Спадщина за заповітом: порядок, терміни вступу, недійсність заповіту.

Будь-яка людина може самостійно розпоряджатися власним майном. У будь-який момент часу може складатися заповіт, представлене останнім волевиявленням громадянина. У ньому вказується, хто саме буде одержувачем майна людини після його смерті.

Процедура складання даного документа чітко регламентована в законодавстві. Для цього неодмінно залучається нотаріус, який займається засвідченням документа і відкриттям спадщини в майбутньому.

При цьому важливо розібратися, як складається документ, який термін дії заповіту, а також в який період часу здійснюється відкриття спадщини.

поняття заповіту

Даний документ дозволяє будь-якому власникові певного майна самостійно визначитися з тим, хто буде одержувачем цих цінностей після його смерті.

Вказати як спадкоємця можна не тільки родича, а й навіть сторонньої людини. Якщо ж документ буде відсутній, то одержувачами майна стануть виключно родичі на підставі вимог законодавства.

Вимоги до документу

Щоб заповіт було офіційним і дійсним, повинні дотримуватися певні умови:

  • людина, що займається складанням документації, повинен бути дієздатним на момент формування заповіту;
  • акт обов'язково посвідчується нотаріально, причому, якщо громадянин не бажає, щоб зміст було відомо навіть нотаріусу, використовується закрита форма;
  • в тексті враховуються права обов'язкових спадкоємців, які можуть отримати майно навіть за умови, що вони відсутні в заповіті;
  • досвідчені юристи радять залучати незалежних свідків, які будуть присутні при складанні даного документа, що знизить ймовірність того, що в майбутньому родичі зможуть оскаржити його зміст.

Багато людей, які вдаються до цього документа, замислюються про те, який термін дії заповіту на квартиру або інше майно. Вступає в силу цей документ тільки після смерті укладача. Спадкоємці пред'являють права на решту цінності, а також можуть оформити відмову від спадщини. Термін вступу в спадщину за заповітом дорівнює 6 місяців.

Спадщина за заповітом: порядок, терміни вступу, недійсність заповіту.

види документа

Кожен громадянин може самостійно вирішити, за допомогою якого документа буде розподіляти майно. До основних різновидів заповіту відносяться:

  • відкрите, складене із залученням нотаріуса, причому фахівець обов'язково вивчає текст, що дозволяє йому переконатися, що в ньому враховані інтереси обов'язкових спадкоємців, а також відсутні будь-які порушення або помилки;
  • закрите, до якого не отримує доступ навіть нотаріус, але при цьому існує ймовірність, що в ньому будуть допущені заповідачем різні помилки, тому є можливість для родичів оскаржити текст;
  • розпорядження, що формується безпосередньо в банку, причому по ньому відбувається передача спадкоємцям коштів, що знаходяться на рахунку в банківській установі.

Термін дії заповіту будь-якого виду є однаковим. Він регламентується чинним законодавством.

Чи обмежений документ будь-якими строками дії?

Термін дії заповіту є обмеженим. Він повністю залежить від стану майна, переданого за цим документом. Термін дії заповіту після смерті заповідача може бути різним у різних ситуаціях. Тому документ є дійсним, поки існує майно, вказане в ньому. При цьому не враховується вид власності на нерухомість.

Вважається, що відсутні обмеження в терміні дії заповіту, але якщо з різних причин знищуються цінності, прописані в ньому, то ніяким чином вони не можуть перейти у спадок іншим особам.

Спадщина за заповітом: порядок, терміни вступу, недійсність заповіту.

Термін давності

Після смерті громадянина відбувається відкриття спадщини. Саме нотаріус сповіщає про це всіх спадкоємців, після чого відкривається заповіт. Термін дії заповіту після смерті заповідача не припиняється.

Протягом півроку відбувається прийняття спадщини всіма особами, прописаними в документі. Нерідко громадяни не бажають отримувати будь-які цінні папери, тому ними складається відказ.

Термін давності за заповітом починається з того моменту, коли спадкоємці звертаються для відкриття спадщини до нотаріуса, а не з моменту смерті спадкодавця. Тому, якщо громадяни не були сповіщені про смерть родича, то термін давності не буде відраховуватися.

Скільки діє документ на квартиру?

Якщо формується документ на нерухомість, то період дії заповіту є необмеженим. Тому даний документ є безстроковим. Це правило діє для будь-якого виду нерухомості.

Але спадкоємцям, прописаним в заповіті, слід бути обережними з термінами.

Якщо вони після отримання інформації від нотаріуса не займуться вступом в спадщину протягом 6 місяців, це призведе до того, що вони втратять успадкованого майна, тому воно може перейти до законних одержувачам цінностей.

Нерухомість буде відчужена, а для її повернення доведеться звертатися до суду, маючи докази, що термін вступу за заповітом у спадок був пропущений з поважних причин.

Якщо зовсім ніхто не заявить права на нерухомість, то вона перейде державі.

Спадщина за заповітом: порядок, терміни вступу, недійсність заповіту.

Коли документ може бути оскаржений?

