Юридична аналітика. аналітичні статті: право, закон, новели законодавства, законопроекти, судочинство, законодавство, арбітраж, правовідносини, суд, судова практика, юридична практика.

Юридична аналітика. Аналітичні статті: право, закон, новели законодавства, законопроекти, судочинство, законодавство, арбітраж, правовідносини, суд, судова практика, юридична практика. Юридична аналітика. Аналітичні статті: право, закон, новели законодавства, законопроекти, судочинство, законодавство, арбітраж, правовідносини, суд, судова практика, юридична практика.

Іван КОТЮК, доктор юридичних наук, професор

Сьогодні в Україні триває дискусія, започаткована Олександром Святоцьким у статті «Ratio Decidendi або актуальність запровадження судового прецеденту» («Голос України», 29 жовтня 2019 р. № 206.

Її гострота зумовлюється не лише теоретико- прикладним значенням порушених у ній проблем, а й тим, що ці проблеми засвідчують, як на українському «Олімпі» слова і гасла живуть своїм життям, а діла — своїм.

Й одним із переконливих доказів цього є тенденції сучасного розвитку правової системи України, які дають підстави для висновку, що ті, хто запроваджував конституційну засаду «верховенства права», можливо навіть і не підозрювали, що саме вона виявиться тим «конем», завдяки якому неприступна Троя українського юридичного позитивізму буде зруйнована.

Види праворозуміння та їх вплив на визначення юридичних категорій

Юридична аналітика. Аналітичні статті: право, закон, новели законодавства, законопроекти, судочинство, законодавство, арбітраж, правовідносини, суд, судова практика, юридична практика.

Судовий прецедент є особливим процесуальним інструментом судочинства, що представляє собою перше рішення суду, ухвалене ним на підставі результатів дослідження й оцінки вчиненого юридичного факту, яке набуває нормативного характеру і стає обов’язковим для його застосування в аналогічних випадках.

Наявність цього інституту зумовлена особливостями юридичного світогляду, на якому вибудувана конкретна правова система.

Що ж до уявлень про його суть, ознаки, види, причини, які його зумовлюють та механізми функціонування, то їх потрібно формувати з урахуванням наявності країн, у яких суспільні відносини базуються на антропоцентристській ідеології, яка орієнтує на те, що в центрі соціальної дійсності повинна бути людина, внаслідок чого в них функціонує правова система, яка базується на «природно-правовому» праворозумінні та країн, у яких суспільні відносини базуються на етатистській ідеології, орієнтованій на те, що в центрі соціальної дійсності повинна бути держава, внаслідок чого там функціонує правова система, яка базується на «позитивістському» праворозумінні. Відмінності між цими видами систем, прикладом яких є англо-саксонська та романо-германська правові системи, полягають і в тому, що хоча поняття «право» є багатозначним, з позицій природно-правового праворозуміння воно насамперед тлумачиться як «повноваження особи на певні цінності», що й зумовлює засаду верховенства права, в розумінні верховенства прав людини, незалежно від того, якими із загальновизнаних соціальних норм вони передбачені. А з позицій позитивістського праворозуміння воно, насамперед, тлумачиться як «система встановлених і охоронюваних державою норм», тобто право в об’єктивному (формальному) розумінні, що, по суті, й зумовлює засаду верховенства закону.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

При оцінці цих підходів потрібно виходити з того, що з філософського погляду кожен об’єкт відзначається наявністю двох складових — тієї, що сприймається органами чуття і є його «формою», та тієї, що осягається розумом, та є його сутністю (змістом), які нерозривно взаємопов’язані й представляють собою єдине ціле.

На етапі наукового осмислення суті та важливості кожної з цих складових вони оцінювалися з позицій матеріалістичного та ідеалістичного світорозуміння й стали підставою для поділу філософів на матеріалістів та ідеалістів, спір між якими з приводу того, що є первинним — дух чи матерія, набув значення «основного питання філософії», відповідь на яке залишається відкритою й по сьогодні. Однак, якщо врахувати, що основні правила суспільних відносин закріплені у відповідних соціальних нормах, серед яких головними держава офіційно оголосила ті, що встановлені нею й закріплені в її законах, то при їх аналізі не слід забувати, що й вони, як і все «суще у світі», відзначаються наявністю змісту та форми, що й зумовлює необхідність розрізняти їхню «букву» та «дух» і, зокрема, «букву і дух законів», а поняття «право» тлумачити в «об’єктивному» — як «систему встановлених і охоронюваних державою норм» та в «суб’єктивному» розумінні, тобто як зміст кожної з цих норм, в основі якого є право суб’єктів правовідносин на певні цінності.

