Яким чином можна визнати недійсною мирову угоду, укладену під час судового розгляду?

Яким чином можна визнати недійсною мирову угоду, укладену під час судового розгляду?

Невід’ємним елементом ринкових відносин є правочин — найпоширеніший юридичний факт, з яким закон пов’язує виникнення, зміну та припинення цивільних правовідносин.

Недійсності правочинів присвячений параграф 2 гл. 16 розд. IV (статті 215—236 ЦК); положення Господарського кодексу України 2003 р.

про недійсність господарського зобов’язання (статті 207, 208); окремі норми про недійсність правочинів також містяться у спеціальному законодавстві (наприклад, у законодавстві про приватизацію, Законі від 12 травня 1991 р.

№ 1023-XII «Про захист прав споживачів», Законі від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV «Про оренду землі» тощо).

У судовій практиці виникають труднощі, щодо розрізнення поняття«правочин»від суміжних понять

Правочин — правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб’єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту.

Презумпція правомірності правочину закріплена у ст. 204 ЦК та може бути спростована насамперед нормою закону, яка містить відповідну заборону.

Так, наприклад, якщо правочин про заставу нерухомого майна укладений письмово, але не посвідчений нотаріусом, то його правомірність спростовується ст. 577 ЦК.

Якщо особа склала заповіт, але не виділила частини спадщини тому, хто має право на обов’язкову частку, правомірність заповіту частково заперечується відповідним приписом ст. 1241 ЦК. У випадках, прямо не передбачених у законодавстві, презумпція правомірності правочину може бути спростована судом.

Доповнюючи положення про те, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, у ст. 16 ЦК міститься досить широкий перелік засобів захисту цивільних прав та інтересів судом, зокрема одним із них є визнання правочину недійсним.

Недійсність правочину виникає через те, що дія схожа на правочин, але за своєю суттю не відповідає його характеристикам. Недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів:

  • дефекти (незаконність) змісту правочину;
  • дефекти (недотримання) форми;
  • дефекти суб’єктного складу;
  • дефекти волі — невідповідність волі та волевиявлення.

Поява терміна «правочин» не виключає вживання терміна — «угода» у значенні домовленості між щонайменше двома сторонами. Перший із них є більш широким і включає в себе терміни «договір» (згідно зі ст. 11 ЦК), «угода», «домовленість».

Щоб запобігти неоднаковому застосуванню норм про правочини у практиці судів, слід зазначити, що договір та угода є тотожними поняттями, тому дво- і багатосторонні правочини є водночас як договорами, так і угодами, а термін «домовленість» слід розуміти як договір чи угоду, якщо така домовленість досягнута з дотриманням вимог, встановлених для укладення договору.

У судовій практиці виникають проблеми із розумінням та визначенням односторонніх правочинів.

Вважаємо, що до них можна віднести: видачу та скасування довіреності; прийняття чи збереження зробленої речі; повідомлення одним співвласником інших співвласників про продаж своєї частки у спільній власності; пропозицію про продаж майна; публічну обіцянку винагороди за віднайдення загубленої речі; складення, зміну та скасування заповіту; прийняття спадщини і відмову від неї тощо.

Користуйтеся консльтацією: Особливості відображення в бухобліку витрат, не підтверджених первинними документами контрагентів

Необхідно проаналізувати використання терміна «недійсність» у цивільному законодавстві, оскільки у суддів та учасників процесу виникають певні труднощі в його розумінні.

Зокрема, у ЦК цей термін застосовується до: визнання прав інтелектуальної власності недійсними (статті 469, 479, 499); недійсності заборони відступлення права грошової вимоги (ст. 1080); визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину (ст.

1301); недійсності права вимоги (статті 197, 519); недійсності зобов’язання (статті 198, 548, 565); недійсності акта (ст. 882); недійсності чека (ст. 1102) тощо.

Це становище невиправдано розширює поняття «недійсність», підстави його застосування та правові наслідки.

Зокрема, некоректним є застосування цього терміна до нормативно-правових актів — у цьому випадку може йтися про їх нечинність або неправомірність (незаконність, протиправність), а також до документів, якими оформлюється, підтверджується право, оскільки право не може бути недійсним — воно або є, або ні.

Відповідно, за правилами недійсності правочинів не можна визнавати документи, які за своїм змістом не є правочинами.

Вбачається, що до таких документів слід відносити, наприклад, рішення органів державної влади; свідоцтва (про право власності на житло, про право на спадщину, про придбання майна з публічних торгів, державний акт на земельну ділянку, ордер тощо); рішення, записи про реєстрацію (реєстрація домоволодіння, актів громадянського стану); протоколи загальних зборів господарських товариств, рішення загальних зборів громадських об’єднань, розпорядження про реєстрацію за місцем проживання фізичної особи та багато інших документів (акт приймання-передачі, товарний чек).

Також при розгляді спорів про недійсність правочинів суди розмежовують недійсні та неукладені правочини, тобто такі, в яких відсутні встановлені законодавством необхідні умови для їхнього укладення (наприклад, відсутня згода щодо всіх істотних умов, передбачених законодавством; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для укладення правочину потрібно його передати; не затверджено правочин вищим органом господарського товариства, якщо це передбачено в законі чи статуті товариства; не здійснено державну реєстрацію правочину в разі, коли законом ця обставина визначена як момент його вчинення).

Встановивши, що правочин є неукладеним, суд на цій підставі залишає позов про визнання правочину недійсним без задоволення. Наслідки недійсності правочину до неукладеного правочину не застосовуються, оскільки вимога про визнання правочину неукладеним не відповідає способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених ст. 16 ЦК, відповідно, підстав для його задоволення немає.

Однак є випадки, коли відсутність хоча б однієї з істотних умов правочину спеціальним законом визначено як підставу його недійсності, зокрема ч. 2 ст. 15 Закону «Про оренду землі». У таких випадках необхідно обґрунтовувати вимогу про недійсність правочину відповідно до спеціального закону, який застосовується до цих правовідносин.