Згідно із законом термін дії заповіту на спадщину не обмежується різними сторонніми факторами. Тому даний документ дійсний до того моменту, поки існує вказане в ньому майно. Як тільки спадкоємці вступлять в спадок, вони стають безпосередніми власниками цінностей, прописаних в документі. Тому необхідність у ньому просто відсутня.

Але існує ймовірність того, що термін дії заповіту після смерті спадкодавця буде перерваний, оскільки документ оскаржується в суді.

Заповіт є складним і специфічним документом, до формування якого треба підходити відповідально.

До нього пред'являються численні вимоги, тому доцільно в процесі його складання користуватися допомогою нотаріуса, так як фахівець може переконатися, що в тексті відсутні порушення законодавства або серйозні помилки.

Якщо документ буде оскаржений, то він визнається недійсним. Найбільш поширеними причинами заперечування заповіту є:

  • спадкодавець визнається недієздатним;
  • в тексті порушуються права спадкоємців, які є обов'язковими;
  • при складанні документа заповідач знаходився під тиском або його примушували вказувати ті чи інші відомості за допомогою шантажу або брехні;
  • заповідач знаходився в стані, коли не відповідав за свої вчинки, наприклад, перед формуванням документа він прийняв наркотичні або психотропні засоби, знаходився в стані алкогольного сп'яніння або переживав сильний стрес;
  • в заповіті вказується майно, яке належить не тільки померлому громадянинові, а й іншим особам, тому він не міг самостійно ним розпоряджатися.

Родичі, які не згодні з вмістом документа, можуть користуватися іншими підставами для оскарження документації. Процедура в будь-якому випадку реалізується через суд. Якщо дійсно документ буде оскаржений, то не передається спадщину за заповітом. Термін дії документа припиняється, тому спадкоємці вступають у спадок на підставі вимог законодавства.

Спадщина за заповітом: порядок, терміни вступу, недійсність заповіту.

Правила прийняття спадщини

Кожна людина, зазначений у заповіті, повинен виконати процес прийняття спадщини, а інакше він втратить майна, прописаного в документі. Тому враховується термін вступу в спадщину, представлений 6 місяцями.

Починається цей термін з того моменту, коли громадянин дізнається про можливість отримати цінності від померлої людини. Існують ситуації, коли людині просто не повідомляють про смерть родича протягом навіть декількох років. Навіть при таких умовах є можливість відновити термін через суд. На це дається тільки три роки, так як саме цей період є терміном позовної давності.

Нюанси фактичного прийняття

Існує можливість для спадкоємців вступити в спадок фактично. Процедура підтверджується тільки через суд. В цьому випадку у громадянина відсутня документ від нотаріуса, що підтверджує його право власності на певне майно.

У людини, що звертається до суду, повинні бути докази того, що він дійсно фактично користується майном.

Зазвичай така ситуація виникає, коли спадкоємець проживав з заповідачем в одному приміщенні до його смерті. Після смерті власника він продовжив жити в цьому об'єкті, не звертаючись до нотаріуса.

Як докази використовуються показання свідків, чеки на оплату комунальних послуг та інші аналогічні підтвердження.

Спадщина за заповітом: порядок, терміни вступу, недійсність заповіту.

Оскарження після закінчення терміну

У ст. 187 ГК встановлюються точні терміни, протягом яких родичі померлого громадянина можуть оскаржити текст заповіту. Позовні вимоги задовольняються виключно за наявності вагомих підстав. Зацікавлена ​​особа повинна передати суду докази порушення закону при складанні цього документа.

Позовна давність у справах, які мають відношення до спадкоємства, представлена ​​одним або трьома роками. Саме в цей період є можливість у громадян оскаржити документацію:

  • якщо в якості причини для оскарження виступає наявність доказів, що текст заповіту складався під тиском, шантажем чи за допомогою обману, то оскаржити документ можна протягом одного року після відкриття;
  • якщо наполягає позивач на визнання документа недійсним за рахунок того, що він складався недієздатною особою, то термін позовної давності дорівнює трьом рокам.

Відлік починається з моменту, коли зацікавлена ​​особа розуміє, що його права були порушені за рахунок неправомірність заповіту. Оскарженням може займатися виключно особа, зацікавлена ​​в результатах судового розгляду.

Кожна ситуація є індивідуальною, так як залежить від численних фактів і обставин справи. Заповіт не володіє точним терміном дії, тому припинити цей період можна тільки при оскарженні документа в суді.

Спадщина за заповітом: порядок, терміни вступу, недійсність заповіту.

Коли подається позов?

Багато спадкоємці, які не згодні з інформацією, наявною в документі, що залишився після смерті родича, замислюються про те, який термін дії заповіту. Згідно із законом документація має юридичну силу безстроково, тому єдиним варіантом зупинити даний період виступає його оспорювання.

Процедура передбачає подачу позовної заяви, до якого додаються докази того, що дійсно заповіт був складений під тиском або людиною, що є недієздатним.