Ці підходи до розуміння права зумовлюють і те, що з позицій позитивістського світогляду правопорушенням визнається лише те діяння (дія або бездіяльність), яке до його вчинення було визнане правопорушенням у законі, що й дає підстави суду (який у своїй діяльності керується засадою верховенства закону, і, як наслідок, є лише правозастосовним органом) за це діяння притягти особу, яка це діяння вчинила, до юридичної відповідальності та обрати їй визначену законом міру покарання. Якщо ж вчинене діяння правопорушенням у законі не визнане, то, незважаючи на його наслідки, воно правопорушенням не визнається й фактично, а відтак і юридичної відповідальності не зумовлює.

Що ж до природно-правового розуміння правопорушення, то згідно з ним це не тільки те діяння, що визнане ним у законі, а й діяння, яке хоча правопорушенням у законі й не визнане, але яким порушено права, свободи чи інтереси конкретної особи, що й дає їй підстави звернутися за захистом цих прав до суду. На підставі такого звернення (позову) суд (який за даних умов є не тільки правозастосовним, а й правотворчим органом) зобов’язаний вивчити й оцінити всі обставини та наслідки вчиненого діяння на предмет того, чи порушено ним конкретні права конкретної особи, чи ні, і в разі визнання їх порушеними, він визнає вказане діяння правопорушенням, що й стає підставою для притягнення винного до юридичної відповідальності, а також самостійно обирає йому за це міру покарання, чим і створює відповідний правовий прецедент.

Важливим є й те, що вказане рішення суду, на відміну від традиційних судових рішень, які є індивідуальними правовими актами, стає офіційним нормативним правовим актом — джерелом права, яке зобов’язує всі інші суди орієнтуватися на нього при притягненні до відповідальності за аналогічні діяння всіх інших осіб незалежно від того, скільки часу минуло з моменту його ухвалення. І мотивуються ці процесуальні механізми тим, що саме таким способом забезпечується рівність кожного перед законом і судом.

А оскільки міжнародні та міждержавні відносини стрімко розвиваються, то це зумовило процеси конвергенції, тобто взаємного проникнення ознак правових систем, взаємного запозичення ними перевірених часом їхніх надбань. Особливо прискорюють їхнє зближення міждержавні політичні процеси, наслідком яких стала, зокрема, й поява у правовій системі України засади верховенства права.

Отже, природно-правове і позитивістське праворозуміння відрізняються: 1) у підходах до тлумачення поняття «право»; 2) у підходах до тлумачення поняття «правопорушення», яким визнається або порушення права особи, або порушення правил, встановлених державою; 3) у системі природного права правовідносини базуються на пріоритеті засади верховенства права, тоді як у системі позитивного права вони базуються на пріоритеті засади законності; 4) якщо з позицій позитивістського праворозуміння об’єктом правопорушення є лише «цінності, що взяті під охорону нормою закону», то з позицій природно-правового праворозуміння ним визнаються й цінності, які, хоча під охорону нормою закону не взяті, але представляють собою посягання на права конкретної особи, які можуть бути передбачені будь-якою із соціальних норм, але яким спричинено носієві цих прав певну шкоду; 5) якщо з позицій позитивістського підходу підставою юридичної відповідальності є протиправність діяння, яке законом визнане правопорушенням до його вчинення, то з позицій природно-правового підходу такою підставою є й вчинення діяння, яке, хоча в законі правопорушенням не визнане, але являє собою посягання на конкретне право конкретної особи, яке взяте під охорону будь-якою із загальновизнаних соціальних норм; 6) якщо з позицій позитивістського підходу завданням закону, яким передбачені діяння, котрі на час їх вчинення визнаються правопорушеннями, дати вичерпний їх перелік і визначити межі міри покарання за кожне з них, то в умовах природно-правової системи завданням цього закону має бути й визначення методологічних настанов, на підставі яких конкретне діяння судом визнається правопорушенням, та з дотриманням яких потрібно визначати міру покарання за його вчинення; 7) у системі позитивного права суд є лише правозастосовним органом, а в системі природного права він є не тільки правозастосовним, а й правотворчим органом.

Конституційні засади як методологічний орієнтир у теорії і практиці правовідносин

У контексті даного аналізу важливим є й те, що хоча в назві ст. 8 Конституції декларується верховенство права, але його зміст у ній розкривається через верховенство конституції, тобто закону, що є прикладом техніко-юридичної підміни понять.