Користуйтеся консультацією: Як орендодавцю підготуватися до укладення договору оренди житла

Правові наслідки вчинення удаваного правочину

Удаваним є правочин, що вчинюється з метою приховання іншого правочину, який сторони насправді вчинили.

Тому при укладенні удаваного правочину до відносин його учасників застосовуються правила щодо правочину, який сторони мали на увазі (який сторони приховали).

Суб’єкт, який вимагає визнання правочину недійсним як укладеного з метою приховати інший правочин, повинен довести, що правочин укладений з такою метою.

Воля сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином (наприклад, договір купівлі-продажу квартири, що насправді є договором застави в забезпечення повернення позики або укладений з метою уникнути звернення стягнення на заставлене майно в судовому порядку). При цьому позивач повинен вказати, який інший правочин приховується з допомогою укладеного правочину.

Спільною ознакою фіктивного та удаваного правочинів є те, що розбіжність між волею та її зовнішнім виявом стає наслідком навмисних дій його учасників, які мають за мету одержання певної користі усіма або принаймні одним із них.

Різниця полягає в тому, що за удаваного правочину настають інші права та обов’язки, ніж ті, що передбачені правочином.

За удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини.

Найчастіше за удаваним договором дарування приховувався договір купівлі-продажу. Робилося це здебільшого для перешкоджання у здійсненні іншим співвласником права переважної купівлі, а також для приховання справжніх доходів, отриманих від забороненої діяльності.

Закон не передбачає недійсність удаваного правочину, а лише пропонує застосовувати до відносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі.

У судовій практиці велику кількість становлять договори дарування, з допомогою яких приховувалися договори довічного утримання.

У судовій практиці також виникало питання, яким чином вирішувати справи, якщо правочин, вчинений насправді, також не відповідає закону. Є підстави вважати, що такий правочин може визнаватися недійсним на підставі ч. 1 ст. 215 ЦК як такий, що суперечить вимогам закону.

Вважаємо, що до удаваних правочинів правові наслідки недійсності, передбачені ст. 216 ЦК, можуть застосовуватися тільки тоді, коли правочин, який сторони дійсно мали на увазі, є нікчемним або суд визнає його недійсним.

Труднощі, що виникають у судах при розгляді справ про визнання правочинів недійсними

Яким чином можна визнати недійсною мирову угоду, укладену під час судового розгляду?

Проведений аналіз засвідчив, що при розгляді зазначеної вище категорії справ суди в цілому правильно вирішують справи. Однак мали місце скасування рішень та ухвалення нових апеляційними судами через неповноту з’ясування обставин та недоведеність обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи.

Причиною скасування значної кількості судових рішень з поверненням справ цієї категорії на новий судовий розгляд було в основному недотримання судами норм цивільного процесуального закону, зокрема:

1. Неправильне застосування судами першої інстанції норм процесуального права, наприклад, справу розглянуто за відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, належним чином не повідомлених про час і місце судового засідання. У більшості випадків це трапляється через невизначення судом кола учасників процесу.

2. Порушення процесуального права, коли суд розглянув не всі вимоги і цей недолік не був і не міг бути усунений ухваленням додаткового рішення судом першої інстанції.

3. Порушення права виключної підсудності.

Викликає зауваження і процесуальне оформлення судових рішень, які за формою і змістом не відповідають вимогам статей 215, 315 ЦПК, зокрема, в мотивувальній частині не зазначено мотивів, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувались вимоги чи заперечення, відсутні як аналіз доказів, так і посилання на матеріальну норму права, за якою вирішувався спір.

Користуйтеся консультацією: Нікчемні правочини та використання їх наслідків податковими органами

Порушення матеріального права суди допускали переважно у справах про вчинення правочинів без згоди органів опіки та піклування (наприклад, про порушення прав дитини на майно); про вчинення правочину щодо відчуження спільної власності без згоди співвласника та інші порушення прав співвласників; про порушення правил вчинення односторонніх правочинів тощо. Суди не завжди всебічно і повно з’ясовують суть правочину, дійсне волевиявлення його учасників, у чому полягає неправомірність їх дій, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Крім того, нерідко неправильно визначають наслідки недодержання форми правочину, не розрізняють підстави і наслідки визнання правочинів недійсними, допускають помилки при визначенні обставин, які мають істотне значення, недійсність правочинів пов’язують з мотивами його вчинення тощо.

Непоодинокі випадки, коли суди приймали до провадження позовні заяви громадян про визнання правочинів недійсними і розглядали їх по суті без з’ясування того, хто є належним відповідачем у вирішенні такого спору, і без залучення останнього до участі у справі. Крім того, іноді позивачі невірно або взагалі не вказували відповідачів і третіх осіб.

Читайте статтю: Верховний Суд: визнання недійсним правочину вчиненим на невигідних умовах.

Залежно від виду недійсності правочинів суди встановлювали коло осіб, які мають право на їх оспорювання. Дійсність оспорюваного правочину заперечували сторони правочину та інші юридично заінтересовані особи, визначені у законі (спадкоємці, опікуни, піклувальники, батьки тощо).

Якщо під час судового розгляду встановлено відсутність у позивача права на задоволення позову про визнання оспорюваного правочину недійсним, суд має відмовити в задоволенні позову. Відповідно до п. 3 ст.

215 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути пред’явлена тільки особами, визначеними у ЦК й інших законодавчих актах, що встановлюють оспорюваність правочинів — а саме, однією зі сторін, або заінтересованою стороною, тобто права яких вже були порушені на момент звернення до суду.

Читайте также:  Про усунення перешкод щодо участі у вихованні та вільного спілкування з дитиною батьком, який проживає окремо від неї.

Вимоги про застосування наслідків нікчемного правочину заявляли будь-які особи, котрі мали матеріальну зацікавленість, майнові права та обов’язки яких порушені вчиненим правочином.