Подати позов треба протягом року або трьох років в залежності від причини його складання. У нього обов'язково вносяться відомості:

  • найменування та реквізити суду, в якому буде розглядатися конкретна справа про спадкування;
  • дані про позивача, представлені його П. І. Б., місцем реєстрації, контактними даними та відомостями з паспорта;
  • детально описуються всі обставини, що мають відношення до цієї справи;
  • наводяться наявні у позивача докази;
  • в кінці перераховуються документи, що виступають додатками до позовної заяви, причому вони зазвичай представлені показаннями свідків, численними медичними довідками або іншими аналогічними паперами;
  • заява підписується безпосереднім позивачем або довіреною особою, яка має нотаріально завіреної довіреністю на вчинення цих дій.

Часто в суд запрошуються свідки, які підтверджують ті чи інші факти. Якщо позовні вимоги задовольняються, то документ визнається недійсним.

Спадщина за заповітом: порядок, терміни вступу, недійсність заповіту.

висновок

Багато спадкоємці бажають знати, який термін заповіту встановлено в законодавстві, а також як його можна змінити. Всі спадкоємці повинні розбиратися в термінах вступу в спадщину і правилах заперечування заповіту, якщо у них є докази його недійсності.

Згідно із законом діє документ до того моменту, поки існує майно, прописане в ньому. Але якщо текст буде оскаржений в суді, то документ втратить свою юридичну силу.

Римське право

Припускають, що спадкування за законом виникло раніше спадкування за заповітом. Проте в класичному праві останнє настільки зміцнилося, що стало переважною формою спадкування. До цього періоду на руїнах колективної власності римської familia утвердилася повна свобода заповіту.

Читайте также:  Як доказати, що батько платив аліменти на дитину?

Заповіт (testamentum) — це розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. У римській класичній сім´ї єдиним і повновладним власником її майна був pater familias, і тільки він міг ним розпоряджатися, зокрема, на випадок смерті вказати, кому має перейти після смерті майно, в яких частках, в якому порядку тощо.

Отже, заповіт — це одностороннє волевиявлення, на підставі якого можуть виникнути права та обов´язки у спадкоємців. Це односторонній правочин, який може реалізовуватися лише за умови, що особи, визначені як спадкоємці, також виявлять свою волю на прийняття спадщини.

Виявлення згоди після смерті заповідача є самостійним, незалежним від заповіту волевиявленням, що відрізняє ці відносини від договірних. При заповіті немає двостороннього та одночасного волевиявлення, яке вимагається при укладенні договорів, оскільки заповідача вже немає серед живих.

Тому заповіт не можна визнати договором, хоча тут і має місце виявлення волі як з боку заповідача, так і з боку його спадкоємців. Заповідач може в будь-який час скасувати або змінити своє розпорядження, чого не можна зробити в договірних відносинах.

Це також вказує на односторонній характер заповіту.

Заповіт — це розпорядження з відкладальною умовою, бо воно набуває чинності лише з настанням умови — смерті заповідача. Ця обставина і зумовила жорсткі вимоги до заповіту, оскільки в разі сумніву в будь-якому положенні заповіту спитати про дійсний намір заповідача вже неможливо.

Для визнання за заповітом юридичної сили він має відповідати таким умовам: заповідач повинен мати активну заповідальну правоздатність; заповіт має бути складений у певній формі; у заповіті має міститися призначення конкретних осіб спадкоємцями, котрі повинні мати пасивну заповідальну правоздатність.

Заповіт, що не відповідав зазначеним вимогам, визнавався недійсним.

Для того, щоб заповіт мав юридичне значення, його повинна була скласти фізична особа. Активна заповідальна право-здатність передбачала передусім наявність у заповідача на момент складання заповіту загальної право- і дієздатності в галузі майнових відносин.

Втрата її на момент смерті заповідача не робила заповіт недійсним.

У «праві Юстиніана» заповідальної правоздатності не мали раби, перегріни (однак вони могли заповідати «за власним правом»), віровідступники, єретики, душевнохворі, неповнолітні (навіть за згоди піклувальника), марнотратці, підвладні, глухонімі від народження, а також ті, які не могли висловити свою волю загальнодоступним способом. Особливе правило було встановлено для жінок: до II ст. вони взагалі не могли бути заповідачами, навіть якщо були persona sui juris. З II ст. їм надається право заповідати, але лише зі згоди опікуна.

Кожному історичному періоду відповідала своя форма заповіту. В давньому jus civile, в республіканський та імператорський періоди були різні форми заповіту. В імператорський період і у «праві Юстиніана» розрізняли дві основні форм
и заповіту: приватний і публічний.

Приватні заповіти складалися без участі органів державної влади. Якщо ж в їх складанні брали участь органи державної влади — це були публічні заповіти. В свою чергу, приватні заповіти могли бути письмовими та усними, тобто розрізнялися за формою волевиявлення.

При складанні усного і письмового заповітів вимагалася присутність семи, а в деяких випадках навіть восьми свідків. Це надавало заповідальному акту урочистості. Свідками могли бути тільки вільні й дієздатні особи.

Процес здійснення заповідального акта був безперервним з самого початку і до повного завершення.

При складенні письмового заповіту спадкодавець повідомляв свідкам, що в цьому документі його заповіт, підписував його сам і давав для підпису свідкам, які засвідчували свої підписи печатками.

