Договір про визначення частки у суспільній сумісній власності (зразок)

Тема 18. Право спільної власності.

  1. Поняття, ознаки та види права спільної власності.
  2. Спільна часткова власність.
  3. Спільна сумісна власність.
  4. Відмінності між спільною частковою та спільною сумісною власністю.
  5. Припинення спільної власності.
  • 1. — Залежно від кількісного складу суб’єктів права власності воно поділяється на:
  • 1) особисте, що належить одній особі;
  • 2) спільне, що належить одночасно двом або більше особам.
  • — Об’єктами права спільної власності, як і права власності взагалі, можуть виступати як одна річ, так і сукупність речей, які у вузькому значенні називаються майном.
  • ^

Від поняття «право спільної власності» треба відрізняти поняття «спільна власність».

На відміну від права власності, спільна власність розглядається як правовідношення, що виникає між кількома особами з-приводу спільного володіння, користування та розпоряджання одним і тим же майном.

  1. ^ характеризується такими ознаками:
  2. 1) множинність його суб’єктів (цим воно відрізняється від права власності юридичної особи, де суб’єктом права власності виступає одна особа – юридична особа);
  3. 2) єдність його об’єкта (майна) (право власності суб’єктів спільної власності поширюється не на якусьь частину речі (майна), а на всю річ (майно) в цілому.
  4. 1) право спільної часткової власності із визначенням часток;
  5. 2) право спільної сумісної власності без визначення часток.

Пошкодження, знищення, або втрата якоїсь частини речі (майна), що є об’єктом права спільної власності, не припиняє її на боці жодного із співвласників.- Відповідно до ч.2 ст. 355 ЦК України розрізняється два види права спільної власності:

2. — Спільна власність називається частковою, якщо кожному із співвласників належить частка. У спільній сумісній власності частки зазделегідь не визначені, вони можуть бути зафіксовані лише при поділі спільної власності чи виділі із неї.

— З приводу того у чому визначається частка співвласників при спільній частковій власності в теорії цивільного права склалося два підходи:

^

2. Частка у праві власності на майно (Ромовська З.В., Дзера О.В., Толстой Ю.К. ін).

  • Недоліки і переваги:
  • 2) друга – по-перше, вказхує на множинність суб’єктів, оскільки всім належить право власності на одне і те ж майно,
  • а по-друге, підкреслюється, що право кожного із співвласників не обмежується якоюсь конкретною частиною майна, а поширюється на все майно в цілому.

1) перша консрукція веде до заміни багатосуб’єктної власності на односуб’єктну;

— Оскілки частки визначаються не у майні, а у праві власності на майно – вони отримали назву «ідеальних часток». Разом з тим, незважаючи на їх ідеальний характер, частки є чітко визначеними.

— Частки у спільній часткові власності можуть визначатися двома способами: 1) у виді дробу 1/2, 1/5 і т.д.; 2) у виді відсотків 20%, 50% тощо.

^

Однак, це не означає, що вони не можуть бути різними. Так, відповідно до ч.2 ст. 357 ЦК України якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного із співвласників у придбання,(виготовлення, спорудження) майна.

— У ЦК України встановлено презумпцію «спільної часткової власності».

Відповідно до ч.4 ст. 355 ЦК України спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.- Правовому регулюванню відносин між учасниками спільної часткової власності присвячено безпосередньо ст.ст. 356-367 ЦК України, а якщо спільна власність виникає на підставі договору про спільну діяльність – ст. 1134 ЦК.- Не зважаючи на чітку визначеність часток у спільній частковій власності, її правовий режим враховує інтереси всіх співвласників. Зокрема: 1) володіння, користування та розпоряджання майном здійснюється за взаємною згодою усіх співвласників, а при відсутності такої згоди – спір може бути вирішений судом; 2) при визначенні порядку володіння, користування та розпоряджання спільним майном усі спввласники мають рівне право голосу незалежно від розміру їх часток; 3) за взаємною згодою співвласники можуть виділити із спільної власності частину майна у натурі (такий виділ не припиняє права спільної власності, оскільки відбувається в межах правового режиму спільної часткової власності і виділені частини не стають окремими (самостійними) об’єктами права власності); 4) кожен співвласник має право на відплатне чи безвідплатне відчуження іншій особі своєї частки.

Разом з тим, відчуження частки у спільній часткові йвласності здійснюється із дотриманням права переважної купівлі, зміст якого розкритий у ст. 362 ЦК України.

— У разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів.

Продавець частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає.

Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного права купівлі чи не здійснять цього права щодо нерухомого майна протягом одного місяця, а щодо рухомого майна — протягом десяти днів від дня отримання ними повідомлення, продавець має право продати свою частку іншій особі.

Якщо бажання придбати частку у праві спільної часткової власності виявили кілька співвласників, продавець має право вибору покупця.

У разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред'явити до суду позов про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Одночасно позивач зобов'язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець. До таких вимог застосовується позовна давність в один рік.

Передача співвласником свого переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності іншій особі не допускається.

  • Право переважної купівлі не поширюється на договори дарування, довічного утримання (догляду), міни, виділу частки співвласнику у натурі (Дзера О.В., Пушкін О.А.);
  • Право переважної купівлі поширюється на договори міни, якщо частка обмінюється на речі визначені родовими ознаками і особа, яка має право переважної купівлі пропонує відчужувану річ того ж роду, в тій же кількості і ті є ї ж якості (Сергєєв А.П., Толстой Ю.К.).
  • Проблема утримання майна, що є у спільній власності (ст. 360 ЦК).

3. — Відповідно до ч.4 ст. 355 ЦК України спільна власність є сумісною, якщо вона встановлена законом або договором. — Законодавством України встановлено випадки виникнення спільної сумісної власності: 1) майно, набуте подружжям за час шлюбу є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 3 ст. 368 ЦК, ч.1 ст. 60 СК України); 2) майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім’ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 4 ст. 368 ЦК); — Відповідно до ст. 3 СК України сім’ю складають особи, які: — спільно проживають; — пов’язані спільним побутом; — мають взаємні права та обов’язки. — Сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. 3) квартира в багатоквартирному будинку, одноквартирний будинок, кімната в квартирі, де проживають два і більше наймачі, передані у спільну сумісну власність при приватизації з державного житлового фонду за письмовою згодою членів сім’ї наймача (ст. 8 Закону «Про приватизацію державного житлового фонду»).

  1. ^
  2. ^
  3. 1) за визначеністю часток (у спільній часткові власності частки кожного із співвласників заздалегідь визначені, у спільній сумісній власності – ні, вони вважаються рівними);
  4. ^ ( у спільній часткові власності доходи і витрати розподіляються між співвласниками пропорційно до розміру їх часток, а у спільній сумісній власності – по рівну);
  5. ^ ( у спільній часткові власності кожен із співвласників розпоряджається належною йому часткою, а у спільній сумісній – правом власності у повному обсязі);
  6. ^ (суб’єкти спільної часткової власності за своїми зобов’язаннями несуть часткову відповідальність, суб’єкти спільної сумісної – солідарну);

Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

^ ( право спільної часткової власності виникає з будь-яких підстав, які не суперечать закону: спільне будівництво, спадкування, договірну про спільну діяльність ін., спільна сумісна власність виникає лише у випадках прямо передбачених законом, або договором).

5. — Поряд із загальними підставами припинення права власності, право спільної власності, може бути припинено із спеціальних підстав. Зокрема, шляхом: 1) виділу (спільна власність припиняється для того, чия частка виділяється);

  • 2) поділу (спільна власність припиняється для всіх співвласників);
  • 3) відшкодування вартості частки (спільна власність припиняється для того, кому відшкодовується вартість його частки).
  • І За підставою виділу або поділу:
  • 1. За домовленістю між співвласниками (договором);

— Види виділу та поділу.

2. За рішенням суду (у разі виникнення спору).

ІІ За ініціатором виділу або поділу:

1. З ініціативи іншого із співвласників;

2. З ініціативи третіх (сторонніх) осіб (наприклад, кредитора одного із співвласників).

— Кредитор може ставити питання про виділ частки співвласника у натурі лише у разі недостатності у цього співвласника іншого майна, на яке може бути звернено стягнення.

  1. — У разі виділу або поділу майна, що є у спільній частковій власності, розмір майна, яке виділяється або підлягає поділу визначається пропорційно до розміру часток кожного із співвласників.
  2. — У разі виділу або поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними.
  3. — Інші співвласники можуть звернутися до суду з вимогою про припинення частки у спільному майні одного із співвласників з відшкодуванням її вартості за наявності таких умов:
  4. 5) позивач попередньо вніс вартість цієї частки на депозитний рахунок суду.
Читайте также:  Аліменти з продажу автомобіля: платити чи не платити?

1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї;

Довічне утримання (догляд)

Договір довічного утримання (догляду) є альтернативою договору купівлі — продажу в тих випадках, коли особа за життя має намір, але за певних умов, розпорядитись належним їй на праві власності майном.

За договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає іншій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Слід зазначити, що з прийняттям нового Цивільного Кодексу України (далі — Кодекс) предмет договору значно розширився, оскільки тепер, крім житлового будинку, квартири або їх частини, надаватись у власність може й інше рухоме або нерухоме майно. Однак загальною вимогою до відчужуваного за договором майна є його оборотоздатність.

Передаючи у власність майно, відчужувач, насамперед, має за мету отримання матеріального забезпечення, догляду та послуг, яких він потребує.