Зокрема, такими особами можуть бути як фізичні особи, що мають безпосередній інтерес у результаті розгляду справи, на права й обов’язки яких безпосередньо впливає нікчемний правочин, так і представники, що виступають відповідно до наданих законодавством повноважень на захист державних і суспільних інтересів.

Зацікавленість державних органів полягає в захисті державних чи суспільних інтересів або порушеного нікчемним правочином права.

Неоднаковою є практика вирішення судами питання щодо процесуального становища нотаріуса у справах про визнання недійсними нотаріально посвідчених правочинів.

Нотаріуси, що посвідчували правочини, недійсність яких досліджується у суді, можуть за необхідності залучатись як свідки, як треті особи вони можуть виступати у випадках, коли правовою підставою недійсного правочину позивач зазначає неправомірні дії нотаріуса.

При визначенні кола осіб, які беруть участь у справі про визнання правочинів недійсними, суди іноді не враховують, що предметом правочину є майно, яке належить кільком особам на праві спільної власності, найчастіше сумісної. У разі відчуження такого майна одним із співвласників на порушення вимог ч. 1 ст. 385 ЦК, ч. 1 ст.

65 Сімейного кодексу України та у разі оспорення правочинів, за якими це майно придбано у сумісну власність, суди не залучають до участі у справі інших співвласників, вирішуючи, таким чином, питання про права і обов’язки осіб, які не брали участь у справі.

Унаслідок такого процесуального порушення рішення в апеляційній інстанції скасовуються і справи передаються на новий розгляд на підставі п. 4 ч. 1 ст. 311 ЦПК.

При підготовці справи до судового розгляду за позовами про визнання правочину недійсним суди зобов’язані розглянути питання про залучення до процесу, насамперед, сторін правочину.

До участі у справі не можуть бути залучені ті сторони правочину, які не мають цивільної дієздатності (ст. 29 ЦПК).

При вирішенні справ необхідно вірно визначати склад осіб, які повинні брати участь, і у разі необхідності залучати осіб, що не були зазначені в позовних заявах, як відповідачів та третіх осіб на стороні відповідача.

Читайте статтю: Вчинення правочину з перевищенням повноважень: аспект недійсності

Необхідно враховувати також, що поворот виконання судового рішення відповідно до ст. 380 ЦПК за умови, що було відмовлено у визнанні недійсним правочину, стосується лише особи, яка брала участь у справі та набула права тільки на підставі судового рішення.

Результати проведеного узагальнення свідчать, що при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди в цілому вирішують їх правильно. Проте деякі суди не в повному обсязі з’ясовують обставини справи, допускають неправильне або неоднакове застосування вимог чинного законодавства.

Автор консультації: Огородник Олег Миколайович

Проблеми виконання мирової угоди — господарський процес

Яким чином можна визнати недійсною мирову угоду, укладену під час судового розгляду?

На перший погляд словосполучення «мирова угода» викликає позитивні емоції. А справді, що може бути в ньому такого негативного? Мирова угода – це процесуальний інструмент, який сприяє вирішенню спору без затягування судового розгляду, без надмірних грошових витрат, нервів, здоров'я і т.і.

Так, насправді, сторони «вдарили по руках» – уклали мирову угоду і розійшлись задоволені. Позивач, наприклад, отримує гроші без виконавчої тяганини, а відповідач – не сплачує додаткові судові витрати – оплату правової допомоги, судових експертиз, які можуть призначатися в процесі судового розгляду, і знову ж таки економить свій час.

Але не завжди все складається добре. Ми вже писали про проблеми, що існують з примусовим виконанням мирової угоди в цивільному процесі. У господарському — вони теж є.

Мирова угода — виконати неможливо

Якщо мирова угода виконується, то це добре, а якщо ні? Якщо відповідач, як сторона мирової угоди, затягує виконання останньої, або зовсім її не виконує? У кожного в цю мить лунає думка: «Тоді піду до виконавчої служби». І справді, це повинен бути перший логічний крок у такій ситуації.

Але виконавча служба відмовляє у відкритті виконавчого провадження, мотивуючи, наприклад, це тим, що ухвала суду, якою мирова угода затверджена, немає сили виконавчого документу, тобто не відповідає вимогам, які закон встановив для виконавчого документу (ст.

4 Закону України «Про виконавче провадження»), в документі (ухвалі) відсутня вказівка на строк пред'явлення цього документу до виконання, або ж державний виконавець посилається на те, що така ухвала суду не містить вказівки про спосіб примусового виконання мирової угоди, тобто відсутня безпосередня вказівка державному виконавцю про вчинення певних виконавчих дій.

А ще є випадки, коли особа звертається с заявою до суду з вимогою про виконання ухвали про затвердження (визнання) мирової угоди, а суд відмовляє, посилаючись на те, що справу закрито (провадження у справі припинено). І це логічно, так як ухвалою суд затверджує мирову угоду та одночасно закриває справу (припиняє провадження у справі).

Такі ситуації не поодинокі. Та чи є вихід з таких ситуацій?

Необхідно, щоб ухвала, яка затверджує мирову угоду мала ознаки виконавчого документу: назва і дата видачі документа, найменування органу, прізвища та ініціали особи, яка його видала; дата прийняття та номер рішення, згідно з яким його видано; повне найменування або ім'я стягувача та боржника і інші їхні дані; резолютивна частина рішення; дата вступу рішення в силу, термін пред'явлення виконавчого документа до виконання. Це доцільно буде викласти у клопотанні, адресованому суду. Якщо суд задовольнить клопотання та оформить ухвалу про затвердження (визнання) мирової угоди як виконавчий документ, то боржник вже не зможе уникнути виконання мирової угоди.

Судова практика

Як зазначив Верховний суд України, якщо ухвала господарського суду про затвердження мирової угоди відповідає вимогам Закону України «Про виконавче провадження», то вона є виконавчим документом і підлягає виконанню державною виконавчою службою.

Але на практиці судді не завжди оформлюють ухвалу про затвердження мирової угоди у відповідності до вимог, що висуваються Законом України «Про виконавче провадження» до виконавчого документа.