Водночас, якщо конституційні зміни в засадах правовідносин, і, зокрема, сама наявність в Україні задекларованої на конституційному рівні засади верховенства права зобов’язує всі державні органи в своїй діяльності керуватися насамперед нею, то постає питання — чи можуть вони діяти згідно з її вимогами в умовах, коли засада законності, змістом якої є вимога суворого й неухильного дотримання законів усіма суб’єктами правовідносин, у чинній Конституції хоча задекларована й не була, але фактично збережена. Свідченням цього є, наприклад, її ст. 6 та ст. 19, згідно з якими державні органи та посадові особи повинні здійснювати свої повноваження відповідно до Конституції та законів України.

Принциповим є й те, що на засаду законності орієнтувала й ст. 129 Конституції, згідно з якою «судді при здійсненні правосуддя незалежні й підкоряються лише закону», а першою в переліку визначених нею засад судочинства також була названа саме засада законності.

Однак, українські правотворці наявність обох цих засад розцінили як їх конкуренцію, а тому 2 червня 2016 р. засада законності була вилучена не тільки з переліку конституційних засад судочинства, а й з переліку засад, передбачених процесуальними кодексами.

От тому тепер згідно з їхніми настановами «суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини» (ст. 6 КАС, ст. 8 КПК).

Читайте также:  Мирное урегулирование спора о разделе имущества супругов

Але, вносячи ці зміни, законодавці мали б пояснити — як же тепер все-таки бути зі згаданими статтями 6 та 19 Конституції, які закріплені серед «Загальних засад», а тому й самі мають загальний характер та зобов’язують усі державні органи і посадових осіб діяти лише згідно з Конституцією та законами України? А без цих пояснень складається враження, що конституційна засада законності судочинства була скасована спеціально для того, щоб дати підстави для офіційного висновку, що на суддів вона вже не поширюється, хоча вони її часто ігнорували й без цього.

Проте головним у контексті даного дискурсу є те, що засада верховенства права зумовила й появу ст. 22 Конституції, згідно з якою «права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними».

А з урахуванням цього стає очевидним, що якщо за позитивістського підходу кількість галузей права за змістом зумовлює й кількість видів правопорушень, то природно­правовий підхід орієнтує на те, що якщо права і свободи, які ні Конституцією, ні галузевим законодавством не передбачені є, то вони можуть порушуватися також.

Що ж до того, яке це буде правопорушення, то відповідь на це запитання стає змістом вчиненого юридичного факту, встановлення якого є обов’язком суду.

А прикладом того, як це відбувається, за аналогією може послугувати те, що юридичні факти є злочинами, законом визначено, але переліку цивільних правопорушень, а відповідно, й закону, в якому б вони були визначені, немає, що, однак, притягненню до цивільно­правової відповідальності не перешкоджає.

Тобто з позицій природно­правового праворозуміння, яке під поняттям «право», а, відтак, і його «верховенство» передбачає не верховенство правил, встановлених державою, а верховенство прав людини, внаслідок чого протиправність діяння означає порушення цих прав незалежно від того, якими із загальновизнаних соціальних норм вони визнані.

А вже такі обставини, як те, чи визнане воно таким фактично і якщо визнане, то якою соціальною нормою, як і те, які наслідки порушення цього права воно зумовило, належить встановлювати в кожному конкретному випадку в ході судового провадження згідно з визначеною законом процесуальною процедурою і, ухваливши на підставі цього відповідне рішення, суд, таким чином, створює правовий прецедент. А якщо ж ці настанови проігнорувати й продовжувати керуватися лише традиційними підходами, що базуються на позитивістському праворозумінні, згідно з якими правопорушенням є лише те діяння, яке до його вчинення вже правопорушенням було визнане законом, то де ж тоді взятися правовому прецеденту, який передбачений настановами природно­правового праворозуміння, правотворення та правозастосування?

Висновки

Результати аналізу відмінностей юридичних світоглядів та їхнього впливу на теорію і практику правовідносин дають підстави для висновку, що: 1) на відміну від традиційних судових рішень, які є індивідуальними правовими актами, судовий прецедент — це перше рішення суду, ухвалене ним на підставі результатів дослідження й оцінки юридичного факту та обставин і наслідків його вчинення, яке набуває нормативного характеру та стає обов’язковим для його застосування в аналогічних випадках; 2) конституційне визнання засади верховенства права стало юридичною підставою для захисту в Україні не тільки тих прав і свобод, які передбачені чинним законодавством, а й тих із них, що визнані іншими соціальними нормами; 3) з метою захисту цих прав і використовується інститут судового прецеденту, який передбачає обов’язок судів не лише «застосовувати» ті судові прецеденти (рішення судів), які вже створені іноземними і будуть створені національними судами, що, по суті, є лише традиційним «правозастосуванням», а створювати й власні, тобто, бути не тільки правозастосовними, а й правотворчими органами; 4) віддаючи належне засаді верховенства права, змістом якої є верховенство прав і свобод, незалежно від того, якими із загальновизнаних соціальних норм вони передбачені, від засади законності, змістом якої є вимога неухильного дотримання приписів закону, відмовлятися не потрібно, оскільки вони фактично лише доповнюють одна одну; 5) ієрархічна відмінність між цими засадами полягає в тому, що засада верховенства права є загальносоціальною — ідеологічною настановою, яка має загальний характер, а відтак і пріоритет перед засадою законності, яка є лише загальноправовою засадою; 6) зміни, внесені до ст. 129 Конституції щодо скасування засади законності в судочинстві, безпідставні й, по суті, офіційно відкрили в ньому шлях до беззаконня.