В разі усної форми заповіту заповідач повинен був висловити свою волю вільно, чітко і зрозуміло словами або знаками. Якщо заповідач назвав одного або всіх спадкоємців, заповіт вважався складеним.

Свідки, що були присутні при складенні заповіту, могли записувати висловлену волю, але для дійсності заповіту це не мало ніякого значення. З часом письмова форма заповіту переважає усну.

З імператорського періоду розпочинають діяти публічні форми заповітів. їх також було два види. За однією формою заповідач міг висловити свою волю в суді, її заносили до протоколу, який зберігався в архіві суду. За другою формою він міг передати свою останню волю, виражену письмово, імператорові, який і оголошував її після смерті заповідача.

В окремих випадках передбачалися більш складні або, навпаки, спрощені форми заповітів. Однак при всій їх різноманітності в усі часи можна було простежити єдиний принцип — заповіт складався особисто заповідачем, а не його представником.

Призначення спадкоємців — основний елемент змісту будь-якого заповіту. Якщо в ньому містилися вказівки, кому і в яких частках мало перейти майно померлого, але не називалося ім´я спадкоємця, заповіт вважався недійсним.

Спадкоємцем можна було призначити лише особу, яка мала пасивну заповідальну правоздатність. Передусім вона мала бути конкретною — persona certa. До невизначених належали юридичні особи і постуми — особи, зачаті при житті заповідача, однак народжені після його смерті.

Юстиніан визнав за можливе призначати і цих осіб спадкоємцями за заповітом.

Не могли бути спадкоємцями за заповітом жінки після смерті осіб, які володіли майновим цензом в 100 тисяч сестерцій і більше. Цю норму було спрямовано проти «марнотратства» жінок, що належали до вищих верств. Не мали пасивної заповідальної правоздатності діти державних злочинців, перегріни, віровідступники, єретики та ін.

У деяких випадках могли бути спадкоємцями за заповітом раби. Це передбачало відпущення їх на свободу. Вони не могли відмовитися від спадщини і брали на себе всі борги свого хазяїна.

Якщо раба до відкриття спадщини відчужував власник, то він приймав спадщину за наказом свого нового хазяїна, якому й переходила спадщина.

Якщо раба до відкриття спадщини відпускали на волю, то він сам був спадкоємцем і самостійно вирішував питання про прийняття спадщини чи про відмову від неї.

Деякі особи, що мали пасивну заповідальну правоздатність, не завжди могли одержати спадщину за заповітом.

Наприклад, чоловіки віком 25—60 і жінки 20—50 років, які не були у шлюбі, одержували спадщину тільки після найближчих родичів, а також за умови, що вони взяли шлюб протягом 100 днів після відкриття спадщини.

Ці обмеження було введено законами Августа з метою боротьби з небажанням брати шлюб і бездітністю. Крім того, були й інші обмеження щодо одержання спадщини.

Допускалось призначення спадкоємця за відкладальної умови. У такому разі днем відкриття спадщини вважався не день смерті спадкодавця, а день настання зазначеної умови, наприклад за підпризначення спадкоємця (субститута), коли заповідач визначав ніби запасного спадкоємця на випадок, якщо перший спадкоємець чомусь відмовиться прийняти спадщину чи помре до відкриття спадщини.

Призначення спадкоємця за скасувальною умовою не допускалось, оскільки суперечило загальновизнаному принципу римського спадкового права — semel heres semper heres — спадкоємець завжди спадкоємець, тобто, якщо ти призначений спадкоємцем, то призначений назавжди і замінити тебе не можна.

Важливим принципом римського спадкового права, який залишався практично незмінним в усі часи римської історії, була свобода заповіту.

Заповідач мав право призначити спадкоємцем на свій розсуд будь-кого зі своїх родичів або й зовсім сторонніх осіб.

Свобода заповіту була відома вже Законам XII таблиць, в яких проголошувалось: «Як хто розпорядився на випадок своєї смерті щодо свого майна або піклування (над підвладними йому особами), хай те так і буде непорушним».

Суворість моральних правил, любов до рідних, гласність вчинення заповіту утримували спадкоємців від можливості скористатися своїм правом свободи заповіту всупереч сімейним інтересам. Спадкоємці, як правило, були членами сім´ї заповідача.

Однак із занепадом старої патріархальної римської famі1іа, послабленням моральних норм та з дією інших чинників свобода заповіту призводила до того, що заповідачі все частіше призначали своїми наступниками сторонніх осіб, обходячи своїх найближчих родичів, які своєю працею брали безпосередню участь у створенні спадщини. Це не могло не викликати обурення суспільства.

Поступово виникає необхідність розумно обмежити свободу заповіту. Спочатку це зводилося до того, що заповідач, оголошуючи на народних зборах своє розпорядження, зобов´язаний був згадати поіменно всіх безпосередньо підвладних — heredes sui.

При цьому він міг позбавити їх спадщини, вказавши підвладних синів поіменно, а дочок — загалом: «Всіх останніх позбавляю спадщини». Але розрахунок був на те, що публічно позбавити спадщини своїх підвладних (передусім дітей) заповідач не наважиться. Від такого нерозважливого кроку його мала утримати загроза громадського осуду.