І тоді кредитори чого тільки не видумують, щоб зобов'язати боржника виконати мирову угоду.

Подають позови про стягнення штрафу й пені за їх не виконання, вимагають від суду розірвання таких угод, визнання їх недійсними та поновлення провадження у справі і т.і.

Але такі дії не повністю узгоджуються з приписами закону. Так, мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору і може стосуватися лише прав і обов'язків сторін і предмета позову.

Мирова угода за своєю правовою природою є одночасно як процесуальним інструментом, так і правочином (угодою) між сторонами, що вчиняється за загальними принципами цивільного (господарського) законодавства.

Чи є вихід з глухого куту?

Таким чином, існує можливість звернутися до суду із заявою про зобов'язання виконати умови мирової угоди, у випадку задоволення якого господарський суд видає наказ. Необхідно зазначити, що у позовній заяві про зобов'язання виконати мирову угоду необхідно зазначити (уточнити) яким саме чином вимагається таку угоду виконати (сплатити борг, залишити приміщення і т.і.).

З вищенаведеного робимо висновок, що укладення мирової угоди – це не завжди компроміс. Для недобросовісного контрагента це може бути способом затягування часу виконання своїх обов'язків, що, наприклад, дозволить йому й далі незаконно користуватися вашими грошами та іншим майном.

Тому, якщо ви збираєтесь вирішити спір шляхом укладення мирової угоди, то не буде зайвим проконсультуватись у досвідчених адвокатів з господарських справ Адвокатського об'єднання «АЛЬВА ПРАЙВЕСІ», які зможуть надати вам правову допомогу з цього питання, що у свою чергу заощадить ваші час та гроші !

Яким чином можна визнати недійсною мирову угоду, укладену під час судового розгляду?

Так, окремо серед усіх цивільно-правових угод знаходиться мирова угода (далі — МУ, угода). Незважаючи на те, що вона спрямована на виникнення цивільних прав та обов'язків сторін, процедурні моменти її укладення та припинення дозволяють виділити МУ в окрему категорію: особливої ваги їй надає судове схвалення. І якщо з процедурою її укладення, здається, все зрозуміло, то про процедуру визнання її недійсною законодавці не подбали. Доводиться аналізувати це питання самостійно.

Суд ухвалив, суду і скасовувати

На дослідження такого аспекту наштовхнуло питання відвідувача форуму ЛІГАБізнесІнформ про те, яким чином можна визнати мирову угоду недійсною, якщо контрагент відмовляється виконувати свою частку зобов'язань, а спонукати її до цього практично нереально (контрагент — міськрада).

Думки експертів з приводу визнання недійсності МУ розділилися. Та це й не дивно, адже законодавство чітко не регулює ці питання, а на практиці кожен вирішує по-своєму.

Однак, дослідивши природу мирової угоди, можна прийти до досить однозначного висновку: МУ затверджує суд своєю ухвалою; ухвала суду підлягає оскарженню; захистити право, закріплене ухвалою, можна шляхом оскарження ухвали.

Отже, докладніше: МУ істотно відрізняється від інших угод тим, що її в будь-якому випадку затверджує суд. Це означає, що суд своєю ухвалою підтверджує законність такої угоди, укладеної на будь-якій стадії цивільного процесу, в тому числі і на стадії виконання рішення (оскільки ст.

372 Цивільного процесуального кодексу говорить, що суд виносить ухвалу про затвердження МУ на цьому етапі відповідно до положень ГПК про МУ). Виходячи з цього, визнати саму угоду недійсною не можна, не заперечивши проти висновку суду про її законність.

Інакше, могла б виникнути ситуація, при якій угода була б гіпотетично визнана недійсною, а рішення суду, яким її затверджено, продовжувало б діяти. Тобто одночасно два акти однакової юридичної сили передбачали б протилежні положення. Те, що такі визначення підлягають оскарженню, йдеться у ст. 293 ЦПК.

Та й ВГСУ у квітні нарешті поставив крапку в питанні визнання МУ недійсною, зазначивши, що «мирову угоду не можна розглядати як договір у цивільно-правовому розумінні і визнавати недійсною у позовну провадженні». Тут хотілося б відзначити, що непорозуміння можуть виникнути через положення ст.

175 ЦПК, нібито передбачають наявність двох різних визначень: про припинення провадження у зв'язку з укладенням МУ і про визнання МУ (за клопотанням сторін). Отже, могло б виникнути питання про імперативне затвердження МУ судом і про те, яку з ухвал варто було б оскаржити.

Однак ВГСУ, виходячи з практики розгляду таких справ, уточнив, що «затвердження господарським судом мирової угоди сторін з одночасним припиненням провадження у справі є одноактною (нерозривною) процесуальною дією і не може розцінюватіся як два самостійних акти — окремо щодо затвердження мирової угоди і щодо припинення провадження у справі «.

Тільки оскарживши ухвалу суду, можна визнати мирову угоду недійсною

 Отже, щоб визнати недійсною мирову угоду, треба оскаржити ухвалу суду про її затвердження і припинення провадження справи, а не подавати новий позов про визнання недійсною самої угоди.

Бажаним наслідком для скаржника, таким чином, буде відновлення провадження у справі (розділ IX ЦПК). Отже, які ж аргументи варто наводити в скарзі на ухвалу про затвердження МУ? Слідуючи логіці ст.

175 ЦПК, такими можуть бути:

— відсутність поступок з обох сторін (інакше дії сторін могли б розглядатися як відмова від позову позивачем або визнання позовних вимог відповідачем);

— Недотримання вимог цивільного законодавства при визначенні взаємних прав і обов'язків, а також затрагіваніе інтересів третіх осіб (п. 5 ст. 175);

— угода не стосується предмета позову;

Читайте также:  Восстановление свидетельства о браке

— угода не відповідає загальним вимогам до угод (ст. 203 ЦК);

— дії законного представника не відповідають інтересам особи, яку він представляє. Хотілося б відзначити, що ускладнює реалізацію цього задуму проблемне поновлення термінів на оскарження ухвали, що затверджує мирову угоду і припиняє справу. Якщо підстави для відновлення є, можна звертатися в суд.