Джерело: Юридичний вісник України

Правова визначеність: основні принципи та практика Європейського суду

Правова визначеність: основні принципи та практика Європейського суду

Останнім часом правова спільнота часто обговорює поняття — правова визначеність. Тому хочу запропоновати свій аналіз цього правового принципу.

Так, актуальна практика Європейського Суду з прав людини (надалі— Європейський суд) та Верховного Суду спирається на такі загально-правові категорії як «непорушність прав», «якість та точність закону», «стабільність та остаточність судових рішень», «законні очікування» тощо.

Названі поняття можна узагальнити принципом правової (юридичної) визначеності, який відіграє надважливе значення у формуванні та функціонуванні системи права демократичної держави.

Європейський суд у своїх рішеннях неодноразово робив висновок, що принцип правової визначеності є одним з фундаментальних аспектів верховенства права (рішення у справах «Брумареску проти Румунії», «Стіл та інші проти Сполученого Королівства» та ін.).

Правова визначеність є комплексним поняттям та складається з більш вузьких правових принципів, основні з яких будуть розкриті далі.

Непорушність гарантованих прав та свобод людини

Для безперешкодної реалізації прав людини та громадянина кожен повинен бути впевнений в тому, що гарантовані йому права є непорушними та підлягають належному захисту. Даний принцип закріплений на рівні Основного закону – Конституції України – та є основоположним для правової держави.

Відповідно до положень Конституції України, права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (ст. 21); конституційні права і свободи людини не є вичерпними, гарантуються і не можуть бути скасовані (ст.

22); конституційні права і свободи людини не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (ст. 64).

Якість законодавства, високий рівень законодавчої техніки, однозначність, точність формулювань правових норм

Міжнародне співтовариство ставить доволі високі вимоги до якості законів, ясності їхнього формулювання, правильного тлумачення та коректного застосування. Венеціанська комісія у своїй доповіді від 04 квітня 2011 року «Верховенство права» вказала, що правова визначеність є елементом верховенства права та є істотно важливою для питання довіри до судової системи.

  Аби досягти цієї довіри, держава повинна зробити текст закону легко доступним, закон має бути сформульований з достатньою мірою чіткості, аби особа мала можливість скерувати свою поведінку.

Як вказав Європейський Суд у рішенні по справі «Ольссон проти Швеції», норма національного закону не може розглядатися як право, якщо її не сформульовано з достатньою точністю так, щоб громадянин мав змогу, якщо потрібно, з відповідними рекомендаціями, до певної міри передбачити наслідки своєї поведінки.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на права осіб (рішення у справах «Олександр Волков проти України», «C.G.

та інші проти Болгарії» та ін). Окрім того, Європейський суд зазначає, що відповідальність за подолання недоліків законодавства, правових колізій, прогалин, інтерпретаційних сумнівів лежить, в тому числі, і на судових органах, які застосовують та тлумачать закони (рішення у справах «Вєренцов проти України», «Кантоні проти Франції»).

Передбачуваність законодавчих змін

Важко не погодитися, що довіра до правової та судової системи держави буде знівельована у тому випадку, якщо законотворча діяльність держави буде свавільною, а громадяни – позбавлені можливості знати про внесені законодавчі зміни та передбачати їх результати.

Означений правовий принцип зводиться до того, що зміст законодавчих нововведень має бути по можливості доведений до відома осіб, щодо яких таке законодавство застосовується. Суд ЄС серед елементів принципу правової визначеності називає запобігання випадкам набрання чинності положеннями законодавства Співтовариства до моменту їх публікації.

  Така можливість є винятковою, коли це обумовлено цілями відповідного законодавства та у випадку, якщо законні очікування тих, на кого воно поширюється, належним чином забезпечені (рішення у справах Racke ν Hauptzollamt Mainz (1979) та Hauptzollamt Landau (1979).