Утримання (догляд) може полягати як у матеріальному (натуральному чи грошовому) забезпеченні, так і у наданні догляду.

Сторони вправі самостійно визначити в договорі розмір, обсяг та періодичність надання матеріального забезпечення, види і зміст догляду.

Відповідно до статті 745 Кодексу, договір довічного утримання укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Договір довічного утримання (догляду), за яким передається набувачеві у власність нерухоме майно, підлягає державній реєстрації.

Право власності на майно, передане по договору довічного утримання, виходячи з визначення поняття цього договору та, враховуючи встановлену законодавством форму, виникає з моменту нотаріального посвідчення договору, а якщо договір підлягає державній реєстрації – з моменту такої реєстрації.

Згідно пункту 82 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, договори довічного утримання (догляду) посвідчуються нотаріусами з дотриманням загальних правил посвідчення договорів відчуження.

Частиною четвертою статті 746 Кодексу передбачено, що договір довічного утримання (догляду) може бути укладений відчужувачем на користь третьої особи. Ця третя особа не стає окремою стороною у договорі і сам договір не перетворюється на трьохсторонній.

Факт перебування такої особи в родинних стосунках з відчужувачем юридичного значення не має.

Укладення такого договору можливе у випадку відсутності у третьої особи, на користь якої укладається договір, коштів для проживання або ж її хворобливий стан, у зв’язку з яким вона потребує постійного догляду і, при цьому, відсутність у неї майна, яке може бути передане за договором довічного утримання.

Якщо відчужувачем за даним договором може бути тільки фізична особа (незалежно від віку та стану здоров’я), то набувачем може бути повнолітня дієздатна фізична особа або юридична особа, що є новацією. Юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

У разі, якщо набувачем є юридична особа, нотаріус повинен перевірити чи відповідає нотаріальна дія, яка вчиняється, обсягу цивільної правоздатності юридичної особи та чи вистачає повноважень у особи, яка представляє юридичну особу, для чого вимагає установчі документи, які передбачають повноваження та посвідчують службове становище або довіреність.

  • Якщо відчужувачем є один із співвласників майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, договір довічного утримання (догляду) може бути укладений після визначення частки цього співвласника у спільному майні або визначення між співвласниками порядку користування цим майном.
  • При посвідченні договору довічного утримання (догляду) не застосовуються положення статті 362 Кодексу щодо переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності.
  • Набувач не може за життя відчужувача продавати, обмінювати, дарувати, укладати договір застави чи передавати у власність іншій особі майно, передане йому за договором довічного утримання (догляду).
  • Протягом життя відчужувача на майно, передане набувачеві за таким договором, не може бути звернене стягнення за зобов’язаннями набувача.
  • При посвідченні договору довічного утримання (догляду) накладається заборона відчуження майна, яке є предметом договору.
  • Відмінність договору довічного утримання від спадкового договору
  • Договір довічного утримання (догляду) за своєю юридичною природою подібний до спадкового договору, який також укладається між відчужувачем, що є власником майна та набувачем, на якого покладається обов’язок виконувати розпорядження відчужувача і який, у разі смерті останнього, набуває право власності на його майно.

Відмінність спадкового договору від договору довічного утримання (догляду) пов’язується з моментом набуття права власності.

Якщо за договором довічного утримання право власності у набувача виникає з моменту посвідчення договору (у випадках, встановлених законодавством – з моменту державної реєстрації договору), то право власності за спадковим договором переходить до набувача тільки після смерті відчужувача.

Набувач за цим договором, за життя відчужувача, має лише можливість придбання права на майно в майбутньому за умови виконання вимог, зазначених у договорі.

  1. Істотні умови та особливості договору довічного утримання
  2. У тексті договору довічного утримання (догляду) обов’язково зазначається, що набувач майна зобов’язаний надавати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення, а також усі види догляду (опікування) з їх конкретизуванням або без такого та визначається грошова оцінка матеріального забезпечення, яка встановлюється за згодою сторін.
  3. У разі зобов’язання набувача забезпечити відчужувача або третю особу житлом у будинку (квартирі), який йому переданий за договором довічного утримання (догляду), у тексті договору зазначається конкретно визначена частина помешкання, у якій відчужувач або третя особа має право проживати.
  4. Щодо місця виконання договору довічного утримання слід зазначити, що згідно статті 532 Кодексу місце виконання зобов’язання встановлюється у договорі, якщо ж місце виконання зобов’язання не встановлено у договорі, то виконання провадиться (за зобов’язаннями про передавання нерухомого майна) за місцезнаходженням такого майна.
  5. Відповідно до статті 754 Кодексу набувач не має права до смерті відчужувача продавати, дарувати, міняти майно, передане за договором довічного утримання (догляду), укладати щодо нього договір застави, передавати його у власність іншій особі на підставі іншого правочину.