 Повернути втрачене

Для продовження провадження у справі (якщо ухвалу таки буде скасовано) учасникам необхідно повернути собі статус-кво, тобто повернутися до стану, що існував на момент укладення мирової угоди.

Таким чином, якщо одна сторона встигла виконати свої зобов'язання, несумлінного контрагента суд може зобов'язати, згідно зі ст.

216 ЦК, «повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування «.

Адже по суті угода все-таки є цивільно-правовою, хоча по процедурі затвердження і заперечення — ні. Відповідно до ст. 216, «недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з її недійсністю». Отже, все придбане по ньому буде вважатися безпідставно набутим і підлягає поверненню.

Альтернативні заходи

Питання примусового виконання мирової угоди вирішуються або через виконавчу службу, або зверненням з позовом про спонукання до виконання.

І все ж, якщо контрагент уникає виконання умов МУ, а підстав звертатися до суду з проханням про скасування визначення немає (особливо, якщо процесуальні терміни на оскарження давно пропущені, а відновити їх не можна), можна ініціювати відкриття виконавчого провадження.

Як писала ЛІГА: ЗАКОН в матеріалі «Очень рекомендую!», Виходячи з розуміння того, що ухвала може служити в якості виконавчого документа, і слід будувати відповідну лінію поведінки, якщо контрагент відмовляється виконувати умови угоди.

Оскільки наказ суду про примусове виконання угоди не може бути виданий (адже провадження по справі припинено), ВГСУ вказав на два варіанти розвитку подій. Перший застосовується у випадку, якщо ухвала відповідає вимогам до виконавчих документів (ст. 19 Закону про виконавче провадження).

В такому випадку вона безпосередньо підлягає виконанню виконавчою службою. Другий варіант передбачає подання позову про спонукання до виконання мирової угоди. Він застосовується у випадку, якщо визначення в силу своєї невідповідності вимогам Закону не має статусу виконавчого документа.

Якщо порівнювати вимоги, пропоновані до виконавчого документу і визначення (ст.

215 ЦПК), то стає зрозумілим, що для визнання останнього виконавчим документом, слід більше уваги приділити таким складовим, як «відомості, якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий документ, які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню, такі як дата і місце народження боржника та її місце роботи (для фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника тощо «, а також строк пред'явлення виконавчого документа до виконання. Ще один нюанс. Якщо добросовісній стороні МУ по закінченні строку на оскарження ухвали стали відомі обставини, які з самого початку перешкоджають контрагенту виконати умови угоди, то можна подати заяву про розгляд справи за нововиявленним обставинам.

 ВИСНОВОК

Визнати недійсною мирову угоду, укладену сторонами в процесі розгляду справи судом, не можна інакше, ніж оскарживши ухвалу, яка затверджує таку угоду. Адже суд, ухваливши МУ, визнав її таким чином законною (щось на кшталт «знаку якості»).

Отже, оскаржувати залишається тільки таке рішення суду. Якщо процесуальні строки та підстави дозволяють, звичайно.

Якщо ж ні, варто спробувати або звернутися безпосередньо до виконавчої служби, або звернутися до суду з новим позовом про спонукання до виконання мирової угоди.

Ольга Михайлинин, www.ligazakon.ua

Мирова угода в господарському процесі: зразок в 2021 році

Отже, мирова угода є результатом поступок, на які готові піти сторони в цивільному, господарському або адміністративному спорі. У кримінальному процесі є поняття угоди між обвинуваченим і потерпілим, але це — питання окреме.

Головна умова — мирова угода повинна безпосередньо стосуватися предмета спору.

Наприклад, у справі про відшкодування шкоди сторони можуть домовитися про виплату матеріальної компенсації винною стороною, в той час як від своїх домагань з відшкодування моральної шкоди позивач відмовляється.

Інший приклад — у справі про поділ спільно нажитого майна подружжя вони можуть домовитися про продаж такого майна з подальшою виплатою кожному половини доходу від такого продажу.

Друга необхідна умова — зміст Угоди не повинен суперечити закону, порушувати права, свободи та інтереси інших осіб. Також мирова угода, яка укладається законним представником (наприклад, батьком в інтересах неповнолітньої дитини) не може суперечити інтересам особи, яку він представляє.

У цивільному процесі сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії процесу (ч.2 ст.207 ЦПК). Таке ж право є й у сторін в адміністративному судочинстві (ст.190 КАС).

У господарському процесі сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну письмову заяву, на будь-якій стадії судового процесу (ч.2 ст.192 ГПК).

Чітко встановлених вимог до форми мирової угоди законодавство України не містить. Як правило, мирова угода укладається в простій письмовій формі у вигляді окремого документа, який скріплюється підписами і печатками сторін (при наявності). Також мирова угода може бути укладена шляхом подачі кожної зі сторін письмової заяви.

В адміністративному процесі заяву про примирення сторін може бути викладено у формі єдиного документа, підписаного сторонами, або в формі окремих документів: заяви однієї сторони про умови примирення і письмової згоди іншої сторони з умовами примирення.

Мирова угода затверджується судом, який розглядав справу по суті. Якщо мирова угода відповідає вимогам закону, суд виносить ухвалу про визнання мирової угоди і закриває провадження у справі.

  • Суд виносить ухвалу про відмову в затвердженні мирової угоди і продовжує судовий розгляд, якщо:
  • 1) умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права або охоронювані законом інтереси інших осіб, є нездійсненними; або
  • 2) одну зі сторін мирової угоди представляє її законний представник, дії якого суперечать інтересам особи, яку він представляє.

Добре, якщо обидві сторони мирової угоди сумлінно ставляться до виконання їїо умов. Якщо ж ні, закономірно виникає питання примусового її виконання. І ось тут можуть виникнути проблеми.

Справа в тому, що сама по собі мирова угода не є документом, який підлягає примусовому виконанню відповідно до Закону України «Про виконавче провадження».

