що первинне значення у врегулюванні відносин між
співвласниками має домовленість. Очевидним є те, що рішення суду не може підмінити собою
їх домовленість. Водночас, при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможлює добровільне
встановлення порядку користування спільним майном між свівласниками, такий порядок
користування може встановити суд. При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати
правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у
праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі
прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному
майні, а частка у праві власності на це майно. Визнання за кожним зі співвласників права
на конкретну частину майна в натурі спричинить припинення спільної власності. Поняття ж
реальної частки використовується при поділі спільного майна в натурі в разі припинення
його спільного правового режиму, а також може застосовуватися відповідно до частини
третьої статті 358 ЦК України при встановленні співвласниками порядку користування
спільним майном в натурі згідно з розмірами належних їм часток. Таким чином, потрібно розмежовувати порядок поділу спільної власності з метою припинення
такого її режиму і порядок встановлення користування спільним майном. Оскільки спірні правовідносини не стосуються розподілу майна для припинення права
спільної часткової власності і такий правовий режим зберігається, суд виділяє в
користування сторонам спору в натурі частки, адекватні розміру їх часток у праві
власності на спільне майно. При цьому допускається можливість відійти в незначних обсягах
від відповідності реальних часток ідеальним у зв’язку з неможливістю забезпечити їх точну
відповідність. Таке рішення не змінює розміру часток співвласників у праві власності на
спільне майно, не порушує їх прав як власників. Суддя Верховного Суду
України                                             
В.М. Сімоненко
Усі публікації розділу

Правовідносини подружжя, що регулюються як законодавчими актами, так і шлюбним договором

Час укладення шлюбного договору і час переходу майнових прав по шлюбному договору може не співпадати.

Якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, то право власності на майно виникає тільки після набрання договором сили, тобто з часу реєстрації шлюбу.

Якщо шлюбний договір укладають особи, які вже знаходяться у шлюбі, то право власності на майно, яке передається в спільну власність подружжя, виникає з часу нотаріального посвідчення такого договору.

З урахуванням того, що шлюбний договір за своєю сутністю має довгостроковий характер, важливого значення набувають нові правила щодо строку дії шлюбного договору. Відповідно до ст.

96 СК, у шлюбному договорі, по-перше, може бути встановлено загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов'язків подружжя та, по-друге, за бажанням сторін у договорі може бути встановлена чинність договору або окремих його умов і після припинення шлюбу.

Подружжя може укласти шлюбний договір лише на певний час, наприклад, на перші п'ять років після реєстрації шлюбу. Після їх спливу подружжя вправі укласти новий договір або погодитися з законним (легальним) режимом свого майна, який встановлено законодавством України .

Розділ ІІ. Сфера застосування шлюбного договору

Необхідно розуміти, що шлюбний договір – це, передусім, договір про вирішення спірних питань життя сім’ї, укладений між особами, які вступають у шлюб, або подружжям. Згідно з ч. 2 ст. 93 СКУ, шлюбний договір регулює лише майнові відносини подружжя. Частина 3 ст. 93 СКУ прямо передбачає, що особисті відносини подружжя між собою та з дітьми не можуть регулюватися шлюбним договором.

2.1 Визначення майнових відносин у шлюбному договорі

Читайте также:  Divorce without registration

У новому СК України окреслено три основних види майнових відносин, які можуть регулюватися шлюбним договором. Сторони у шлюбному договорі можуть визначити: а) правовий режим майна (ст. 97 СК); б) порядок користування житлом (ст. 98 СК); в) право на утримання (ст. 99 СК) [13, с.239 ].

Визначення у шлюбному договорі правового режиму майна подружжя має за мету встановлення правил, які не співпадають з тими, які встановлені законодавчими нормами або взагалі не передбачені законодавством.