У тексті договору доцільно передбачати обов’язок набувача у разі смерті відчужувача поховати його. Якщо частина майна відчужувача перейшла до його спадкоємців, витрати на його поховання мають бути справедливо розподілені між ними та набувачем.

У разі неможливості подальшого виконання фізичною особою обов’язків набувача за договором довічного утримання (догляду) з підстав, що мають істотне значення, обов’язки набувача можуть бути передані за згодою відчужувача члену сім`ї набувача або іншій особі за їх згодою. Відмова відчужувача у наданні такої згоди може бути оскаржена до суду.

Договір довічного утримання припиняється у разі смерті відчужувача (за винятком обов’язку набувача поховати відчужувача).

У разі смерті набувача його права та обов’язки переходять до його спадкоємців.

Якщо спадкоємець за заповітом відмовився від прийняття майна, що було передано відчужувачем, право власності на це майно може перейти до спадкоємця за законом.

Якщо у набувача немає спадкоємців або вони відмовилися від прийняття майна, переданого відчужувачем, відчужувач набуває право власності на це майно. У цьому разі договір припиняється.

Проблеми виконання договору довічного утримання (догляду)

В основному, переважають два варіанти зловживань відчужувачами своїми правами.

Часто трапляється так, що відчужувач, через особисті конфлікти, відмовляється приймати належне виконання, запропоноване набувачем, аргументуючи це його низькою якістю, хоча, як правило, достатніх підстав для цього нема.

Прострочення відчужувача матиме місце також і у разі, якщо він змінив своє місцепроживання і не повідомив про це набувача, внаслідок чого останній не міг виконувати свої обов’язки.

За таких обставин виникає питання: чи нестиме набувач відповідальність, якщо він не міг належним чином виконувати свої обов’язки у зв’язку з простроченням відчужувача. Згідно частини другої статті 613 Кодексу, якщо кредитор не вчинив дії, до вчинення яких боржник не міг виконати свій обов’язок, виконання зобов’язання може бути відстрочене на час прострочення кредитора.

Це означає, що набувач може не надавати утримання та (або) догляд протягом строку, коли відчужувач відмовляється приймати належне виконання зобов’язання, запропоноване набувачем.

При цьому останній не буде нести цивільно — правову відповідальність, якщо він доведе, що пропонував належне виконання, оскільки закон дає відстрочку на період, протягом якого відчужувач відмовлявся приймати таке виконання.

Виконання зобов’язання може бути відстрочене і у випадку, коли відчужувач, не повідомивши набувача, змінив своє місцеперебування, внаслідок чого набувач не міг виконувати свої обов’язки. В цьому разі відстрочка діє доти, доки набувач не довідався про нове місцезнаходження відчужувача.

Слід зазначити, що такі відстрочення, враховуючи те, що договір довічного утримання (догляду) укладається на строк життя відчужувача, мають, найімовірніше, характер призупинення виконання набувачем його обов’язків.

Іноді, коли відчужувач з певних причин виїжджає на постійне місце проживання до іншого населеного пункту, набувач не може надавати утримання та (або) догляд в передбаченому договором обсязі, і, як правило, через деякий час відчужувач подає позов про розірвання договору довічного утримання (догляду), через те, що він не виконується належним чином. Виникає питання, як у цьому разі вчинити набувачеві? Тому необхідно звернути особливу увагу на одну із істотних умов договору – місце його виконання, яку ми розглядали вже в істотних умовах укладення договору.

  • По-перше, набувач може вимагати припинення договору довічного утримання (догляду) у зв’язку з неможливістю його виконання (стаття 607 Кодексу) і відшкодування витрат, понесених на утримання та (або) догляд.
  • По-друге, набувач може вимагати в судовому порядку зміни договору довічного утримання (догляду) за статтею 652 Кодексу, згідно якої у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений за згодою сторін. Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, договір може бути змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов:
  • а) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане;
  • б) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися;
  • в) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору;
  • г) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.
  • Згідно з вищезгаданою статтею зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.
Читайте также:  Доповідна записка: види, зразок

Безумовно, переїзд відчужувача на постійне місце проживання до іншого населеного пункту є істотною зміною обставин, тому, як правило, при укладенні договору набувач не може передбачити такої зміни і не може усунути її причини.

Безперечно, виконання договору довічного утримання (догляду) у випадку, коли відчужувач переїжджає на нове місце проживання, порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б набувача того, на що він розраховував при укладенні договору; крім цього ризик зміни обставин не несе набувач.

Отже, за цих умов є всі підстави для того, щоб вимагати в судовому порядку зміни договору довічного утримання (догляду). В цьому випадку може мати місце зміна матеріального забезпечення на грошове в розмірі грошової оцінки матеріального забезпечення.