Венеціанська комісія визначає, що для забезпечення принципу передбачуваності закон має бути, за можливості, проголошений наперед — до його застосування, та має бути передбачуваним щодо його наслідків.

Коли особа переконана у досягненні запланованого результату, має легітимні (законні) очікування, діючи згідно з нормами права, їй має бути гарантований захист цих очікувань. Близькою до окресленого принципу є презумпція незворотності дії закону в часі й неможливості застосування закону до особи, яка не могла знати про його існування.

Читайте также:  Цивільний шлюб: що це і чим він відрізняється від офіційного

Єдність та стабільність судової практики

Як зазначалося, значний обсяг відповідальності за дотримання принципу правової визначеності покладено на суди.

В Україні після внесення змін до законодавчих актів України щодо правосуддя та оновлення структури та складу Верховного Суду, органом, на який покладено відповідальність за формування сталої судової практики стала Велика Палата Верховного Суду, яка, серед іншого, у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права, аналізує судову статистику, вивчає судову практику, здійснює узагальнення судової практики. Практика Верховного Суду як найвищої національної судової інстанції є особливо показовою щодо дотримання правової визначеності. Попри те, що за період функціонування Верховного Суду простежуються позитивні тенденції, які полягають у виробленні ґрунтовних висновків щодо застосування правових норм та частковому усуненні неоднакового застосування законодавства судами, поки що рано говорити про досягнення належного рівня правової визначеності в судовій практиці України в цілому та в рішеннях Верховного Суду зокрема. Як зазначає Європейський суд, якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення у справі «Парафія греко-католицької церкви у м. Люпені проти Румунії»).

Стабільність судових рішень, які набрали законної сили

Виходячи з прецедентної практики Європейського суду, принцип правової визначеності передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення.

Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами. Європейський суд в ряді рішень зазначає: якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності.

Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є необмеженою. Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення.

У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata (рішення у справах «Устименко проти України», «Пономарьов проти України», «Рябих проти Росії» та ін.).

На важливості дотримання принципу стабільності судових рішень наголошує і Верховний Суд, зокрема, в постанові Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року №552/137/15-ц, в ухвалах від 01 жовтня 2018 року у справі № 757/21408/17-ц, від 19 листопада 2018 року у справі № 753/23587/16-ц, від 14 січня 2019 року у справі № 1805/4363/2012 та ін.

З урахуванням всього вищезазначеного, правова визначеність являє собою сукупність вимог до діяльності органів державної влади, змісту правових актів, здійснення судочинства та правозастосовної діяльності в цілому. Реальне існування правової визначеності зумовлює довіру суспільства до діяльності держави, до судової системи, належне ставлення до права та закону.

Відсутність правової визначеності, навпаки, спричиняє порушення прав, свобод та законних інтересів осіб, руйнує основи правової системи.

  Зміст правової визначеності не обмежується визначеними в цій статті принципами та підлягає розширенню, залежно від розвитку правової системи держави, утвердження інших елементів верховенства права, підвищення рівня правової свідомості та правової культури.

Як скасувати незаконний напис нотаріуса?

Протягом останніх двох років фінансові та колекторські компанії масово змушують боржників повертати кредитні борги на підставі нотаріальних написів.

Виконавчий напис нотаріуса – це документ, за яким здійснюється поза судом примусове стягнення грошових коштів на користь кредитора.

Подібний напис вчиняється на документації, яка підтверджує наявність зобов'язань боржника, наприклад, на нотаріально завіреному договорі позики.

З юридичної точки зору напис нотаріуса є виконавчим документом, який беруть в роботу держ. виконавча служба або приватні виконавці.

Коли виконавчий напис нотаріуса є на 100% незаконним?

На підставі свого досвіду та аналізу судової практики я допоможу вам розібратися з усіма правовими нюансами стосовно нотаріального напису. Ми чітко окреслимо обґрунтування визнання даного виконавчого документа незаконним.

Як вчинення нотаріусом виконавчого напису регулюється законодавством?

Якщо звернутися до історії, то виконавчий напис нотаріуса, як одну з форм захисту прав кредиторів почали використовувати ще в далекому 1974 році відповідно до Закону УРСР «Про державний нотаріат». У той час були відсутні будь-які обмеження щодо застосування даного інструменту стягнення. Однак така форма стягнення була непопулярною через слабко розвинені кредитно-ринкові відносини.

У 2004 році в Цивільному кодексі України (ЦКУ), а саме в статті 18, законодавцем була введена норма, яка обмежувала здійснення виконавчих написів. У чинній редакції ЦКУ дана норма права викладена наступним чином: «нотаріус здійснює захист цивільних прав … у випадках й порядку, встановленому законом».