Виконавчим документом є ухвала, якою мирову угоду затверджено.

Ухвала про затвердження мирової угоди має відповідати вимогам, встановленим законом для виконавчого документа і містити всі обов'язкові для виконавчого документа реквізити.

Якщо ж рішення суду про затвердження мирової угоди не відповідає всім вимогам, що пред'являються законом до виконавчих документів: в ньому відсутній строк пред'явлення до виконання, спосіб виконання і т.

д, стороні, чиї інтереси порушені знову доводиться звертатися до суду, але вже з вимогою зобов'язати другу сторону виконувати мирову угоду.

До слова сказати, якщо мова йде про грошове зобов'язання можна зобов'язати порушника виплатити також відсотки і інфляційні втрати на підставі ст.625 ГК.

На практиці може виникнути ситуація, коли сторони бажають змінити умови укладеної мирової угоди або навіть розірвати її в зв'язку з обставинами, що змінилися. Однак з цим можуть виникнути проблеми, адже законодавством такий порядок не передбачений. Звертатися до суду також не має сенсу, оскільки провадження вже було закрито.

Тут уваги заслуговує позиція ВСУ, висловлена ​​в листі Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05.12.2011 року:

  1. «Так, ВС вважає неправильними висновки судів про те, що мирова угода, затверджена судом, не може вважатися зобов'язанням у цивільно-правовому сенсі, оскільки її укладення, затвердження і виконання регламентовано положеннями процесуального законодавства та Закону «Про виконавче провадження».
  2. Таким чином, Суд підкреслює, що мирова угода є цивільно-правовим зобов'язанням, а якщо воно має грошовий характер, то до нього можна застосовувати норми статті 625 ЦК, що передбачають відповідальність за невиконання грошового зобов'язання.
  3. ВС також звертає увагу на те, що статтею 625 ЦК права кредитора на звернення до суду за захистом свого права, коли грошове зобов'язання не виконується і після рішення суду питання про стягнення основного боргу, не обмежуються».

Оскільки мирова угода є цивільно-правовим зобов'язанням, до неї можуть бути застосовані й інші норми, що регулюють зобов'язання. Зокрема, про припинення зобов'язань і правові наслідки їх порушення.

м. Київ                                                                      «___» _____________ 20__ р.

Ми, ________(далі — «Стягувач») та _________(надалі іменується «Боржник»), що є сторонами у справі №_______________, яка знаходиться у провадженні судді ________ _______ суду за позовом___________________про_________________, домовились про укладення мирової угоди на таких умовах:

1…..

2…..

3…..

Боржник       ______________ (підпис)

Стягувач      ____________ (підпис)

Заява про укладення мирової угоди

До ______________ районного  суду м.____

                                                Особа1 (П.І.Б) _________________________ 

           який проживає за адресою: _______________                                                     ______________________________________                                                                   поштовий індекс, засоби зв`язку __________

       Особа2 (П.І.Б)______________________                                                   який проживає за адресою: ___________                                                                                                                  поштовий індекс, засоби зв`яз___________  

  • Заява про укладення мирової угоди  
  • Ми, Особа1 та Особа2, з метою врегулювання спору у справі №_______ за позовом Особа1 до Особа2 про ______________________ уклали мирову угоду про наступне:
  • ………
  • просимо:  
  1. Визнати укладену між нами мирову угоду і закрити провадження у справі. Наслідки закриття провадження у справі нам роз’яснені і зрозумілі.
  2. Судові витрати по справі розподілити між нами порівну.    

    „____”____________20__р. 

 ___________Особа1 ____________Особа 2

Мирова угод у цивiльному правi

  • Суд має право після 
    визнання мирової угоди за клопотанням 
    осіб, які беруть участь у справі, або за своєю ініціативою вжити заходів до забезпечення її виконання за правилами, які передбачені для забезпечення
  • позову.
  • Загальні правила щодо укладення мирової угоди повинні 
    діяти й під час розгляду судом 
    цивільного позову в кримінальному судочинстві.
  • Можна встановити узагальнені 
    підстави для скасування ухвали про 
    визнання мирової угоди та закриття провадження у справі:
  • — застосовано закон, який не поширюється на правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню, зокрема, недотримання правил щодо дійсності правочинів згідно з цивільним законодавством України;
  • — порушення імперативних приписів тієї галузі права, на підставі норм якої склались правовідносини, що є предметом судового розгляду;
  • — питання розглянуто у незаконному складі суду;
  • — ухвала постановлена чи підписана не тим суддею, який розглядав справу;
  • — суд визнав мирову угоду про права та обов’язки осіб, які не брали участь у справі;
  • — представник сторони не мав повноважень на вчинення відповідної процесуальної дії;
Читайте также:  Підтримка - зразок позовної заяви про стягнення аліментів на дитину поза шлюбом

— мирова угода не стосується предмету позову [17, с.37].

При укладенні сторонами мирової 
угоди під час перегляду судового рішення в апеляційному чи касаційному 
порядку суд з метою додаткової перевірки обставин, що мають значення для визнання мирової угоди, може витребувати матеріали, а також оголосити перерву для надання сторонам часу для примирення.

Мирова угода вважається укладеною за умови досягнення згоди 
між сторонами та постановлення 
судом ухвали про визнання мирової 
угоди. Таким чином, для виникнення, зміни чи припинення на підставі мирової угоди правовідносин необхідний юридичний склад: двосторонній правочин та визнання його законності судом шляхом винесення відповідної ухвали.

Можна визначити критерії оцінки відповідності мирової угоди 
закону, якими повинен керуватися суд із метою її визнання.

Під час визнання мирової угоди суд встановлює дотримання сторонами вимог, що пред’являються до дійсності правочинів (перевірити добровільність волевиявлення сторін, єдність волі та волевиявлення, цивільну процесуальну дієздатність її учасників), зміст мирової угоди не може суперечити нормам матеріального права, у галузі якого склались правовідносини, що є предметом судового розгляду. Якщо мирова угода має ознаки заперечного правочину, які встановлені на етапі її визнання, суд може її визнати, якщо її умови не порушують права інших осіб чи не суперечать закону.