  1. Провідний спеціаліст Департаменту нотаріату та реєстрації адвокатських об’єднань Міністерства юстиції України
  2. Мар`яна Гавриш

Позовна заява про визначення часток у спільній сумісній власності

  • 01 лютого 2010
  • До ____________ районного суду м.________________
  • Позивачі:Особа_1,
  • адреса: ___________________
  • Особа_2,
  • адреса: ___________________
  • Особа_3,
  • адреса: ___________________
  • Відповідач:
  • Відділ приватизації житла управління житлово-комунального господарства м. _________, адреса: ______________________
  • Третя особа:
  • Перша _________ Державна нотаріальна контора, адреса:____________________

ПОЗОВНА ЗАЯВА

про визначення часток у спільній сумісній власності

Квартира №____ в будинку №___ по вул.

__________ в місті ___________ приватизована у відповідності з Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» на членів нашої родини: мене, Особу_1, мого чоловіка, Особу_4, доньку, Особу_2 та внука, Особу_3 про що Відділом приватизації житла «__»_______ року видано Свідоцтво про право власності на житло, згідно розпорядження №______. В цьому свідоцтві не вказано, що дана квартира належить громадянам Особі_1, Особі_2, Особі_3 та Особі_4 в рівних частках.

Квартира розташована на __-му поверсі __-ти поверхового будинку та складається з 3-х кімнат житловою площею 42,50 кв.м. (10,90 кв.м, 17,40 кв.м. та 14,20 кв.м), кухні площею 5,60 кв.м, ванної кімнати площею 1,80 кв.м, вбиральні 1,0, коридору площею 8,20 кв.м, комори площею 4,0 кв.м). Квартира обладнана балконом площею 4,0 кв.м. Загальна площа квартири 60,0 кв.м. Висота приміщень 2,54 м.

«__»_______ року мій чоловік помер, що підтверджується Свідоцтвом про смерть серії ___ №_________. Свою частку померлий заповів доньці.

{smscoin_key}Ми звернулися до Першої ___________ Державної нотаріальної контори з заявою про намір прийняти спадщину, але нам було відмовлено в цьому через те, що в Свідоцтві про право власності на житло на квартиру на праві спільної сумісної власності не визначені ідеальні частки. По цій причині ми змушені звернутися до суду з позовною заявою про визначення ідеальних часток у спільній сумісній власності.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст. 257 ЦК України, ст.ст. 27, 118-120, 158, 215 ЦПК України, —

ПРОШУ:

1. Винести рішення, яким встановити рівні долі по 1/4 за кожним з співвласників в спільній сумісній власності на квартиру №__ по вул. ______, __ в місті ___________: — за померлим «__»_______ року Особою_4, Особою_1, Особою_2 та Особою_3.

  1. Додаток:
  2. Свідоцтво про право власності на житло;
  3. Копія свідоцтва про смерть Особи_2;
  4. Копія технічного паспорту квартири;
  5. 3 копії паспортів позивачів;
  6. Квитанція про сплату держмита збору та оплати за ІТЗ;
  7. 3 копії позовної заяви з додатками 

Дата                      Підпис{/smscoin_key}

Стаття 370. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності

Стаття 370. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності

1. Співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності.

2. У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

3. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу.

Коментар:

1. Кожен учасник спільної сумісної власності має право припинити для себе відносини спільної власності шляхом виділу в натурі частки із спільного майна.

Згідно частини третьої коментованої статті виділ частки із майна, що є об'єктом спільної сумісної власності, здійснюється на тих же засадах, що і виділ із майна, що є у спільній частковій власності.

Разом з тим, оскільки у спільній сумісній власності, на відміну від спільної часткової, частки учасників не є визначеними, виділ здійснюється в два етапи: 1) визначення часток учасників у спільному майні, тобто перетворення спільної сумісної власності на спільну часткову. При цьому ч. 2 ст.

370 ЦК виходить з презумпції рівності часток кожного із співвласників, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду; 2) одержання учасником у натурі майна, що відповідає його частці, а якщо виділ у натурі заборонений законом або є неможливим — одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації (див. коментар до ст. 364 ЦК).

2. Істотні особливості щодо здійснення права спільної власності подружжя передбачені СК. Згідно ч. 1 ст.

67 СК дружина, чоловік мають право укласти з іншою особою договір купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання (догляду), застави щодо своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя лише після її визначення та виділу в натурі або визначення порядку користування майном.

Аналіз змісту наведеної норми переконує, що кожен з подружжя має право відчужити на користь третьої особи майно, що є у спільній сумісній власності або 1) після визначення частки та виділу в майна натурі, або 2) після визначення частки та визначення порядку користування майном.

Юридичне значення визначення частки подружжя у спільній сумісній власності полягає в тому, що остання трансформується у спільну часткову власність. При цьому згідно ст.