Законодавчі обмеження також визначені ст.88 закону «Про нотаріат». Згідно з нормами законодавства, нотаріус робить напис, тільки коли надані документи, яі засвідчують безспірну заборгованість. При цьому з моменту появи права вимоги пройшло не більше ніж 3 (три) роки.

Однак, в порушення вимог закону, сьогодні ми спостерігаємо цілий потік незаконних нотаріальних написів на користь кредитних та колекторських компаній, які викупили за безцінь кредитні борги.

На жаль, приватні нотаріуси ігнорують приписи законів, приймають в роботу прострочені кредитні вимоги, що призводить до незаконних стягнень та незаконних арештів майна. У деяких випадках також – до безпідставної заборони на виїзд за межі України.

До такого способу стягнення нерідко вдаються такі державні банки, як Приватбанк та Укргазбанк. Тому варто проявляти пильність, навіть якщо ви перебуваєте в кредитних правовідносинах з державними банками.

Які 3 підстави можна використовувати в суді, щоб нотаріальний напис був визнаний незаконним?

1.Прострочені боргові вимоги

Банки та колекторські компанії звертаються до нотаріуса в більшості випадків з простроченими борговими вимогами – по закінченню 3 (трьох) років з настання терміну повернення кредиту. Подібним чином порушуються вимоги статті 88 Закону України «Про нотаріат».

Порушення з боку нотаріусів спостерігаються у зв'язку з відсутністю механізму притягнення до відповідальності. За порушенням даної норми права нотаріус не несе абсолютно ніякої відповідальності. Банки у свою чергу використовують даний варіант стягнення, знаючи про те, що в суді за такими борговими зобов'язаннями отримають відмовне рішення.

2.Безпідставно нараховані відсотки за кредитом

Розглянемо приклад: при сумі кредиту в розмірі 2 (дві) тисячі гривень, стягуються відсотки за 10 років в розмірі 100 тисяч гривень.

Стягнення відсотків за користування кредитом за межами терміну повернення кредиту є незаконним.

Якщо за умовами кредитного договору ви зобов'язані повернути кредит рівно через рік, банк не має права нараховувати й стягувати відсотки після закінчення року користування кредитом.

Якщо ви отримали вимогу банку про дострокове погашення кредиту, це є зміною терміну повернення кредиту. Після виставлення такої вимоги, банк вже не має права нараховувати відсотки.

Подібна правозастосовна практика почала діяти з березня 2018 року, і обурила кредиторів. Варто зазначити: в даному випадку йдеться зовсім не про терміни позовної давності. Суд без заяви з боку відповідача, повинен застосувати ст.1048, 1050 ЦКУ і відмовити банку у стягненні. Тому з 2018 року стало популярним саме позасудове стягнення за виконавчим написом нотаріуса.

3.Відсутність нотаріального посвідчення кредитного договору

В безспірному порядку стягнення боргу за написом нотаріуса проводиться за наявності певної документації. Переважно, йдеться про нотаріально завірений договір кредитування. Поряд з цим, на практиці кредитні договори нотаріально не завіряються.

Подібним чином порушуються вимоги ст.87 закону «Про нотаріат» й постанови КабМіну №1172 29 червня 1999 р. З огляду на практику укладання кредитних договорів у звичайній письмовій формі без нотаріального посвідчення, виконавчі написи на них є абсолютно незаконними.

Як скасувати виконавчий напис нотаріуса в суді?

Розібравшись, чому написи нотаріуса як засіб позасудового стягнення кредитного боргу є в більшості випадків незаконними, розглянемо порядок їх скасування через суд.

Слід відразу зазначити: без адвоката пройти оскарження нотаріального напису через суд досить складно. Рекомендації, представлені нижче, мають узагальнений характер.

Кожен конкретний випадок пов'язаний зі своїми нюансами та деталями.

Які кроки передбачає оскарження виконавчого напису нотаріуса?

В судовому порядку виконавчий напис нотаріуса оскаржується шляхом подання позову про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає до виконання. Для оскарження виконавчого напису нотаріуса необхідно мати сам документ.

У багатьох випадках позичальник дізнається про стягнення з нього кредитного боргу, отримавши постанову про відкриття виконавчого провадження або постанову про стягнення боргу з заробітної плати. При цьому самого виконавчого напису на руках позичальник не має.

За відсутності документа відсутні й підстави для його оскарження.

Тому, як тільки ви дізналися, що з вас стягують борг за виконавчим написом нотаріуса, відразу ж слід звернутися до органу державної виконавчої служби або до приватного виконавця (в залежності від того, ким відкрите виконавче провадження).