Таким чином виникло «процесуально-необхідне спадкування», яке полягало у необхідності додержуватися процедури позбавлення спадщини під загрозою недійсності заповіту.

Однак практика довела недостатність таких формальних обмежень. Заповідачі без докору сумління перелічували най-ближчих родичів, проголошуючи при цьому, що їх вони позбавляють спадщини. Потрібні були радикальніші заходи. їх виробила практика центумвіральних судів, в компетенцію яких входило розгляд спорів про спадщину.

При цьому заповідач був зобов´язаний не лише перелічити найближчих родичів, а й визначити їм у заповіті певну (обов´язкову) частку спадщини. В іншому разі обійденим спадкоємцям надавався спеціальний позов про порушення заповідачем моральних обов´язків. Преторська практика визначила коло осіб, що мали право на обов´язкову частку в спадщині незалежно від змісту заповіту.

Крім heredes sui (безпосередньо підвладних) до цього кола відносили також еманципованих дітей. У класичний період право на обов´язкову частку одержали всі низхідні та висхідні родичі без винятку, а повнорідні та єдинокровні брати і сестри заповідача — за умови, що спадкоємцями були призначені негідні особи.

Так сформувалося «матеріально-необхідне спадкування», яке полягало у примушуванні спадкодавця виділити обов´язкову частку спадку певним особам.

Обов´язкова частка визначалась чвертю законної частки, тобто тієї частки, яку спадкоємець одержав би в разі спадкування за законом.

У «праві Юстиніана» розмір обов´язкової частки визначався більш гнучко: якщо до спадкування за законом закликалися чотири і більше спадкоємців, обов´язкова частка становила половину законної, якщо менше — її третину.

З поважних причин (посягання на життя заповідача, дочка брала шлюб без згоди батьків до 25 років та ін.) заповідач міг позбавити спадкоємця і права на обов´язкову частку.

Крім визначення спадкоємців і часток у спадщині, в заповіті могли бути й інші розпорядження: вказівки, як і для чого використати спадкове майно, покладення на спадкоємців обов´язків виконати певні дії. Заповідач міг зобов´язати спадкоємця або спадкоємців передати певну річ зі спадщини або її частину третім особам (легат або заповідальний відказ).

Читайте также:  Як неповнолітньому отримати спадщину?

Заповіт, укладений суворо до вимог закону, міг бути скасований або частково змінений до відкриття спадщини самим заповідачем: він міг скласти новий заповіт, доповнити його або змінити. Пізніше складений заповіт скасовував раніше складений у частині, що суперечить пізніше складеному.

Спадкування за заповітом. Порядок складання та посвідчення заповіту

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Право на заповіт має фізична особа з повного цивільною дієздатністю. Це право здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування. Заповідач не може позбавити права на спадкуван­ня осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині.

Чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов'язко­ву частку у спадщині, встановлюється на час відкриття спадщини.

Щодо обов’язкової частки в Цивільному кодексі України зазначено, що малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов’язкова частка). Розмір обов'язкової частки у спадщині може бути зменше­ний судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення.

Спадкодавець також має право доручити одному чи кіль­ком спадкоємцям виконати за рахунок спадкового майна певні дії на користь третьої особи, названої в заповіті. Пок­ладення таких обов’язків на спадкоємця називається за­повідальним відказом.

Заповідач може зобов'язати спадкоємця до вчинення певних дій немайнового характеру, зокрема щодо розпоря­дження особистими паперами, визначення місця і форми здійснення ритуалу поховання. Він також може зобов'язати спадкоємця до вчинення певних дій, спрямованих на досяг­нення суспільно корисної мети.

Заповідач має право обумовити виникнення права на спадкування у особи, яка призначена у заповіті, наявністю певної умови, як пов'язаної, так і не пов'язаної з її по­ведінкою (наявність інших спадкоємців, проживання у пев­ному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо).

Умова, визначена у заповіті, має існувати на час відкриття спадщини. Умова, визначена у заповіті, є нікчемною, якщо вона суперечить закону або моральним засадам суспільства.

Особа, призначена у заповіті, не має права вимагати визнан­ня умови недійсною на тій підставі, що вона не знала про неї, або якщо настання умови від неї не залежало.

Чинний Цивільний кодекс України передбачає складан­ня заповіту подружжям. Подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності.

У разі складення спільного за­повіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подруж­жя, який його пережив. У разі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті. За життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмо­витися від спільного заповіту.

Така відмова підлягає но­таріальному посвідченню. У разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя.

Заповідач має право призначити іншого спадкоємця на випадок, якщо спадкоємець, зазначений у заповіті, помре до відкриття спадщини, не прийме її або відмовиться від її прийняття чи буде усунений від права на спадкування та в інших випадках.

Цивільним кодексом України передбачений секретний заповіт. Секретним є заповіт, який посвідчується но­таріусом без ознайомлення з його змістом. Особа, яка скла­ла секретний заповіт, подає його в заклеєному конверті но­таріусові. На конверті має бути підпис заповідача.

Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший конверт та опечатує. Після смерті заповідача нотаріус приз­начає день оголошення змісту заповіту.

Про день оголошен­ня заповіту він повідомляє членів сім'ї та родичів спадко­давця, якщо їхнє місце проживання йому відоме, або робить про це повідомленім в друкованих засобах масової інформації.

У присутності заінтересованих осіб та двох свідків но­таріус відкриває конверт, у якому зберігався заповіт, та ого­лошує його зміст. Про оголошення заповіту складається протокол, який підписують нотаріус та свідки. У протоколі записується весь зміст заповіту.

Заповідач має право у будь-який час скасувати заповіт або у будь-який час скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить.

Кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним. Якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, встановлених законом.

Заповідач також може у будь-який час внести до заповіту зміни.

Заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними законодавством. На бажання заповідача його заповіт може бути посвідчений при свідках. Свідками можуть бути лише особи з повного цивільною дієздатністю.

  • Свідками не можуть бути:
  • 1) нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт;
  • 2) спадкоємці за заповітом;
  • 3) члени сім'ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом;
  • 4) особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт.

Нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також фізична особа, яка підписує заповіт замість заповідача, не мають права до відкриття спадщини розголошувати відомості щодо факту складення заповіту, його змісту, скасування або зміни заповіту.

Форма заповіту та порядок його укладення. Недійсність заповіту

Заповіт — це особисте розпорядження фізичної особи на випадок її смерті. Головне в будь-якому заповіті — призначення спадкоємців. Підпризначення спадкоємця — це призначення заповідачем додаткового спадкоємця на той випадок, коли основний спадкоємець, який вказаний у заповіті, помре раніше заповідача, відмовиться від спадщини або не прийме її.

Заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент час складання заповіту, а також ті права та обов'язки, які йому будуть належати у майбутньому.

Заповіт повинен бути складений у письмовій формі і нотаріально посвідчений. Особливість заповіту полягає в тому, що він містить в собі волю спадкодавця, яку він висловив ще за життя, але безпосереднє здійснення цієї волі можливе лише за умови смерті спадкодавця.

Заповіт повинен відповідати загальним правилам щодо дійсності правочину, а саме: 1) заповідач повинен бути дієздатним на момент укладення заповіту; 2) зміст заповіту не повинен суперечити закону; 3) зміст заповіту повинен відображати дійсну волю заповідача; 4) заповіт повинен бути вчинений у визначеній законом формі; 5) умови заповіту повинні бути здійсненими.

До нотаріально посвідчених заповітів прирівнюються заповіти, посвідчені певними посадовими особами (головними та черговими лікарями; директорами будинків для осіб похилого віку та інвалідів; капітанами суден; начальниками експедицій; командирами військових частин; начальниками виправно-трудових установ; слідчих ізоляторів). При посвідченні заповіту посадовими особами обов'язкова участь двох свідків. Свідками не можуть бути спадкоємці, близькі родичі, особи, які не можуть підписати і прочитати заповіт.

В заповіті заповідач може обумовити виникнення права на спадщину у спадкоємця наявністю певної умови, як пов'язаної, так і не пов'язаної безпосередньо з поведінкою спадкоємця (наприклад, проживання в сільській місцевості, набуття освіти, народження дитини тощо). Умова, визначена в заповіті, повинна існувати на час відкриття спадщини.

Обов'язкова частка у спадщині.

Будь-який дієздатний громадянин може залишити за заповітом все своє майно або його частку (не виключаючи предметів домашньої обстановки та вжитку) одній чи кільком особам, які як належать, так і не належать до кола спадкоємців за законом, а також окремим організаціям чи державі, позбавити спадщини одного чи всіх спадкоємців, не зазначаючи підстави позбавлення спадщини. В цьому і полягає принцип свободи заповіту. Водночас свобода заповіту обмежується правилом щодо обов'язкової частки спадщини.

Обов'язкові спадкоємці — це визначені законом особи, які незалежно від змісту заповіту завжди мають право отримати певну частку спадщшш.

До обов'язкових спадкоємців належать: неповнолітні або непрацездатні діти померлого (у тому числі й усиновлені); непрацездатне подружжя; непрацездатні батьки (у тому числі й усиновителі).

Наведений законодавцем перелік осіб, які мають право на обов'язкову частку спадщини, є вичерпним і розширеному тлумаченню не піддягає. Інші непрацездатні родичі померлого: брати, сестри, дід, баба, тітка, дядько, внуки, правнуки — не є обов'язковими спадкоємцями. Злиденність спадкоємця не є умовою отримання обов'язкової частки спадщини.

Розмір обов'язкової частки становить половину частки, яка б належала особі за заповітом. Тобто право заповідача на вільне розпорядження своїм майном у даному випадку обмежується. До обов'язкової частки належить і домашнє майно, і предмети домашнього вжитку, і вклади в банківських установах. Обов'язкова частка спадщини не обтяжується боргами спадкодавця.

Розмір обов'язкової частки може бути зменшено судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями і спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення (наприклад, обов'язковий спадкоємець претендує на частину однокімнатної приватизованої квартири, в якій за життя проживали спадкоємці за заповітом).