Наприклад, сторони можуть домовитися, що майно, набуте ними до шлюбу, буде входити до складу їх спільного, а не роздільного майна; у разі поділу майна частки кожного з подружжя будуть не рівними, а відповідно збільшеними або зменшеними; речі професійних занять одного з подружжя не будуть підлягати поділу і передаватимуться тому з подружжя, який їх використовував, тощо.

Таким чином, подружжя може змінити в шлюбному договорі правовий режим як свого окремого, так і сумісного майна. Так, можна передбачити, що на майно, придбане у шлюбі, не поширюється правовий режим спільної сумісної власності подружжя, і вважати це майно спільною чи особистою приватною власністю (ст. 97 СКУ).

Однак здійснити це положення на практиці навряд чи можливо. Адже як визначити, чиєю власністю є предмети домашнього вжитку, книги тощо? Подружжя, як правило, не розділяє, на чиї кошти здійснюються повсякденні покупки.

Крім того, термін „особиста приватна власність» більше в жодному законодавчому акті не зустрічається. Це потрібно роз'яснювати парам, які вирішили укласти шлюбний договір.

Можна, навпаки, поширити режим спільної сумісної власності подружжя на майно або на окремі його предмети, що належало одній зі сторін до шлюбу, або отримане в дарунок чи придбано за власні кошти під час перебування у шлюбі.

У шлюбному договорі може бути змінене правило ст.

62 СК України, яке передбачає, що якщо майно, яке належить одному з подружжя, за час шлюбу істотно збільшиться у своїй вартості внаслідок спільних трудових або грошових затрат чи затрат другого з подружжя, у разі виникнення спору воно може бути визнане за рішенням суду об’єктом права спільної сумісної власності.

Може бути також закріплено положення про те, що це майно не змінюватиме свого правового режиму, тобто належатиме тому з подружжя, хто був його первісним власником, або подружжю на праві спільної часткової власності у нерівних частках.

Не будуть суперечити закону умови шлюбного договору, якими сторони визначатимуть порядок погашення спільних або особистих боргів подружжя за рахунок їх спільного або роздільного майна. Так, сторони можуть включити до шлюбного договору умови про те, що за боргами одного з подружжя, які виникли до або за час шлюбу, подружжя буде відповідати разом за рахунок спільного майна [14, с. ].

Фактично шлюбний договір може скасовувати, пом'якшувати чи в інший спосіб змінювати положення СКУ щодо майнових відносин подружжя.

За наявності підстав нотаріус може відмовити у включенні до шлюбного договору пунктів, що суперечать законодавству.

Це стосується положень, які ставлять одну зі сторін у надзвичайно невигідне матеріальне становище, обмежують її правоздатність, обмежують права дітей тощо (до речі, так і залишилося невідомим, що таке „надзвичайно невигідне» становище, і чим воно відрізняється від просто „невигідного»?).

Наприклад, не може бути включена до шлюбного договору умова про те, що чоловік може укладати будь-які умови щодо спільної сумісної власності подружжя (включаючи нерухоме майно) самостійно, не отримуючи на це згоди дружини.

Безсумнівно, зазначене положення не тільки суперечить чинному законодавству, а й обмежує правоздатність дружини, оскільки вона не може звернутися до суду з приводу визнання недійсності угоди, укладеної без її згоди. Що ж до інших випадків, то, мабуть, ми ще побачимо гучні судові процеси, пов'язані з різним трактуванням „надзвичайно невигідного» становища.

Цікавою є також ч. 5 ст. 97 СКУ: „Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства». Звичайно, таке поняття, як „моральні засади суспільства», не регламентоване в законодавстві.

Я не вважаю, що цю норму необхідно виключити, – навпаки, вона має існувати, оскільки неможливо зафіксувати на законодавчому рівні всі життєві ситуації, але розуміння «моральних засад суспільства» кожним громадянином є дуже суб'єктивним і відрізняється від такого розуміння іншими громадянами.

Варто лише уявити собі судовий процес, на якому дружина обстоює одні моральні принципи, чоловік – інші, а суддя – треті.