361 ЦК будь-який учасник спільної часткової власності має право розпоряджатися своєю часткою на свій розсуд: без необхідності одержання згоди другого співвласника, будь-яким способом і на користь будь-якого суб'єкта.

Обмеження стосуються тільки укладення договору купівлі-продажу (див. коментар до ст. ст. 361, 362 ЦК). Навпаки, із змісту ч. 1 ст.

67 СК випливає, що обсяг прав чоловіка, дружини, які визначили свої частки у спільному майні, є обмеженим порівняно з іншими учасниками права спільної сумісної власності, які не є подружжям, адже право розпорядження вони набувають за умови попереднього виділення частки в натурі, або визначення порядку користування майном.

Слід зауважити, що виділ, як вже підкреслювалося у коментарі до ст. 364 ЦК, припиняє для учасника спільну власність. Відтак, після виділу частки одного з подружжя право спільної власності подружжя припиняється щодо них обох, оскільки учасників спільної власності усього двоє.

В такому випадку стає практично неможливо реалізувати норму ч. 1 ст. 67 СК, яка надає кожному з подружжя право вільного розпорядження своєю часткою після її визначення та виділу в натурі.

Оскільки відносини спільної власності між подружжям припинилися після виділу частки, зрозуміло, що предметом правочинну не може бути розпорядження часткою у праві спільної сумісної власності.

З наведеного випливає, що через неприйнятність першого способу розпорядження часткою — з її визначенням та виділом у натурі, залишається тільки другий — визначення частки та порядку користування майном. Визначення частки у спільному майні подружжя регулюється ст. ст.

70, 71 Закону «Про нотаріат» та главою 24 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріальних дій нотаріусами України.

Аналіз цих норм дозволяє стверджувати, що свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя може видаватися як за життя обох з подружжя за їх бажанням, так і після смерті одного з подружжя за заявою другого з подружжя, який пережив.

Згідно ч. 1 ст. 70 Закону «Про нотаріат» нотаріус на підставі спільної письмової заяви подружжя видає одному або кожному з них свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя, набутому ним за час шлюбу. Проте на практиці визначення частки одного з подружжя шляхом видачі свідоцтва майже не застосовується.

Незважаючи на наявність вищевказаних правових підстав для оформлення свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, перешкодою до видачі свідоцтва є СК, за змістом норм якого усі майнові відносини між подружжям мають бути врегульовані договорами (ст. ст. 63 — 72 СК), а найголовніше — наказ Міністерства юстиції України від 10 січня 2005 р.

N 1/5 «Про затвердження форм реєстрів для реєстрації нотаріальних дій, нотаріальних свідоцтв, посвідчувальних написів на правочинах і засвідчуваних документах», згідно тексту якого серед форм свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя затверджена тільки форма свідоцтва про право власності в спільному майні подружжя, на частку того з подружжя, який помер. Наявність такого свідоцтва дозволяє не лише реалізувати право на спадкування спадкоємцям померлого учасника спільної сумісної власності, але і свідчить про можливість практичного застосовування норми ч. 2 ст. 67 СК для співвласника, за якою дружина, чоловік мають право скласти заповіт на свою частку у праві спільної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі.

Водночас форма свідоцтва про право на власності на частку в спільному майні для подружжя, які бажають розпорядитися спільним майном за життя їх обох, наказом Міністерства юстиції України не передбачена.

Оскільки ж нотаріус позбавлений права самостійно створювати нові форми свідоцтв, право подружжя на визначення частки з метою її подальшого розпорядження шляхом оформлення зазначеного свідоцтва уявляється декларативним.

Позбавлене сенсу і посилання у ч. 1 ст. 67 СК на визначення порядку користування майном, як на передумову для розпорядження часткою. Справа в тому, що у законі немає посилання на обов'язковість такого договору для набувача спільного майна, а застосування ч. 4 ст.

358 ЦК до відносин за участю подружжя можлива тільки за аналогією, правила якої на нотаріусів, які, як відомо, посвідчують безспірні юридичні факти, не поширюються.

Тому порядок та умови використання спільного майна в будь-якому випадку визначатимуться окремою угодою з набувачем спільного майна, через що укладення такого договору між подружжям не має юридичного значення.

Читайте также:  Заява про прийняття спадщини до нотаріусу та до суду (зразки заяв)

З'ясування непридатності правил ч. 1 ст. 67 СК до регулювання відносин з приводу відчуження спільного сумісного майна тим не менш не означає неможливості укладення правочину одним з подружжя про розпорядження своїм майном. Передусім, подружжя, керуючись ст. ст. 3, 6, 627 ЦК, ч. 1 ст.

64 СК, пунктом 59 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріальних дій нотаріусами України, мають право укласти між собою договір про визначення часток, який згідно абзацу другого пункту 59 Інструкції є невід'ємною частиною правовстановлювального документа.