Необхідно подати заяву про ознайомлення з матеріалами виконавчого провадження, видачу копії постанови про відкриття виконавчого провадження та копії виконавчого напису нотаріуса. За вашою заявою виконавець зобов'язаний надати документи.

Паралельно можна звернутися до приватного нотаріуса, який вчинив виконавчий напис для отримання у нього копію даного виконавчого напису.

Читайте также:  Особа, яка може бути усиновленою

Однак, виходячи з практики, нотаріуси безпідставно відмовляють у видачі копії цього документа, порушуючи статті 5, 6, 7, 11 Закону України «Про інформацію» (про вільний доступ до інформації щодо себе для реалізації й захисту своїх прав).

Проте, даний варіант отримання копії нотаріального напису можна розглядати тільки як другорядний, після звернення до виконавця.

Яка аргументація береться за основу, коли здійснюється скасування нотаріального напису через суд?

Маючи в руках копію виконавчого напису, слід проаналізувати зміст документа та визначитися з обґрунтуваннями для його оскарження в суді.

  • По-перше, необхідно переконатися в тому, що кредитний договір має звичайну письмову — не нотаріальну форму.
  • По-друге, слід перевірити документ по пунктах на наявність передбаченої заздалегідь можливості стягнення кредитного боргу за допомогою виконавчого припису нотаріуса.
  • По-третє, зіставляється термін, на який видавався кредит (строк повернення кредиту), з терміном, зазначеним у виконавчому написі.

Якщо у вас не нотаріальний кредитний договір й термін повернення кредиту закінчився за три роки до вчинення виконавчого напису —  можна сміливо йти до суду.

Звичайно, «йти до суду» – це в даному випадку фігура мовлення. Спочатку необхідно йти до адвоката, щоб якісно підготувати позов про скасування виконавчого напису.

Звертаючись до судової інстанції з позовом ви, по суті, оскаржуєте сам факт наявності кредитної заборгованості. Ось чому, оскаржуючи виконавчий напис, ви фактично звільняєтесь від кредитного боргу.

Окремо заслуговує на увагу питання тимчасового зупинення примусового виконання нотаріального напису. Подібна потреба пов'язана з тим, що позичальники дізнаються про виконавчий напис занадто пізно. Найчастіше це відбувається безпосередньо в момент вилучення авто для подальшої реалізації через ДП «СЕТАМ», або при утриманні коштів із заробітної плати.

З метою тимчасового зупинення примусового виконання напису разом з позовом слід подати заяву про забезпечення позову. На підставі такої заяви виноситься ухвала про тимчасове зупинення виконання виконавчого напису. Таку заяву суд зобов'язаний розглянути протягом 2-х днів з моменту реєстрації.

В цілому, судова практика складається сприятливо для позивачів в подібних ситуаціях.

Хоча деякі судді мало того, що не дотримуються процесуальних строків розгляду таких заяв, але й безпідставно відмовляють у задоволенні.

За таких обставин необхідно оскаржити відмову в суді апеляційної інстанції. На практиці, апеляційні суди відмови судів 1-ї інстанції в більшості справ скасовують, і припиняють стягнення.

Як складається судова практика щодо оскарження нотаріальних написів в Україні?

Використовується три формати розгляду позовів у даній категорії справ:

  1. спрощене провадження з викликом сторін;
  2. спрощене провадження без виклику сторін;
  3. загальне судочинство.

Єдина практика з цієї категорії справ відсутня. Подавши позовну заяву до суду, слід дочекатися ухвали суду про відкриття провадження, в якій буде вказана форма судового провадження.

Також разом з позовом бажано відразу подати клопотання про витребування копії матеріалів нотаріальної справи стосовно вчинення виконавчого напису нотаріуса, що оскаржується. Витребування копій матеріалів нотаріальної справи проводиться на підставі ухвали про відкриття провадження (але за умови подання позивачем відповідного клопотання).

Якщо шукати відповіді на запитання, як оскаржити нотаріальний напис успішно, слід врахувати такий аспект, як підсудність. Позовну заяву щодо оскарження виконавчого напису нотаріуса слід подавати за місцем реєстрації відповідача – кредитора, або за місцем виконання напису (місцем знаходження державної виконавчої служби або приватного виконавця).

Я раджу подавати позов саме за місцем реєстрації кредитора – відповідача, бо часто суди за місцем знаходження виконавчої служби безпідставно не бажають відкривати провадження, і перенаправляють матеріали справи за місцем реєстрації кредитора –відповідача. В результаті ви втратите час надаремно. Пересилання документів займає не менш ніж два місяці.