Слід виділити питання визначення у шлюбному договорі порядку користування житлом.

Стаття 59 СК України визначає, що той із подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім’ї, насамперед, дітей.

При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов’язані врахувати інтереси дитини, інших членів сім’ї, які відповідно до закону мають право користування ним

Сторони вправі включити до шлюбного договору умови щодо порядку користування житлом (У даному разі йдеться не про перехід права власності на житлове приміщення від одного з подружжя до другого, а саме про користування житлом. Сторони шлюбного договору можуть домовитися про порядок користування житлом, яке належить на праві власності одному з них.).

В юридичному сенсі квартира (житловий будинок, садиба), яка належить одному з подружжя є чужою річчю для іншого з подружжя незалежно від часу його проживання в житловому приміщенні.

Стосовно такого об'єкта паралельно існують різні права: а) право власності, що належить тому з подружжя, хто є власником житла; б) право користування (сервітут), що належить другому з подружжя або іншим членам сім'ї, які користуються цим житлом (володільцям сервітуту).

В ЦК України міститься спеціальна норма, що закріплює права членів сім'ї власника житла на користування цим житлом (ст. 405 ЦКУ). Сторони можуть домовитися щодо користування або припинення користування житловим приміщенням у разі розірвання шлюбу. Відповідно до ч. 2 ст. 98 СК сторони можуть домовитися про проживання у житловому приміщенні їхніх родичів.

В цьому випадку виникає конструкція договору на користь третьої особи, в якому боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок не стороні договору, а третій особі.

В шлюбний договір можуть включатися і взаємозалежні умови, наприклад, про те, що один з подружжя надасть у спільне користування належний йому житловий будинок, а другий з подружжя — інше майно (квартиру, гараж, дачу тощо). Подружжя може включити в шлюбний договір умови про зміну порядку користування житлом або про припинення такого права.

При цьому найбільш важливим є питання про порядок звільнення будинку (квартири) тим з подружжя, хто мав право користування ним, у випадку розірвання шлюбу.. Так, у договорі може бути зазначено, що той з подружжя, хто має право користування, у випадку розірвання шлюбу звільнить житлове приміщення без одержання будь-якої компенсації.

І навпаки, у договорі може бути закріплене право такої особи на одержання у власність іншого майна або грошей, або право на одержання іншого майна у користування. Особливо ретельно мають бути обговорені в шлюбному договорі умови звільнення «сімейного будинку» дітьми до 18 років та непрацездатними повнолітніми дітьми. Сторони не можуть своєю домовленістю позбавити їх права на проживання в житловому будинку, якщо при цьому будуть погіршені їхні житлові умови. Проте не буде суперечити законодавству договір подружжя, відповідно до якого після переїзду із займаного житлового будинку (квартири) житлові умови дітей будуть збережені на тому ж рівні або навіть покращені.

Зміст шлюбного договору можуть також складати умови щодо права подружжя на утримання (ст. 99 СК). Новий СК України безпосередньо передбачає два види договорів дружини і чоловіка щодо їх взаємного утримання: а) договір про надання утримання (ст.

78 СК України); б) договір про припинення права на утримання замість набуття права власності на нерухоме майно або одержання одноразової грошової виплати (ст. 89 СК України). Разом з тим ніщо не заважає подружжю визначити умови щодо взаємного утримання у шлюбному договорі.

Сенс шлюбного договору полягає у встановленні правил, які відрізняються від тих, що визначені законом. Тому сторони можуть домовитися про надання утримання одному з подружжя незалежно від тих умов, які передбачені законом, наприклад, непрацездатності одного з подружжя або його потреби у матеріальній допомозі (ст. 75 СК).

Можуть сторони передбачити також конкретний порядок, розмір та строки надання утримання, визначити його натуральну або грошову форму тощо.

Наприклад, можна включити до договору положення про те, що подружжя зобов’язується утримувати непрацездатних батьків, когось з них, або дітей, народжених не в спільному шлюбі, надавати цим особам грошову допомогу або/та надати їм можливість проживати разом із подружжям, виділивши окрему кімнату в будинку чи квартирі тощо.