Однак укладення такого договору є доцільним лише у тому разі, коли правовстановлювальний документ оформлено на обох з подружжя, адже у Переліку правовстановлювальних документів, на підставі яких проводиться реєстрація прав власності на об'єкти нерухомого майна, що затверджений наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 р.

N 7/5, договір про визначення часток не визнаний правовстановлювальним документом, тобто він є тільки додатковим до основного правовстановлювального документа.

Крім того, подружжя мають право укласти договір поділу спільного сумісного майна, для якого достатньо, щоб було хоча б два об'єкти спільної сумісної власності подружжя.

Поділ може бути проведений як під час шлюбу, так і після його припинення.

Водночас поділ тягне за собою припинення права спільної власності між подружжям, що може не відповідати їхнім інтересам, насамперед інтересам того з подружжя, хто не виступає відчужувачем.

3. Крім укладення одним з подружжя договорів на користь третіх осіб, закон дозволяє подружжю укладати договори між собою. І в цьому випадку норми СК не відзначаються юридичною коректністю. Ст.

64 СК передбачено, що договір про відчуження одним з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності на користь другого з подружжя може бути укладений без виділу цієї частки. Вживання у цій нормі словосполучення «виділ частки» є некоректним. Насправді в ній іде мова не про виділ, а про визначення частки.

Між виділом і визначенням частки існує істотна різниця: якщо виділ має наслідком припинення спільної власності і визначає, яка конкретно, виділена в натурі, частка майна переходить у власність колишнього співвласника, в той час як визначення частки призводить до перетворення спільної сумісної власності на спільну часткову.

В процесі практичної реалізації подружжям зазначеної норми постають проблеми, аналогічні тим, які виникають при розпорядженні спільним майном одним з подружжя.

Визначення часток у спільній сумісній власності

Належність майна декільком співвласникам — це розповсюджена обставина, з якою нотаріусам постійно доводиться працювати.

При цьому, коли відбувається розпорядження таким майном у цілому, процедура нотаріального оформлення є зрозумілою (наскільки це можливо з урахуванням нашого недосконалого законодавства) і достатньо відпрацьованою.

А от коли мова заходить про розпорядження частками або виникає необхідність визначення часток, то починається «розбрід і хитання». І першим чинником, який породжує помилки, є невірне розуміння суті спільної власності.

Спільна власність — це власність декількох (двох і більше) осіб на один об’єкт. Якщо при цьому частки кожного із співвласників визначені, то це спільна часткова власність, а якщо частки не визначені — спільна сумісна власність. Такі норми містить глава 26 розділу І книги третьої Цивільного кодексу України (далі — ЦК).

Що ж це за частки? У народі кажуть: «одна третя квартири», «моя половина будинку» і так далі. Але це є категорично не вірним з юридичної точку зору.

Адже між співвласниками розподіляється не майно, а право власності! Отже, ці частки — це частки у праві власності на майно, ще їх називають «ідеальні частки». Майно при цьому лишається єдиним цілим.

Це основи цивільного законодавства, які викладені у ЦК, численних коментарях до нього, підручниках з цивільного права та наукових працях.

Натомість, якщо мова йде про розподіл саме майна, то в цьому випадку потрібно керуватись правилами поділу об’єкта в натурі або виділу частки об’єкта в натурі, виключно за умови технічної можливості таких дій (статті 364, 367, 370, 372 ЦК, п.

6 глави 1 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (далі — Порядок)).

У результаті таких процедур формуються як мінімум два нових об’єкти зі своїми характеристиками, адресами, розділами в ДРРП, а право спільної власності змінюється або взагалі припиняється. Але це вже зовсім інша тема.

Перейдемо до розгляду процедури визначення часток у спільній сумісній власності.

Спільна сумісна власність — це вид спільної власності, при якому частки співвласників не визначені (статті 355, 368 ЦК). Суб’єктами такого права згідно з ч. 2 ст.

368 ЦК можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади. Законодавством не встановлений вичерпний перелік підстав набуття спільної сумісної власності.

Отже, така власність може виникати з підстав, не заборонених законом (ч. 3 ст. 368 ЦК).

Найбільш розповсюдженими підставами виникнення права спільної сумісної власності, з якими стикаються нотаріуси в практиці, є набуття власності подружжям та приватизація нерухомого майна декількома особами.

Питання про визначення часток у спільній сумісній власності постає, як правило, тоді, коли один із співвласників бажає розпорядитись належною йому часткою. Крім того, останнім часом через необхідність сплати податку на нерухоме майно до нотаріусів почали звертатись подружжя із метою визначення часток у праві власності на майно, придбане на ім’я одного з них.

ЦК не містить норми, які б прямо регулювали укладення договору про визначення часток у спільній сумісній власності (у ньому наявні лише норми, що регулюють виділ частки в натурі та поділ майна в натурі — статті 370, 372 ЦК). Та можливість укладення договору про визначення часток не викликає сумнівів, адже один із основних принципів цивільного права — це принцип свободи договору (статті 3, 627 ЦК).