ЦК дає заповідачу право скласти так званий секретний заповіт, тобто заповіт із змістом якого не має права ознайомитися навіть нотаріус. Особа, яка склала секретний заповіт, заклеює конверт і ставить свій підпис на ньому. Такий заповіт в присутності двох свідків кладуть в конверт і опечатують.

Після відкриття спадщини нотаріус призначає день оголошення заповіту і повідомляє про це членів сім'ї і родичів спадкодавця. В призначений день нотаріус в присутності заінтересованих осіб і свідків відкриває конверт і оголошує зміст заповіту. Про оголошення заповіту складається протокол, в якому записується зміст заповіту. Протокол підписують нотаріус і свідки.

Читайте также:  Як законно не платити аліменти?

Оригінал протоколу зберігається в нотаріальній конторі, а спадкоємцям видають нотаріально посвідчені копії.

Спадкодавець також має право доручити одному чи кільком спадкоємцям виконати за рахунок спадкового майна певні дії на користь третьої особи, яка вказана в заповіті.

Покладання виконання таких обов'язків на спадкоємця називається заповідальним відказом або легатом.

Відказоодержувачами можуть бути будь-які особи незалежно від того, чи належать вони до числа спадкоємців за законом.

Предметом заповідального відказу може бути передача відказооде-ржувачеві у власність або за іншим речовим правом речі, що входить або не входить до складу спадщини. Це може бути доручення спадкоємцям передати певну річ чи певну грошову суму, простити борг.

Особливим видом заповідального відказу є надання прав довічного користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном, зобов'язання виконати роботи чи надати послуги третій особі (відказоодержувачу)

1. Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

2. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

3. Недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини.

4. У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.

Спадщина за заповітом

Дуже часто близькі родичі перетворюються на ворогів, коли їм доводиться ділити спадщину. Адже кожен бажає отримати якомога більше всього, і ніхто не хоче поступатися. Коли домовитися не вдається, єдиним арбітром у поділі спадщини є Закон.

Заповіт – це правовий документ, зроблений у встановленій формі розпорядження дієздатного громадянина (заповідача) на випадок смерті про майно, що належить йому.

Заповіт, як правовий документ, який укладається у письмовій формі, підписується заповідачем і засвідчується нотаріусом. У передбачених законом випадках заповіт може бути посвідчений іншими службовими особами (наприклад команиром військової частини, головним лікарем, капітаном судна тощо).

Заповідач може у заповіті позбавити права спадкоємства те або інша особа, крім тих, хто має право на обов’язкову частку у спадщині. Заповідач може в будь-який час змінити або скасувати зроблений ним заповіт, скласти новий.

Кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним. Порядок посвідчення заповіту і спадкування за заповітом встановлений Цивільним кодексом України.

Згідно із законодавством можливо складання заповіту таким чином, щоб визначити в самому заповіті умови відкриття спадщини, наприклад, другою особою у разі смерті першої особи, або відмови його від спадщини. Тобто необхідно визначити зміст і діяти у відповідності з змістом.

Якщо за змістом заповіту майно заповідається двом особам або, наприклад, одне майно одній особі, друге майно – другої особи, це один випадок. Але особа, якій заповідали одне якесь майно і воно померло, то згідно із законодавством, це майно успадковується за законом, тому що немає спадкоємця за заповітом.

Якщо, наприклад, є друга особа, якій заповідано інше майно, і він живий на момент відкриття спадщини, то він буде успадковувати за заповітом це майно. Ще приклад, якщо заповіт складено таким чином, що все майно, яке є, заповідається одній особі, і прописано, що на випадок відкриття спадщини це особа померла, або відмовляється від спадщини на користь іншої особи, тоді успадковує інша особа.

Нотаріус видає Свідоцтво про право на спадщину згідно із Законом. Нотаріус визначає частку в спадковому майні та видає свідоцтво. А спадкоємці повинні прийти до згоди. Законом передбачено, якщо спадкоємці успадковують частини рухомого майна, то вони можуть між собою домовитися щодо порядку його використання.

Нотаріус, що спеціалізується на питаннях складання заповітів – контакти

Якщо є письмова домовленість про інший розподіл частин майна, що успадковуються спадкоємцями, то нотаріус може оформити ці частини у відповідності з домовленостями.

Якщо спадкоємці не прийшли до згоди, то питання вирішується у судовому порядку. У відповідності з законодавством спадкоємець отримує всі права і обов’язки спадкодавця, у тому числі і за боргами. У разі відмови одного спадкоємця від частини спадщини, то борги за зобов’язаннями переходять іншому спадкоємцю тільки за його згодою.

Режим спадкового майна повинен бути визначений, тобто у спадкового майна повинен бути власник. Якщо спадкоємця немає, тоді успадковувати майно має держава в особі територіальної громади.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, повинен особисто подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

Якщо спадкоємець протягом встановленого строку не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, який не прийняв його. Неприватизовану квартиру не можна успадковувати, тому що вона не перебувала у власності спадкодавця.

Якщо спадкодавеці, як члени сім’ї, які були прописані в цій квартирі, то вони зберігають за собою право на користування цим житлом.