При цьому у разі невиконання одним із подружжя свого обов’язку за договором аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса, тобто не буде необхідності звертатися до суду. Шлюбним договором може бути встановлена й можливість припинення права на утримання одного з подружжя у зв’язку з одержанням ним майнової (грошової) компенсації.

Сфера договірної ініціативи подружжя при укладенні шлюбного договору є значною. Проте тут існують певні застереження.

Умови шлюбного договору щодо взаємного утримання подружжя або умови щодо утримання того з подружжя, хто опікується дитиною, за жодних обставин не можуть погіршувати положення одержувача аліментів порівняно з тим, що закріплене чинним законодавством.

Натомість положення шлюбного договору можуть: а) конкретизувати правила, передбачені в законі; б) закріплювати більш високий, ніж передбачено в законі, стандарт надання матеріальної допомоги.

На практиці шлюбний договір, насамперед, застосовується не для регулювання спільного проживання і користування майном, а на випадок розірвання шлюбних відносин.

Тому, безперечно, у шлюбному договорі можна визначити можливий порядок поділу майна, зокрема, після розірвання шлюбу.

У цьому разі у випадку розлучення можна уникнути тривалих судових процесів поділу майна, маючи більше шансів зберегти добрі відносини після розлучення.

2.2 Умови, які не можуть включатись у шлюбний договір

Незважаючи на широкі можливості шлюбного договору, існує ряд умов, які в договір включатися не можуть.Деякі з цих умов прямо зазначені в законі, інші — можуть визначатися, виходячи з його загального змісту. У СКУ передбачені наступні умови, які не можуть включатися в шлюбний договір [7, с.3]:

1) шлюбним договором не можуть регулюватися особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми (ч. 3 ст. 93 СК);

Таким чином, сторони не можуть включати в договір угоди, що стосуються їх особистих немайнових прав та обов'язків. Можна відзначити, що в зразках шлюбних договорів досить часто можна виявити умови, що стосуються особистих відносин подружжя.

Пропонуються такі формулювання: «у разі нещасного випадку або хвороби зобов'язуємося надавати один одному постійну моральну підтримку», «зобов'язуємося узгоджувати між собою умови виховання і навчання дітей», «члени сім'ї не будуть обмежувати одне одного у виборі способів спілкування, занять спортом, відвідування розважальних закладів». Нерідко сторони хочуть включити в договір умови щодо імені майбутньої дитини, її віросповідання, місця проживання і т. ін. Не викликає сумнівів, що такі умови шлюбного договору суперечать чинному законодавству України.

Встановлення законодавством України заборони на включення в шлюбні договори умов, що стосуються особистих відносин подружжя, можна пояснити двома основними моментами.

По-перше, тим, що особисті права і обов'язки подружжя встановлені безпосередньо законом, у силу чого вони невіддільні від самого суб'єкта — їх носія.

По-друге, шлюбний договір (також як і будь-які інші цивільно-правові угоди) повинен мати можливість бути виконаний примусово, якщо в цьому виникне необхідність. Включення ж в договір положень, що носять неправовий за своєю суттю характер, просто не має сенсу.

У зарубіжному праві склався інший підхід до цього питання. Юристи визнають неможливість примусового виконання багатьох пунктів шлюбних контрактів, що носять особистий характер, однак не надають цій обставині вирішального значення (дод.2).

Вважається, що шлюбний контракт дозволяє подружжю (майбутньому подружжю) точніше сформулювати свої очікування в шлюбі; визначити характер своїх майбутніх взаємин і відносин з іншими особами; коло спілкування, переважні види діяльності і т.д. У зв'язку з цим такого роду положення включаються до шлюбного договору для стимулювання належного поведінки подружжя у шлюбі, а не для їх примусового виконання.

Ссылка на основную публикацию