При заочному розгляді справи мирова угода може бути укладена, якщо відповідачем до суду надіслана заява 
з викладенням умов мирової угоди. Відмова відповідача від участі в судовому засіданні не може обмежити здійснення ним своїх процесуальних прав, передбачених законодавством.

Цивільне процесуальне законодавство встановлює спеціальну роцесуальну форму мирової угоди, якою є ухвала.

Можна зробити висновок щодо процесуальної недоцільності при укладенні мирової угоди постановлення двох ухвал: про визнання мирової угоди та про закриття провадження у справі.

Обґрунтованою є допустимість та необхідність поєднання цих ухвал в одному процесуальному документі: ухвалі про визнання мирової угоди та закриття провадження у справі.

Важливим питанням є 
визначення моменту набрання чинності мировою угодою. Цей термін збігається з закінченням строку, що передбачений на оскарження ухвали, якою мирова угода 
визнана.

Ухвала про визнання мирової 
угоди та закриття провадження у 
справі з набранням законної сили набуває властивостей судового рішення та повинна мати силу виконавчого документу.

Така ухвала має виконуватись згідно з Законом України “Про виконавче провадження”.

2.2 Особи, якi мають право укладати мирову угоду.

Згідно з положеннями ЦПК, правом укладення мирової угоди користуються лише позивач, відповідач, треті особи, які заявляють самостійні вимоги, а також їх представники, за умови, якщо такі повноваження спеціально обумовлені в довіреності. Інші особи, які беруть участь у справі, не наділені правом на укладення такої угоди.

При укладенні мирової 
угоди між представниками сторін суд перевіряє, чи мають особи 
відповідні повноваження. При цьому 
необхідно мати на увазі вимоги статті 44 ЦПК і статті 42 ЦПК.

При вирішенні 
питання про повноваження адвоката, який діє на підставі ордера, необхідно переконатися, не обмежував чи довіритель адвоката в правах на вчинення певних дій в цілому і що стосується мирової угоди зокрема [2].

В аспекті зазначеного 
представляє певний інтерес наявність повноважень на укладення мирової угоди консулом або дипломатичним представником, які згідно з нормами міжнародних договорів мають право здійснювати представництво громадян своєї держави в судових органах держав перебування, якщо ці громадяни відсутні, або з інших поважних причин не можуть самі захищати свої права та інтереси і не призначили уповноваженого представника.  У міжнародних договорах про надання правової допомоги в цивільних, сімейних і кримінальних справах наголошується, що вищевказаним посадовим особам не потрібно особливої довіреності (спеціального доручення) для здійснення таких дій. Деякі вчені стверджують, що в цьому випадку повноваження консула або дипломатичного представника базуються на норми міжнародних договорів, які не містять посилань до законодавства держави суду, і тому ці посадові особи, уповноважені здійснювати всі процесуальні дії (у тому числі і укладення мирової угоди без спеціального доручення). На думку інших юристів, якщо в міжнародному договорі відсутня вказівка щодо обсягу повноважень консула або дипломатичного представника як судових представників, то це питання має вирішуватися відповідно до внутрішньодержавним законодавством держави суду. Тобто при здійсненні процесуального представництва в судах України консули та дипломатичні представники мають право діяти без довіреності в межах, передбачених ЦПК. На вивчення процесуальної дії, як укладення мирової угоди, консула або дипломатичному представникові повинна бути видана довіреність.

Слід також розглянути, яким чином розподіляються між сторонами судові витрати у разі укладення мирової угоди. Дане положення передбачено в статті 89 ЦПК, де, як і в інших нормах, реалізується принцип пропорційності [1].

 Так, у разі відмови позивача від позову, понесені ним витрати не відшкодовуються, а витрати відповідача за його заявою стягуються з позивача.

З урахуванням принципу справедливості, у випадку, якщо позивач не підтримує своїх вимог внаслідок задоволення їх відповідачем після пред'явлення позову, суд, знову за заявою позивача, присуджує стягнення всіх понесених ним витрат з відповідача. Аналогічне правило передбачено і для укладення мирової угоди.

У частині 2 статті 89 ЦПК зазначено, що у разі укладення мирової угоди, якщо сторони не передбачили порядку розподілу витрат, кожна сторона несе половину судових витрат.

В інших випадках припинення провадження у справі, а також у разі залишення заяви без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію понесених ним витрат, пов'язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача. Таким чином, в ЦПК послідовно проводиться принцип відшкодування витрат, понесених внаслідок неправильних або необґрунтованих дій іншої сторони. Таку позицію можна визнати правильною, особливо з урахуванням високої вартості правових послуг.

2.3. Мирова угода в 
процесі виконання рішення.

Укладати мирову угоду 
закон дозволяє на будь-якій стадії розгляду справи. Стаття 372 ЦПК передбачає можливість укладення мирової угоди 
навіть у процесі виконання рішення. Кредитор має право відмовитися 
від примусового виконання або укласти мирову угоду, яка підтверджується судом.

Дана стаття передбачає процесуальний порядок розгляду справи про відмову або укладення мирової угоди [2].  Заява кредитора про відмову від примусового виконання або мирову угоду подається у письмовій формі державному виконавцю, який у триденний термін передає її в місцевий районний суд за місцем виконання рішення.

Однак стаття не передбачає ні виклику сторін, ні можливості розгляду заяви чи мирової угоди без участі сторін.

Очевидно, що у всякому разі потрібно повідомити сторони про дату слухання справи. У певних випадках явка сторін може бути визнана обов'язковою, тому суду необхідно роз'яснити слідства цих процесуальних дій.

Так, частина 3 статті 372 ЦПК передбачає, що за результатами розгляду мирової угоди або відмови від примусового виконання суд виносить відповідну ухвалу.

Як зазначено в пункті 8 статті 293 ЦПК, визначення за вказаними питань можуть бути оскаржені в апеляційному порядку [2].