Позбавлення спадщини та недійсність заповіту

Відповідно до ч.2 ст.1235 ЦК заповідач може у заповіті позбавити права на спадкування будь-кого з числа спадкоємців за законом без зазначення причин такого рішення, окрім необхідних спадкоємців.

Спадкоємець позбавлений права на спадкування за заповітом, , який буде визнаний судом недійсним, одержує право на спадкування на загальних підставах.

Відповідно до ст. 1257 ЦК, заповіт складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

  • Спадкування за законом.
  • Спадкування за законом має місце у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі не охоплення заповітом усієї спадщини.
  • При спадкуванні спадщина переходить до осіб, зазначених у законі. Передбачається п’ять черг спадкоємців за законом:
  • До першої черги віднесені такі особи:
  • — діти, походження яких засвідчується у встановленому законом порядку;
  • — друге з подружжя як таке має право на спадкування, якщо перебувало у зареєстрованому шлюбі з померлим на момент відкриття спадщини;
  • — батьки померлого (усиновителі);
  • — онуки померлого за умови відсутності (смерті) батька чи матері на момент відкриття спадщини.
  • До другої черги входять:
  • — рідні брати та сестри;
  • — дід та баба померлого як з боку матері, так і з боку батька.
  • До третьої черги відносяться:
  • — рідні дядько та тітка,
  • До четвертої черги належать:
  • — особи, які були членами сім’ї спадкодавця протягом щонайменше останніх п’яти років його життя. Тобто, їх коло формується за ознакою сімейних зв’язків;
  • — інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно.
  • До п’ятої черги входять:
  • — утриманці спадкодавця, які являють собою осіб, які не були членами сім’ї спадкодавця, але не менше п’яти років отримували від нього матеріальну допомогу, що була для нього матеріальну допомогу, що була для них єдиним або основним джерелом засобів до існування.
  • Спадкування за правом представлення.

Спадкоємство за правом представлення відбувається лише тоді, коли спадкоємець, який був би закликаний до спадкування, якщо був би живий, вмирає раніше за спадкодавця, тобто до відкриття спадщини. За таких обставин до спадкування за законом після смерті спадкодавця закликаються особи, які заступають місце спадкоємця, який помер раніше спадкодавця.

Коло осіб, які закликаються до спадкування за правом представлення, обмежений. Це онуки та правнуки, прабаба та прадід, племінники, а також двоюрідні брати та сестри спадкодавця.

Розподіл спадщини між спадкоємцями.

Спадкова маса, як об’єкт універсального правонаступництва, незалежно від місця її знаходження, у момент відкриття спадщини юридично виступає як єдиний комплекс.

Розмір часток у спадщині кожного із спадкоємців за законом визначається рівним, якщо спадкодавець у заповіті сам не розділив спадщину між ними. Спадкоємці мають можливість домовитись між собою щодо зміни розміру частки когось із них стосовно рухомого майна. Якщо йдеться про нерухоме майно – закон вимагає укласти таку угоду в письмовій формі та нотаріально її посвідчити.

Якщо хтось із спадкоємців не прийме спадщину, його частка переходить до інших спадкоємців, закликаних до спадкування, і ділиться між ними порівну.

Здійснення спадкових прав.

Право на прийняття спадщини є суб’єктивним цивільним правом, змістом якого є альтернативна можливість спадкоємця прийняти або відмовитись від спадщини. Спадкове майно переходить до спадкоємців лише за умови їх бажання прийняти спадщину.

Право на прийняття спадщини може бути здійснено як шляхом прямого волевиявлення (поданням спадкоємцем заяви про прийняття спадщини до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини), так і шляхом вступу спадкоємця у володіння або управляння спадковим майном.

Для прийняття спадщини у законі встановлено шестимісячний термін, який рахується з моменту її відкриття. Якщо спадкоємець у зазначений термін не прийме спадщину, то він втрачає на її прийняття.

Проте, якщо строк на прийняття спадщини пропущений спадкоємцем з поважних причин, суд може його продовжити на певну, чітко визначену кількість днів, достатню для подання заяви до нотаріальної контори.

Якщо спадкове майно було прийняте іншими спадкоємцями, спадкоємцеві, який пропустив зазначений строк, передається лише те з майна, що збереглося в натурі, а також гроші, виручені від реалізації решти належного йому майна..

Відмова від спадщини.

Змістом права, яке виникає у спадкоємця у момент відкриття спадщини, охоплюється не тільки можливість її прийняття, а й можливість відмовитись від неї.

Спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитись від спадщини шляхом подання про це заяви до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини.

Таку заяву спадкоємець може подати протягом шестимісячного строку з дня відкриття спадщини.

Спадкоємець може відмовитись від спадщини на користь будь-кого з інших спадкоємців за заповітом або за законом, а також на користь держави, окремих юридичних осіб, громадських організацій.

Спадкоємець, який має право на обов’язкову частку також має право відмовитись від неї. Відмова від спадщини, яким би способом вона не була здійснена, тягне припинення права на прийняття спадщини без перетворення його у будь-яке інше право.



Ссылка на основную публикацию