Вікторія ГОЛОБОРОДЬКО отримати повну версію статті

←назад

Договір (позовна заява) про виділ частки в натурі у суспільній сумісній власності (зразок)

Справи про розділ спільної власності досить поширені. Іноді це питання вирішуються в суді, в деяких випадках власники ділять квартиру, будинок або земельну ділянку шляхом укладення договору. Але перед тим як провести виділ частки в натурі, треба визначити, яка частина належить кожному з учасників. Зробити це можна, уклавши договір про визначення часток.

Ми розповімо, в яких випадках укладається зазначена угода та які вимоги пред’являються до документа. Зразки договору та позовної заяви про визначення часток у спільній власності представлені нижче.

Судова процедура тривала і відбувається, здебільшого, якщо існує спір між сторонами про розміри частин у спільній власності. З цієї причини більш відповідний варіант – досягти взаєморозуміння і добровільно укласти договір, яким визначити, кому що належить.

Якщо власником житлі є неповнолітня дитина, або один із співвласників проти, визначення часток здійснюється у суді.

Виділ частки в натурі або поділ всього майна?

Виділення часток або поділ може відбуватися через:

  • приватизацію;
  • спадкування;
  • розірвання шлюбу.

Виділення передбачає визначення частки одного або декількох власників у житловому будинку, приміщенні, земельній ділянці, при цьому право власності інших учасників не втрачається.

При розділі майна спільна власність припиняється і виникає приватна власність кожної із сторін на виділену частку.

Виділення або розділ не допускаються, якщо у складі нерухомого майна є самовільно збудовані або переплановані об’єкти. Питання розділу можуть бути розглянуто тільки після оформлення права власності.

Ідеальні і реальні частки

За законом кожен з подружжя має право на половину житлового приміщення. В юридичній практиці це називається «ідеальні частки». Існує також поняття «реальні частки»: сторони укладають угоду, яка закріплює право кожного розпоряджатися (а іноді і користуватися) однією з кімнат.

Від ідеальної частки може відійти навіть суд і визначити частку одного з подружжя більше, ніж другого. Це трапляється, якщо, наприклад, в процесі подружнього життя чоловік вклав власні кошти і провів поліпшення об’єкта нерухомості. Або якщо після розірвання шлюбу діти залишаються з матір’ю.

Як правило, після визначення часток власник оформляє договір про виділення в натурі та свідоцтво про право власності.

Для чого потрібен виділ частки в натурі?

Виділ дозволяє власнику використовувати частину приміщення або земельної ділянки на свій розсуд:

  • продати;
  • здати в оренду;
  • зробити об’єктом застави;
  • оформити кредит;
  • провести реконструкцію або капітальний ремонт і таке інше.

Найчастіше необхідність у визначенні часток відбувається через розлучення. Подружжя, перебуваючи у шлюбі, придбало об’єкт нерухомості і володіло на праві спільної власності. При розірванні шлюбу кожен вирішив виділити частину і особисто розпорядитися нею.

Предметом угоди може бути все подружнє майно або конкретна його частина, наприклад, тільки квартира. Також можна укласти кілька договорів на окремий вид майна (автомобіль, земельну ділянку, будинок).

Вимоги до угоди

Законодавець визначив істотні умови, при порушенні яких документ визнається недійсним:

  • дані та реквізити сторін повинні бути повними;
  • предмет угоди повинен чітко визначатися;
  • угода повинна містити інформацію про існуючі частки кожного власника та їх розмір після визначення;
  • повинна містити посилання на документи, що встановлюють право власності на об’єкт (договір купівлі, свідоцтво про право на спадщину або на право власності).

Крім цього, в угоді відзначають додаткові умови:

  • відсутність матеріальних претензій;
  • порядок внесення змін у документ;
  • порядок користування майном, що залишився у спільній власності;
  • відсутність можливості відмовитися від виконання зобов’язань в односторонньому порядку;
  • відсутність обтяження на об’єкт нерухомості;
  • обмеження терміну на реєстрацію змін.

Добровільний виділ частки (в тому числі і в натурі) можливий тільки за згодою всіх власників. Угода має бути підписана всіма учасниками та нотаріально посвідчена.
Зразок позовної заяви про визначення часток
Зразок договору про визначення частки у квартирі
Зверніть увагу!

  • У зв’язку з частими змінами в законодавстві інформація може стати неактуальною швидше, ніж ми встигаємо її оновлювати на сайті.
  • Всі випадки індивідуальні і залежать від багатьох факторів.
  • Для вас працюють безкоштовні експерти-консультанти! Розкажіть про вашу проблему і ми допоможемо її вирішити! Задайте питання прямо зараз!
Ссылка на основную публикацию