Суд має право не прийняти відмови кредитора від примусового виконання і не визнати мирову угоду сторін, якщо такі дії суперечать закону або порушують чиїсь права чи свободи. В даному випадку обмежується принцип диспозитивності сторін. З іншого боку, якщо мова йде про інтереси неповнолітніх, тяжкохворих, які не можуть самостійно захищати свої інтереси, то це виправдано.

Крім того, кредитор, замість 
відмови від примусового виконання, може просто не передавати виконавчий документ до стягнення або просити 
видати його на руки. Однак як бути в 
такій ситуації ЦПК не передбачив. Також передбачена можливість оскарження ухвали суду в апеляційному порядку.

РОЗДІЛ III.

Способи захисту від 
невиконання умов мирової угоди.

Мирова угода є одним iз способiв урегулювання спору між сторонами цивільної справи шляхом досягнення компромісу, взаємних поступок і повного або часткового задоволення зустрiчних вимог.

Наслiдком укладання мирової угоди є припинення провадження у справi, а також припинення попереднiх прав та обов'зкiв сторін, їх замiна, встановлення нових згiдно з умовами укладеної мирової угоди та в межах предмету позову.

Ухвала про затвердження мирової угоди за своїм правовим значенням прирiвнюється до судового рiшення та пiдлягає примусовому виконанню.

Досить часто, укладання 
мирової угоди є єдиним способом дiйти певної згоди мiж сторонами процесу

Як вiдомо з практики, пiдписання мирової угоди є одним iз способiв ухилення вiд виконання взятих на себе забов'зань однiєю з сторiн при укладаннi угоди. Найiмовiрнiше, сторона, що немає намiру виконувати свої забов'зання, пошлеться на iнше розумiння нею положень мирової угоди. В такому випадку, сторона, права якої порушенi, звертається до суду:

— iз заявою про роз'яснення ухвали про затвердження мирової угоди;

— iз заявою про роз'яснення мирової угоди.

При зверненнi до суду заявою про роз'яснення ухвали про затвердження мирової угоди потрiбно знати, що згiдно ст. 221 ЦПК подання заяви про роз'яснення рiшення суду допускається, якщо воно ще не виконане або не закiнчився строк, протягом якого рiшення може бути прид'явлене до примусового виконання. Тобто роз'яснення рiшення суду можливе лише за таких умов:

  1. — є рiшення суду;
  2. — рiшення не зрозумiле для сторiн;
  3. — рiшення ще не виконане.

Поняття рiшення суду та судове рiшення не є тотожними. Рiшення суду є однією з судового рiшення. Виходячи з норм ст. 221 ЦПК не можна роз'яснювати ухвали та постанови [2]. Такої ж позицiї дотримується Вищий спецiалiзований Суд України з розгляду цивiльних та кримiнальних справ

( ухвала вiд 25.01. 2012 р.) [6] та Верховний Суд України ( Постанова Пленуму «Про судове рiшення у цивiльнiй справi» № 14 вiд 18.12. 2009 р.) [7].

Отже, звернення iз заявою про роз'яснення ухвали про затвердження мирової угоди є безпiдставним. Якщо така заява буде задоволена рiшення буде скасоване в касацiйнiй iнстанції, де немає двох думок з цього приводу.

Другий варiант захисту – це подача заяви про роз'яснення мирової угоди на пiдставi того, що вона має силу судового рiшення. Проте є лист Вищого спецiалiзованого суду Укр. з розгляду цивiльних та кримiнальних справ вiд 05.11.2011 р.

, де вказанi обов'язковi до виконання для всiх судiв України висновки про те, що мирова угода є рiзновидом забов'зання, яке виникає на пiдставi договору, укладеного за взаємною згодою сторiн у письмовiй формi та затверджується  судовим рiшенням або ухвалою [5].

Отже, заява про роз'яснення мирової угоди на пiдставi того, що вона має силу судового рiшення не вiдповiдає нормам чинного законодавства України.

Таким чином, при пiдписаннi мирової угоди нерiдко виниють випадки неоднакового розумiння її умов. Для належного захисту своїх прав не варто звертатися до суду iз заявою про роз'яснення ухвали про затвердження мирової угоди чи iз заявою про роз'яснення мирової угоди. Внесення змiн до мирової угоди за правилами ЦКУ може стати єдиним способом захисту своїх iнтересiв.

Висновоки

Інститут мирової угоди 
набув практичного поширення 
та почав законодавчо регулюватися в нашій державі лише останнім часом.

В сьогоденні мирова угода 
активно використовується та має 
свої особливості. Деякі з них 
ще продовжують формуватись, адже для нашої держави це досить молодий правовий інститут. Проте, незважаючи на малий досвід застосування мирової угоди, вона є в певній мірі каталізатором здійснення правосуддя.

У правовій державі принцип 
диспозитивності поряд із принципами законності, рівноправності сторін, змагальності має призначення утримання балансу між державними, суспільними та приватними інтересами при здійсненні правосуддя у цивільних правах, сприяє розвитку правосвідомості громадян та розвитку громадянського суспільства. Диспозитивні засади цивільного судочинства обумовлені диспозитивним методом правового регулювання. Саме диспозитивні засади повинні бути одним із основних факторів подальшого розвитку законодавства у галузі цивільної юрисдикції, зокрема, більш широкого застосування інституту мирової угоди.

Розвиток та впровадження в України альтернативних засобів

вирішення спорів, зокрема, примирних процедур, результатом 
яких є врегулювання правового спору, має відображати загальну тенденцію 
розвитку всіх процесуальних галузей права в Україні: досягнення юридичного компромісу з метою оптимального врахування інтересів всіх суб’єктів.

Правове значення мирової угоди 
полягає, насамперед, у припиненні правового 
спору на умовах, що визначені та погоджені сторонами. Мирова угода за нормами цивільного процесуального права багатьох закордонних країн є одним із найважливіших завдань, поставлених перед органами правосуддя.

Ссылка на основную публикацию