Для подання позову необхідно буде оплатити судовий збір в розмірі 840 грн, а також судовий збір в розмірі 420 грн за подання заяви про забезпечення позову та тимчасове зупинення виконання напису нотаріуса.

Автор адвокат Тетяна Романцова

Виконання судових рішень адміністративного суду та відповідальність за їх невиконання

Виконання судових рішень адміністративного суду та відповідальність за їх невиконання

Виконання судового рішення як завершальна стадія судового провадження є невід’ємним елементом права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Практика Європейського суду з прав людини (справи «Юрій Миколайович Іванов проти України», «Горнсбі проти Греції») говорить, що право на справедливий суд є ілюзорним, якщо судове рішення залишається невиконаним.

Відповідно до Конституції України основними засадами судочинства є: …9) обов’язковість судового рішення (ст.129), суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов’язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд (ст.129-1).

Зазначені норми Конституції України знайшли своє відображення в процесуальному законодавстві України.

Так, статтею 14 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) встановлено, що судове рішення, яким закінчується розгляд справи в адміністративному суді, ухвалюється іменем України.

Судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об’єднаннями на всій території України.

Процесуальним законодавством визначено категорії справ, рішення в яких допускаються до негайного виконання або підлягають такому виконанню до набрання ними законної сили, тобто відразу після їх ухвалення, не очікуючи апеляційного перегляду справи. Статтею 371 КАС України встановлено, які судові рішення виконуються негайно.

Суд розглядає заяву про звернення рішення до негайного виконання в триденний строк у судовому засіданні з повідомленням учасників справи.

Статтею 372 КАС України визначено порядок виконання судових рішень в адміністративних справах, так у разі необхідності спосіб, строки і порядок виконання можуть бути визначені у самому судовому рішенні.

Так само на відповідних суб’єктів владних повноважень можуть бути покладені обов’язки щодо забезпечення виконання рішення.

Судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання.

Виконання судового рішення може бути зупинене у випадках, визначених КАС України. Примусове виконання судових рішень в адміністративних справах здійснюється в порядку, встановленому законом. Процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень в адміністративних справах, вирішує суддя адміністративного суду одноособово, якщо інше не встановлено КАС України.

        Рішення суду може виконуватись у добровільному або примусовому порядку. Особа може виконати рішення суду добровільно: з моменту набрання рішенням суду законної сили; до моменту надходження виконавчого листа до державного або приватного виконавця та відкриття виконавчого провадження.

У разі, якщо боржник добровільно почав виконувати судове рішення, звернення до суду із заявою про розстрочення виконання судового рішення та його задоволення можливе як за відсутності виконавчого провадження, так і під час такого провадження (Постанова КАС ВС від 30.01.2020 № 819/150/17 (К/9901/18105/18)).

Примусове виконання рішення суду – згідно ч.4 ст.372 КАС України примусове виконання судових рішень в адміністративних справах здійснюється в порядку, встановленому законом. Таким законом в Україні є — Закон України «Про виконавче провадження».

Примусове виконання рішень суду покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених Законом України «Про виконавче провадження» випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Невиконання судового рішення тягне за собою кримінальну, адміністративну, цивільну, дисциплінарну відповідальність та застосування штрафних санкцій.

         Кримінальна відповідальність настає за умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню, а також умисне невиконання службовою особою рішення Європейського суду з прав людини, рішення Конституційного Суду України та умисне недодержання нею висновку Конституційного Суду України (ст. 382 КК).

Адміністративна відповідальність настає за залишення посадовою особою без розгляду окремої ухвали суду або невжиття заходів до усунення зазначених в ній порушень закону, а так само несвоєчасна відповідь на окрему ухвалу суду( ст.185-6 КУпАП).

Цивільна відповідальність настає за завдання шкоди невико­нанням судового рішення, тобто шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяль­ністю органу державної влади або органу місцевого самовряду­вання (ст. 1173 ЦК), відшкодовується за загальними правила­ми, встановленими цивільним законодавством України.

Дисциплінарна відповідальність настає за невиконання чи неналежне виконання службових обов’язків, перевищення своїх повноважень, а також за вчинок, який порочить особу як державного службовця або дискредитує заклад, установу, під­приємство чи державний орган, в якому особа працює, в тому числі й за невиконання судових рішень.

Таким чином, встановлення юридичної відповідальності за невиконання судових рішень створює відповідний механізм, який дає реальну можливість судового захисту прав громадян і юридичних осіб.

                                                                              Консультант суду Діана Денисова

Ссылка на основную публикацию